3.5. Тип, розміщення та функції сучасних державних кордонів України

Межею української державної території є державний кор­дон. У ст. 2 Конституції України зазначено, що «...територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою». Загальна довжина сухопутного державного кордону близько 5 624 км, морського - понад 1 050 км. Як уже було зазначено, Україна межує по суходолу з сімома державами: Росією (довжи­на кордону 1 955 км), Білоруссю (1 084 км), Польщею (542 км),

Словаччиною (98 км), Угорщиною (135 км), Румунією (608 км), Молдовою (1 202 км). Найбільша частка довжини кордону (34,8%) припадає на кордон з Росією, далі йдуть: Молдова - 21,4%; Білорусь - 19,3%; Румунія - 10,8%; Польща - 9,6%; Угор­щина - 2,4%; Словаччина - 1,7%.

З огляду на складність історії формування, кордони України мають характерні типологічні особливості. Насамперед це кор­дони, успадковані Україною від УРСР, але, з огляду на умови їхнього попереднього встановлення, - кордони, переважно нав'язані в односторонньому порядку протягом того періоду, коли український народ не був повноправним суб'єктом міжнародно-правових відносин, не мав змоги реалізувати пра­во на самовизначення на своїй етнічній території. Деякі ділянки державного кордону України, наприклад, закарпатська, врахо­вуючи всі історичні обставини, мають ознаки колоніальних, адже ці лінії кордону, зокрема, протягом 20-30-х років ХХ ст. роз'єднували держави (Чехословаччину з Угорщиною і Румунією), що в культурно-етнонаціональному і політич­ному відношеннях не мають нічого спільного з українською державністю.

За часом формування виділяють дві ділянки кордону: схід­ну і північно-східну, утворену протягом міжвоєнного періоду (в 20-х роках ХХ ст.), західну, південно-західну і північно-західну, що склалася протягом Другої світової війни й у післявоєнний період. Але, оскільки східна і північно-східна ділянки кордо­ну реально були лише адміністративною межею, а західна і південно-західна частини кордону в умовах ізоляціоністської політики СРСР виконували роль «залізної завіси», то безпо­середньо тісніші контакти населення по обидва боки кордону, включаючи й родинні зв'язки, зберігаються переважно лише на сході і північному сході кордону і мало характерні для кордону з західними сусідами. В інших функціональних аспектах також помітними є інерційні відмінності цих двох ділянок Держав­ного кордону України, адже західна ділянка кордону є ліпше розбудованою і значно більше, ніж північна і східна, виконує бар'єрні функції, перешкоджаючи незаконному переміщенню транзитних мігрантів, зброї, наркотиків.

Зіставлення політичних меж протягом різних історичних періодів свідчить про те, що їхня стабільність на українських землях, особливо в нові і новітні часи, є незначною. Основна причина цього явища - відсутність сильної української дер­жавності протягом тривалого часу, що повинні враховувати всі сторони, зацікавлені в політичній стабілізації Центральної і Східної Європи. Довший час кордони (до того ж кордони різних держав) проходили вздовж таких природних лінійних об'єктів, як Карпатський вододіл, Збруч, Черемош, Західний Буг, Дністер. Це було зумовлено деякими природними бар'єрними власти­востями цих ділянок, а також і принципом правонаступності в проведенні державних кордонів. Саме ці чинники і визнача­ють закономірність загальної інерційності державних кордонів, порівняно з процесами формування і зміни державності. На відміну від Західної Європи, де найстабільніші ділянки кордону (напри­клад, іспансько-португальська) відповідають етнічним межам, в Україні такі ділянки роз'єднували різні етнічні українські регіони. Так, р. Збруч була державним кордоном Австро-Угорської і Російської імперій (до 1918 р.), Польщі і Радянського Союзу (до 1939 р.), роз'єднуючи єдиний етнічно український масив. А тому інерційність цих історичних кордонів у сучасних умовах є негативним чинником етнополітичної консолідації українського народу.

В орографічному відношенні суходільний кордон України проходить переважно по рівнинних територіях, за винят­ком західної ділянки, яка двічі перетинає Карпати. Загальна протяжність кордону вздовж природних бар'єрів порівняно незначна (близько 15% від довжини всього наземного кордону). Державний кордон України проходить, зокрема, вздовж таких рік, як Дунай, Дністер, Сіверський Донець, його притоки Дер- кул, притоки Сейму, річки Клевань, річок Снов, Цєруха, Сож,

Дніпро, Західний Буг, Сян, Тиса, Сучава, Прут. Відсутність значних природних бар'єрів на державному кордоні у військово- стратегічному відношенні є негативним чинником, проте в умовах безпеки і стабільності ці особливості кордону набува­ють позитивного характеру з огляду на кращі можливості комунікаційної інтеграції.

Державний кордон України відповідає межі української етнічної території лише на деяких ділянках: північному сході - з Білоруссю, сході (від р. Десни до околиць м. Білопілля Сумської області) - з Росією. Водночас державно-політичний чинник (пе­реселення і депортації населення, насильна і природна асиміля­ція) уже значною мірою призвів до того, що крайні межі захід­ного українського розселення збігаються з західним державним кордоном, особливо з його польсько-українською ділянкою. Якщо у післявоєнний період за межами державного кордо­ну України у прилеглих регіонах сусідніх держав проживало близько 3 млн етнічних українців, то зараз їхня кількість через несприятливі культурно-політичні умови значно зменшилася. Разом з тим в Україні прикордонні ареали розселення націо­нальних меншин, які досить добре забезпечені соціально-куль­турною інфраструктурою й одержують допомогу від сусідніх національних держав, зазнали лише незначного звуження. На сьогодні у прикордонній смузі України, тобто у 86 адміністра­тивних районах, що безпосередньо прилягають до кордону, проживає понад мільйон етнічно неукраїнського населення, що становить 10% від усього населення етнонаціональних меншин України. Саме у прикордонній смузі розміщено дев'ять адмі­ністративних районів з усіх 23, де етнічні українці становлять меншість (абсолютну чи відносну). Найбільша концентрація етнічно неукраїнського населення у прикордонні з Угорщи­ною, Румунією, Молдовою, причому насамперед у сільській місцевості. Так, якщо у Берегівському районі етнічні угорці у 2001 році становили 76,1% населення, то у м. Берегове значно менше - 48,1%. Безпосередньо у західній прикордонній смузі, зокрема, розселено понад 90% всіх угорців та румунів і по­над 80% усіх молдован та болгар України. Водночас порівняно незначна частка представників етнонаціональних меншин проживає у прикордонні з Білоруссю та Польщею. На східній ділянці кордону найбільш вагомою є частка етнічних росіян у прикордонній смузі в межах Луганської області. Отже, такі особливості етнонаціональної структури прикордонної смуги свідчать про її важливе місце в територіальній етнополітичній структурі держави, що мусить бути предметом всебічного моніторингу.

Об'єктивними труднощами в делімітації і демаркації дер­жавного кордону України є його проходження вздовж або близько транспортних комунікацій. Так, українсько-російський кордон на двох ділянках (у районі ст. Мілове Луганської області, Ворожба-Червоне Сумської області) проходить поблизу залізничних магістралей. Є подібні ситуації і на українсько- румунському кордоні (ділянка залізничної лінії Тячів-Рахів), українсько-молдов ському (Рені-Серпневе).

Щодо функціонального типу різних ділянок кордону, то очевидно, що в аспекті бар'єрності-провідності західна і схід­на частини кордону все ще помітно відрізняються. Питання розбудови і режиму кордону з Росією завжди було предметом політичних дискусій, адже повноцінне розмежування завжди ставало підставою незворотності розпаду імперії, закріплюючи нові територіально-політичні реалії. Відразу після проголошен­ня незалежності України деякі її політичні діячі проросійської орієнтації почали заявляти про недоцільність демаркації і вста­новлення митниць, що начебто розриває різноманітні органіч­ні зв'язки, що склалися між населенням прикордонних регіонів України і Росії. Але реальність кордону є важливим чинником ідентифікації держави. Окрім того, перед східним кордоном по­стали нові соціально-політичні виклики: різко зросла кількість нелегальних транзитних мігрантів, збільшилися обсяги контр­абанди наркотиків та зброї. Щорічне зростання кількості за­триманих нелегальних мігрантів засвідчує те, що Україна опи­нилася на шляху великого потоку масової нелегальної міграції з Центральної і Південно-Східної Азії в Європу. Що ж до режиму торгівлі, то якраз Росія відразу ж і виступила ініціатором різних митних обмежень, що потребувало і потребує від України адек­ватних дій. За таких умов очевидно, що необхідність розбудови прикордонної інфраструктури і зрівноваження функцій різних ділянок державного кордону продиктовані не політичними ізоляціоністськими міркуваннями, а об'єктивними вимогами становлення незалежної держави та зовнішніми викликами. Делімітація, демаркація і розбудова східної і північно-східної ділянок державного кордону України, поглиблюючи її держав­но-політичну та культурну ідентичність, дадуть додатковий економічний ефект (унаслідок призупинення контрабанди) та покращать криміногенну ситуацію в державі.

Об'єктивною основою виконання державним кордо­ном контактних функцій є кількість, щільність і пропус­кна спроможність шляхів сполучення загальнодержавного значення, що перетинають різні його ділянки. Порівняно з центральноєвропейськими державами, загальна щільність транскордонних шляхів сполучення на українському кордоні є невисокою, причому за окремими ділянками та видами тран­спорту спостерігається помітна диференціація. Найбільшою є щільність транскордонних автошляхів загальнодержавно­го значення на ділянках держкордону з Польщею, Словач­чиною, Угорщиною. Дуже низька - на кордоні з Румунією, що пов'язано як з природними особливостями (кордон на значній відстані проходить через Карпати і по Дунаю), так і з меншою інтенсивністю економічних зв'язків Румунії й ко­лишнього Радянського Союзу у недалекому минулому. Від­мінності у щільності транскордонних залізничних шляхів є менш помітними. Найвищі значення (на кордоні з Словаччи­ною, Угорщиною, Польщею, Росією) визначені історично ще конфігурацією залізничної мережі, яка формувалася в період

Австро-Угорської і Російської імперій. Суттєво покращити транскордонне співробітництво України з сусідніми державами могла б реалізація Концепції створення та функціонування національної мережі міжнародних транспортних коридорів, розробленої у 1997 році Кабінетом Міністрів на період до 2015 року, в якій передбачено реконструкцію відповідно до міжнародних стандартів наявної транспортної мережі та будівництво нових шляхів сполучень. Однак істотних зрушень у здійсненні цього проекту на початку ХХІ ст. не спостерігалось.

Встановлення та трансформація функцій державних кордонів зумовлюють й появу нових суспільно-географіч­них і політико-географічних явищ у прикордонній смузі. Змінюються функції поселень, формується своєрідний при­кордонний уклад економічного життя, зорієнтований на пе­реваги прикордонної співпраці. Тут є як негативні, так і по­зитивні моменти. Зокрема, залишаються неврегульованими питання зовнішніх трудових поїздок населення українського прикордоння, підтримки чи налагодження тісніших зв'язків між громадянами, що проживають по обидва боки кордону, подолання контрабанди. Деякі політичні кола сусідніх дер­жав свідомо заохочували надання громадянам України свого громадянства, незважаючи на незаконність таких дій. Разом з тим для налагодження необхідних зв'язків між населенням по обидва боки кордону позитивне значення мало запровад­ження Україною за домовленостями з сусідніми державами системи спрощених переходів. У деяких прикордонних райо­нах, особливо у західній частині, спостерігаються й позитивні економічні тенденції. Наприклад, це стосується реалізації спільних проектів з покращення прикордонної транспортної інфраструктури, інвестування в будівництво промислових підприємств (до кризи 2008-2010 років найбільше таких по­зитивних прикладів на Закарпатті). Прийнято рішення про створення низки єврорегіонів («Буг», Карпатський єврорегіон, «Нижній Дунай»), які хоча і не наповнюються реальним зміс­том, але все ж деяким чином сприяють налагодженню різ- носторонніх контактів між науковцями, адміністрацією та іншими групами населення.

До 2000 року на державному кордоні України зберігався безвізовий режим поїздок громадян України у сусідні держави, що загалом відповідало суспільним інтересам та тенденціям міжнародного регіонального співробітництва. Проте ситуація з огляду на вступ усіх сусідніх західних держав в ЄС, а також при­єднання до Шенгенських угод, різко ускладнилася (труднощі і перешкоди з одержанням віз, висока оплата за візи, принизливі обшуки українських громадян та ін.). Ці обставини спонука­ють Україну, яка створила для громадян Європейського Союзу безвізовий режим, втрачаючи при цьому немалі фінансові ре­сурси, до більшої активності та прагматичності у моделюванні взаємин з об'єднаною Європою, зокрема, щодо захисту і своїх громадян, і свох економічних інтересів.