2. Завдання курсу «Українська історіографія».

Українська історіографія, як і загалом історіографія, має такі головні завдання:

1) Дослідження історичних умов розвитку історіографії (суспільно-політичні обставини, економічні та соціальні умови, ситуація в сфері культурного та духовного життя тощо);

2) Вивчення і аналіз теоретичних та методологічних принципів усіх напрямків історичної думки, історичних шкіл та провідниї вчених, з’ясування закономірностей їх боротьби та зміни;

3) Вивчення джерелознавчої бази історичних праць, методів аналізу та використання історичних джерел;

4) З’ясування проблематики історичних досліджень і факторів, які впливають на її вибір (суспільно-політичне життя, наявність історичних джерел, коньюктура);

5) Дослідження закономірностей виникнення, утвердження та зміни історичних концепцій (історична концепція – це система поглядів на історичний процес чи його окремі аспекти);

6) Дослідження особливостей організації написання історичних праць, функціонування наукових установ (товариств, інститутів, університетів, архівів, журналів) системи історичної освіти та підготовки кадрів науковців.

3. Періодизація української історіографії та загальна характеристика періодів.

Вивчаючи історію історичної науки, необхідно враховувати і вивчати ті умови, в яких вона розвивалася. Слід брати до уваги характеристику епохи, науково пояснити її.

Періодизація – це поділ процесів розвитку на основні, якісно відмінні один від одного хронологічні відтинки (епоха, період, етап). Період в історіографії – це умовно окремий відрізок часу в історіографічному процесі, який характеризується рядом спільних рис, відмінностей і особливостей у порівнянні з іншими періодами, має свій початок і відносну завершеність.

Періодизація української історіографічного процесу тісно взаємопов’язана з періодизацією історії України. В основу періодизації покладають певні критерії. Найважливішими критеріями при періодизації української історіографії Я.Калакура називає:

по-перше, найважливіші рубежі світової та вітчизняної історії;

по-друге, поява принципово нових явищ у суспільному, науковому, культурному, ідейному та духовному житті;

по-третє, поява нових, знакових історичних праць, які стали віхою у розвитку історіографії;

по-четверте, поява нових наукових інституцій історичної науки, шкіл, течій та напрямків в історіографії.

При періодизації української історіографії радянськими істориками застосовувався поділ історії суспільства за критерієм суспільно-економічних формацій. У зв’язку з цим виділялися такі періоди, як

1. “історична наука у феодально-кріпосницькому епоху”

2. “історіографія історії України в ХІХ-на початку ХХ ст.” – в період кризи феодально-кріпосницьких відносин і розвитку капіталізму (Л.А.Коваленко).

3. Радянська українська історіографія, у відповідності з цією періодизацією, являла новий період, який відповідав епосі соціалізму (А.В.Санцевич).

В зарубіжній україніці періодизація історичної науки в Україні побудована на основі схеми Грушевського, тому критерієм були основні періоди в історії українського народу. Так, наприклад, в Енциклопедії Українознавства (Мюнхен–Нью-Йорк, 1949) виділяють такі періоди української історіографії:

1. Княжа доба (ХІ-ХІІІ ст.);

2. Литовсько-польська й козацька доба (ХІV-ХVІІ ст.);

3. Козацько-Гетьманська доба (ХVІІ-ХVІІІ ст.),

4. Наукова історіографія ХІХ-ХХ ст.: І пол. ХІХ ст., а потім за напрямками, які змінювали один одний: народницький, державницький; “сучасну українську історіографію”.

В англійській “EncyclopediaofUkraine” вміщена стаття “Історіографія”, написана О.Оглобліним і Арк. Жуковським. Автори до кінця ХVІІІ ст. повторюють періодизацію попередніх дослідників. А далі виділяють такі періоди:

1. ХІХ століття;

2. Грушевський і початок ХХ століття

3. Модерна (новітня) українська історіографія, яка поділяється на: міжвоєнний період;післявоєнний період.