4. Умови розвитку історичних знань в Київській державі хі-хііі ст.

Руська держава – Київська Русь – утворилась у ІХ ст. і проіснувала до кінця ХШ – початку ХІV століття. Її історичним ядром було Середнє Подніпров’я. Історія Русі добре вивчена. Однак сьогодні, у зв’язку з досягненням Україною незалежності, по-новому розгорілися суперечки з принципового питання – про історичне правонаступництво Русі.

Розвиток історичних знань в Русі проходив на певному соціально-економічному, політичному і культурному грунті. В руських літописах та інших писем нових пам’ятках знайшов відображення процес феодалізації суспільства. Поступово на Русі утворилася складна система васально-ієрархічних відносин. На горі цієї драбини стояв “великий князь руський”, який вважався власником землі й уособлював державну владу. В залежності від нього перебували “світлі князі” й бояри, що володіли князівствами, землями, великими містами. Вся феодальна піраміда опиралася на міцний соціальний фундамент – на селян-смердів, які були основними виробниками матеріальних благ. Існували й інші категорії соціально залежного населення. Соціальні відносини на Русі, інколи загострювалися, виливалися у повстання, найбільш з яких відбулися у 1068 і 1113 роках.Історія Київської Русі поділяється на 2 періоди І-й період – (з ІХ по 30-ті роки ХП ст..) – коли вона була централізованою державою і вся територія була підвладна київському князю; П-й період (30-ті рр.. ХП – до рубежу ХШ і ХІV ст.) – період феодальної роздрібненості, коли на півдні Русі утворилися окремі Київська, Переяславська, Чернігово-Сіверська та Галицька і Волинська землі. Ці соціально-політичні процеси позначалися і на розвитку історичних досліджень.

Високого розвитку на Русі набула культура – та освіта. Цьому сприяло також і запровадження християнства. Почали засновуватися монастирі, які з ХІ ст. стали центром літописання, поширення історичних знань серед знаті і народу.

Важливим, для оцінки рівня розвитку історичних знань на Русі, є питання про розвиток писемності у східних слов’ян. Весь корпус існуючих джерел дозволив встановити, що писемність не прийшла на Русь разом з християнством – вона існувала до нього. Про це свідчать факти. Так, існує вказівка болгарських джерел про те, що до появи слов’янської грамоти, русичі писали “чертами и резами”. Салунські брати – філософи Кирило та Мефодій у середині ІХ ст. створили азбуку, очевидно глаголицю. Вона прозвалася “грамота словунська”. Крім того, договори з греками, за даними істориків 911, 944, 972 років писалися двома мовами – грецькою і руською. На користь дохристиянського існування писемності на Русі свідчать і археологічні джерела. Це, насамперед, відома корчага з Гніздовських курганів, що під Смоленськом, датована другою чвертю Х ст.. На ній є надпис “горуохща”.

Відомі також і інші свідчення про існування писемності до запровадження християнства. Це говорять про тривалу традицію створення пам’яток писемності, якими, зокрема, є літописи. Дослідники літописів справедливо відзначали, що їх високі художні якості могли з’явитися лише внаслідок тривалої, наполегливої праці не одного покоління літописців.

Розвиток письменства і літератури, в тому числі історичної, тісно пов’язаний із рівнем розвитку культури в суспільстві. При цьому варто розділяти культуру соціальних груп і страт, які складали еліту суспільства та культуру широких народних мас. І справа тут не в горезвісному “класовому підході”, хоча і класові інтереси мають значення, а в тому, що офіційна культура, яка формувалася через церкву, школи, книги (християнські і світські) – була доступна лише князям, боярам, дітям боярським, церковним ієрархам, заможним купцям (“гостям”), міській верхівці, тощо. Написання (перепис) і переклад книг було надзвичайно “дорогим задоволенням”. Однак знатні люди читали Старий і Новий Заповіт та іншу релігійну літературу. Великою популярністю серед еліти користувалася перевідна література, особливо середньовічні романи про взяття Трої (“Троянська історія”), про Олександра Македонського (“Олександрія”), повість Йосипа Флавія про взяття Єрусалиму римлянами, візантійські хроніки Іоана Малали та Георгія Амартоли, тощо. Ці твори формували культуру та естетичні уподобання еліти суспільства.

Загалом літописання було частиною офіційної культури.

Поряд з офіційною культурою еліти (знаті, істеблішменту) існувала і народна культура або культура народних низів. Історики західноєвропейського середньовіччя ще називають її “народною сміховою культурою”. Культура знаті і 2га народна сміхова культура” суттєво відрізнялись одна від одної, існували ніби паралельно. Разом з тим, ці культури взаємовпливали одна на одну.

“Народна сміхова культура” проявлялася у вигляді фольклору; вистав на майданчиках, де виступали розповідачі билин, скоморохи-витівники, блазні (“шуты”) з музиками та танцями. Характерно, що офіційна культура негативно ставилася до “народної сміхової”. Так, церква бачила в виставах “пакость”, “бесовство”, пов’язане з поганськими релігійними віруваннями, які відвертали людей від церкви.

Разом з тим, народна культура мала вплив на офіційну культуру, в тому числі і на літописи. Так, фольклор – легенди, билинний епос, прислів’я, приказки, замовлення, заклинання мали глибокі коріння в народі. Вони певною мірою і в певних формах відображали його історичний досвід, мрії, бажання. Фольклор знаходив відображення в літописах.

Важливу роль в діяльності людей будь-якої епохи, в тому числі і Київської Русі, відігравала ментальність . “В кожному суспільстві на даній стадії розвитку існують специфічні умови для структурування індивідуальної свідомості; культура і традиції, мова, спосіб життя і релігійність утворюють своєрідну “матрицю” (форму), в рамках якої формується ментальність. Епоха накладає незгладимий відбиток на світосприйняття індивіда, дає йому певні форми психічних реакцій і поведінки. Ці особливості духовної оснастки проявляються в колективній свідомості суспільних груп і натовпу і в індивідуальній свідомості видатних представників епохи – в творчості останніх при всіх неповторних, унікальних особливостях проявляються те ж риси ментальності.

Ментальність – це система образів (уявлень), які в різних групах і стратах, які складають суспільну формацію, поєднуються по-різному, але завжди лежать в основі людських уявлень про світ, про своє місце в ньому і, отже, визначають поступки і поведінку людей.