3.3. Розбудова державності та державного кордону суверенної України

Визначальною подією новітнього етапу українського дер­жавотворення стало прийняття 24 серпня 1991 р. Акту прого­лошення незалежності України, за яким було також визначено і нову офіційну назву держави - Україна. Цей документ був підтверджений Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 р. За незалежність висловилось 90,3% громадян, які взяли участь у голосуванні, причому у всіх регіонах, включаючи і Крим, де більшість населення становили етнічні росіяни, Акт проголо­шення незалежності підтримало понад 50% громадян, які взяли участь у голосуванні, а у 20 областях - більше 90% (рис. 3.4).

Підтвердження державної самостійності України на ре­ферендумі ще раз засвідчило, що псевдофедеративна система СРСР була лише тимчасовою консервацію початків розпаду Російської імперії, а утворення держави Україна, яке хоч і було прискорене окремими випадковими подіями (криза комуніс­тичних партійно-політичних еліт, соціально-економічні не­гаразди та ін.), загалом є закономірним і логічним наслідком українського історичного процесу останніх століть.

Результати референдуму від 1991 року стали вагомою і до­статньою підставою для міжнородного визнання незалежної України, враховуючи і вже наявні міжнародно-правові під­стави, зокрема, членство УРСР в ООН. Першими Україну ви­знали деякі держави Центрально-Східної Європи (Польща - 2 грудня 1991 року, Угорщина - 3 грудня, Литва і Латвія - 4 грудня; Росія, Хорватія, Болгарія - 5 грудня), а також держа­ви з впливовою українською діаспорою (Канада - 2 грудня й Аргентина - 5 грудня). Як бачимо, хроніка офіційного визна­ння України частково окреслила коло міжнародно-політичних взаємозацікавлень у відношенні «зарубіжний світ - Україна», показуючи, зокрема, особливу роль сусідського політико-гео- графічного положення та значущість етнічного чинника, адже визнання України активно добивалася українська діаспора. З сусідніх держав найпізніше визнала Україну Румунія (8 січня 1992 року). З країн Північної і Західної Європи першою визнала Україну Швеція, а з країн «великої сімки» (після Канади) - США (25 грудня 1991 року). На 1 січня 2004 року Україну визнало 173 держави, тобто більшість країн - членів ООН.

Попри міжнародно-правові досягнення перших років не­залежності України, становлення української державності в наступні десятиріччя відбувалося зі значними труднощами, що проявилося в усіх сферах внутрішньополітичного життя. Уже перші виборчі кампанії і політичні збурення в окремих регі­онах засвідчили, що в державі залишився значний прошарок населення (не менше п'ятнадцяти відсотків), який категорично не сприймає ідеї української державності та українського на­ціонально-культурного піднесення. Приблизно такою ж була і частка скептично налаштованого населення, яке культурно й політично не готове було ідентифікуватися з українською державою і могло розглядати ідеї незалежного державного розвитку України лише в якомусь вузькому прагматичному контексті. І якщо в перші роки ці середовища залишалися зна­чною мірою пасивними і слабко організованими, то з початком ХХІ ст. відбулася, інспірована політичними колами сусідніх держав, насамперед Росії, їхня потужна мобілізація на різних антиукраїнських і антидержавницьких ідеологічних засадах. Суттєво посприяли цьому й провали в економічному розвитку

України та слабкість й непідготовленість провідних україн­ських політичних середовищ.Водночас прошарок активного патріотичного українського населення, який становив на по­чаток 90-х років ХХ ст. приблизно 30 відсотків, не мав підстав до свого розширення через брак державних ідеологічних принци­пів й адекватної інформаційної політики, а також погіршення соціального становища української інтелігенції, студентства та селянства, зумовлюючи активізацію процесів еміграції в тих середовищах, які найбільше підтримували українські держав­ницькі ідеї.

Так само складно відбувалося становлення державних ін­ститутів, супроводжуючись як позитивними моментами, так і невирішеними проблемами. Успадковані недоліки систем осві­ти, науки, медичної сфери ще більше поглибилися на фоні економічних негараздів та поширення прикладів недемокра­тичного захоплення державного апарату представниками ко­лишніх комуністичних органів, що поєднувалося з тотальним привласненням ними державного майна. Поряд з окремими успіхами в становлені силових структур України в перші роки її незалежності в наступний період тут виявилися значні пробле­ми. Особливо це стосується спецслужб, значна частина апарату яких стала агентами відповідних структур інших держав, здій­снюючи різні провокації щодо дестабілізації ситуації в державі та дескридитації владних структур України.

Опускаючи низку негативних моментів, у процесі розбу­дови держави були й помітні здобутки, серед яких потрібно виокремити прийняття 28 червня 1996 р. Конституції Украї­ни. У преамбулі Основного Закону було зазначено, що Укра­їнська Держава постала на основі здійсненого «...українською нацією, всім українським народом права на самовизначення». Цим визначено її національний (український) і водночас за­гальнонародний характер (і в цьому немає ніякої суперечності). Державними символами України стали історичні українські національні символи. У Конституції затверджено, що столи­цею України, відповідно до історичних традицій та сучасних реалій, є місто Київ.

Держава Україна успадкувала державну територію УРСР, сформовану як з частковим урахуванням етногеографічного чинника, так і внаслідок різних суб'єктивних підходів. Як за­свідчує ретроспективний аналіз усіх обставин переговорного процесу між УРСР, з одного боку, та РРФСР і сусідніми дер­жавами, з іншого, розмежування хоч і завершилося не на ко­ристь України (у прикордонних з Україною районах сусідніх держав залишилось загалом кілька мільйонів українців, що компактно проживали в межах своєї етнічної території) все ж мало офіційний характер, спростовуючи погляди окремих по­літичних середовищ сусідніх держав про його нібито правову безпідставність.

Висвітлення історичних особливостей формування дер­жавності України протягом ХХ ст. дає змогу зробити висновок, що її державна територія з погляду генезису має інтеграційний характер, зумовлюючи помітні історико-географічні відмін­ності. Але, незважаючи на це, основним чинником, який визна­чив об'єднання різних історичних регіонів в одному державному утворенні, абстрагуючись від того, яким шляхом це було здій­снено, була географія етнічних українців, право українського на­роду на самовизначення на своїй етнічній території, соборницькі орієнтири українських політичних еліт. Це засвідчує і той факт, що близько 95% державної території України - це українська етнічна територія, що ставить Україну за історико-генетични- ми засадами в один ряд з іншими національними державами, сформованими на основі політичного самовизначення етносів- націй (насамперед центрально-східноєвропейських).

Історичний політико-географічний аналіз також дає під­стави вважати, що фактично всі регіони України були втяг­нуті в українські державотворчі процеси останніх століть, хоча й різною мірою. Враховуючи такі чинники, як а) ступінь територіально-політичної пов'язаності з історичним ядром країни; б) наявність історичних осередків політичної боротьби за незалежність України; в) формування у минулому центрів українського літературно-культурного життя, найнижчим ступенем інтегрованості з українською державницькою іде­єю виділяється лише Крим, який, найпізніше увійшовши до складу УРСР, недостатньо ідентифікувався з Україною навіть у радянській формі. Окрім того, з огляду на тривалу політику стирання історичних регіонально-політичних зв'язків, яку про­водили в радянський період, і недостатність сучасних заходів щодо їхнього зміцнення, актуалізація всіх моментів історико- культурно-географічної єдності з ядром країни, державницькою ідеєю є необхідною для більшості інших регіонів і мала б стати важливою складовою внутрішньої геополітики держави.

Відразу після проголошення незалежності Україна розпо­чала процес законодавчого оформлення всіх питань функці­онування державного кордону та офіційного розмежування зі своїми сусідами. У 1991 р. Верховна Рада України прийняла закон «Про державний кордон України», у 1998 р. - «Закон про виключну морську економічну зону України». Від 16.12.1993 р. діє Указ Президента України про «Комплексну програму з роз­будови державного кордону».

Паралельно розпочалось і формування договірно-право- вової бази офіційного розмежування України з сусідніми дер­жавами, яке ще не завершилось і досі. Так, у січні 1993 року підписано Договір між Україною та Республікою Польща про правовий режим українсько-польського державного кордо­ну, співробітництво та взаємодію з прикордонних питань, у жовтні 1993 - Договір про спільний кордон між Україною та Словацькою Республікою. У 1997 р. було укладено Договір між Україною і Республікою Білорусь про державний кордон (ще не ратифікований Верховною Радою Білорусі), Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією, а 31 травня 1997 року президенти України та Росії підписали в Києві Договір про дружбу, партнерство та спів-

П

о

н

З л к

р з

Пі

о

>3

Ф

5'

<

* «

2

Чернігів

О Харків

Львів

Полтава

Луцьк

Рівне

Житомир

Тернопіль

Черкаси

Лугансы

Вінниця

Дніпропетрої

Донецьк

Кіровоград

О Хмельницький

Івано-Франківськ

Ужгород

Запоріжжя

Умовні позначення О міста - обласні центри

Миколаїї

Одеса

О Херсон

Частка громадян, що підтримали «Акт про незалежність України», %

- 53- 58

• понад 95

• 90 -95

-85-90 ■80-85

Сімферополь □Севастополь

Рис. 3.4. Регіональні відмінності результатів референдуму

робітництво між Україною та Російською Федерацією, в яко­му зафіксувано відсутність взаємних територіальних претен­зій. Цей договір Верховна Рада України ратифікувала в січні 1998 року, а Державна Дума Російської Федерації - у грудні 1998 року. Ухваленню договору передувало підписання у травні 1997 р. низки угод щодо розподілу Чорноморського флоту та базування російського Чорноморського флоту у Севастополі до 1917 року включно. У серпні 1998 року підписано договір про державний кордон між Україною і Молдовою. Прем'єр- міністри двох держав домовилися про будівництво на україн­ській частині берега Дунаю молдавського нафтового термінала та про передання Україні шосе в районі селища Паланка.

Проте процеси делімітації і демаркації державного кордону України з початку проходили зі значними труднощами і досить повільно, оскільки впливові політичні сили деяких сусідніх країн не хотіли визнавати політичних реалій. Так, Російська Федерація, сподіваючись на відновлення в новій формі колишньої імперії, наполягала на прийнятті т. зв. концепції про зовнішні і внутрішні кордони СНД, згідно з якою реаль­ним кордоном ставали лише межі СНД, а кордони між держа­вами-членами СНД мали б умовний характер і не підлягали б делімітації та демаркації. Принципове несприйняття Україною такої концепції спричинило жорсткий геополітичний тиск з боку Росії, у т. ч. й висунення територіальних претензій. Водно­час офіційні політичні кола Румунії, а також окремі державні діячі, плутаючи всі підходи і довільно витлумачуючи факти, та­кож не зупинялися перед претензіями на окремі регіони України. Особливу стурбованість в Україні та за кордоном спричини­ла заява Верховної Ради Російської Федерації про російський статус м. Севастополя, яка прозвучала у липні 1993 року і була засуджена Радою Безпеки ООН.

Протягом 1997-1998 років проблему делімітації і демар­кації (у випадку із західними державами - редемаркації) дер­жавних кордонів України було частково розблоковано, і вже на кінець 1998 р. редемарковано кордон зі Словаччиною, у на­ступні роки - кордон з Польщею і Угорщиною. У 1997-1998 роках завершено делімітацію державного кордону з Молдовою і Білоруссю (через економічні претензії до України ця угода не ратифікована парламентом Білорусі). У 2002 було завершено делімітацію наземної ділянки кордону з Росією, а у 2003 році підписано відповідну угоду між президентами двох держав. Лише на 19 раунді українсько-румунських переговорів у червні 2003 року було парафовано Договір про суходільну частину державного кордону.

Найбільші ускладнення стосуються делімітації та демарка­ції морських кордонів з Румунією і Росією (в районі Азовського моря та Керченської протоки). У процесі переговорів росій­ська сторона з вересня 2003 року почала категорично заявляти про те, що Азовське море має бути внутрішнім морем Росії та України без демаркації. Офіційні кола України наполягали на необхідності повноцінного розмежування і в Азовському морі, і в Керченській протоці на основі міжнародно-правових прин­ципів. У відповідь впливові політичні сили Росії спровокували у вересні - жовтні 2003 року конфлікт навколо будівництва дамби у Керченській протоці від Таманського півострова до українського острова Тузла, який хоча й було врегульовано у кінці 2003 року, але загалом питання залишилось невиріше- ним. На наступних етапах переговорів Росія погоджувалась провести кордон по дну Азовського моря, знову наголошуючи на недоцільності поділу і шельфу, і територіальних вод. Така її позиція зумовлена насамперед тим, що з огляду на конфігура­цію української та російської частини узбережжя Азовського моря, за всіма можливими принципами розмежування більша частина моря переходить до територіальних вод України. Що ж стосується Керченської протоки, то тут делімітацію здій­снювати немає потреби, а лише потрібно визнати, що лінією російсько-українського кордону в Керченській протоці є ко- лишня адміністративна межа між Краснодарським краєм та Кримською областю часів СРСР, яка і була кордоном колишніх УРСР та РРФСР, і згідно з усіма підписаними раніше Україною та Російською Федерацією угодами, починаючи з Мінських угод про створення СНД, є лінією сучасного українсько-російського кордону.

Понад 20 безуспішних раундів переговорів провела Укра­їна з Румунією щодо розмежування територіального моря. Деструктивна позиція Румунії проявлялась у різних аспектах, зокрема, у спробах обмежити українське природокористування в гирлі Дунаю, у трактуванні українського осторова Зміїний лише як скелі, від якої нібито не можна здійснювати відлік територіального моря. Такий підхід не лише суперечив реаль­ним геолого-географічним параметрам острова Зміїний, але й свідчив про брак доброї волі у налагодженні прикордонних взаємин, що стало наслідком захоплення політичними елітами Румунії великодержавницьким проектом «Велика Румунія». Продовженням таких деструктивних дій став у 2008 році по­зов Румунії на Україну до Міжнародного арбітражного суду щодо розмежування в районі острова Зміїний. Упродовж всьо­го періоду української незалежності Румунія цілеспрямовано заохочувала одержання румунського громадянства для розселе­них в українському прикордонні етнічних румунів - громадян України, що є грубим порушенням українського законодавства, загрожуючи національній безпеці держави.

Невирішеність питань делімітації і демаркації морсько­го кордону України спричиняє напруження і навіть локальні конфлікти між прикордонниками і різними суб'єктами гос­подарювання та окремими громадянами. Зазнають збитків й економічні інтереси держави, адже в територіальних водах України і в межах її економічної зони продовжується несанк­ціонований вилов риби, заблоковано надходження інвестицій у геолого-розвідувальні роботи на шельфі тощо.

Сучасні міжнародно-правові докумени однозначно гаран­тують непорушність і цілісність державної території України. Її позиції є невразливі і з етнополітичного й історичного поглядів. Зокрема, зіставлення сучасної державної території України та української етнічної території, яка на основі національного принципу державотворення мала б стати ядром державної території України, свідчить і про українські етнотериторіальні втрати, зумовлені зовнішнім втручанням у складний процес державотворення. Підтвердженням цього є і той факт, що дер­жавні утворення українського народу часів української рево­люції 1917-1921 років (Українська Держава гетьмана П. Скоро­падського, ЗУНР і УНР періоду Директорії) були проголошені і їх намагались утвердити їх на всій українській етнічнічній території. Разом з тим, сучасне політичне відокремлення від основного українського етнічного ядра великих етнічно-іс­торичних областей (Холмщини, Підляшшя, Берестейщини, Лемківщини, Кубані) послабило й етнокультурний, і геополі- тичний потенціал України. Проте держава Україна, її основні політичні сили з ще початку однозначно заявили про визнання принципу непорушності кордонів і відсутність територіальних претензій до своїх сусідів. Тому державне утвердження України в нинішніх кордонах на засадах загальновизнаних міжнародних норм не може нести світовому співтовариству ніякої загрози.

Водночас держава Україна відразу після проголошення не­залежності мала б засудити факти окупації впродовж 20-х, 30-х, 40-х років ХХ ст. суміжними державами різних частин її території (території УНР, ЗУНР, Карпатської України, УРСР) і вимагати від своїх політичних сусідівтакого ж осуду. А оскільки цього не було зроблено, то різні політичні сили сусідніх держав часто продовжують розглядати факти окупації українських земель в історичному минулому як аргументи в своїх претензіях на їхнє заволодіння.