§ 3. Форми і види вини

Ст. 23 КК України визначає, що винною у злочині визнається особа, що вчинила діяння умисно або з необережності. Отже, КК України передбачає дві форми вини: умисну і необережну. У відповідності з ст.ст. 24, 25 КК України умисел поділяється на прямий і непрямий, а необережність на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість. Кожна форма вини включає в себе ознаки, які характеризують свідомість особи і її волю. Одні з цих ознак називаються інтелектуальними ознаками (моментами, елементами); а другі – вольовими ознаками (моментами, елементами). Тому різне співвідношення інтелектуальних і вольових ознак психічної діяльності особи дає можливість конструювати різні форми вини та їх види.

Значення форм вини. Форма вини є об’єктивною межею, яка відрізняє злочинну поведінку від незлочинної. Це стосується в першу чергу кримінальної відповідальності за діяння, які караються тільки при умисному їх вчиненні.

Форма вини визначає кваліфікацію злочинів і відповідно є критерієм при призначенні виду покарання і режиму його відбування.

Застосування ряду інститутів кримінального права (готування до злочину, замах на злочин, співучасть у злочині, рецидив) пов’язано тільки з умисною формою вини.

Наявність умисної форми вини обгрунтовує, а необережної – виключає постановку питання про злочинні мотиви і мету.

Вид умислу чи необережності, не впливаючи на кваліфікацію, може бути важливим критерієм індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання. Так, злочин за загальним правилом має більш високу ступінь суспільної небезпечності, якщо він вчинений з прямим умислом, ніж з непрямим, оскільки в першому випадку злочин прямо націлений на заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам і цінностям. Так само при злочинній самовпевненості, при якій винний передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння більш небезпечне, ніж недбалість, коли особа взагалі не передбачає цих наслідків.

При встановленні вини слід виходити із її об’єктивного існування в реальній дійсності. Тому вина підлягає доказуванню на досудовому слідстві і в судовому розгляді матеріалів кримінальної справи на підставі аналізу усіх зібраних у справі доказів.

Суд доводить вину так, як він встановлює і доводить інші факти та явища об’єктивної дійсності, що існують або відбуваються в зовнішньому світі поза свідомістю окремої людини або суддів.

§ 4. Поняття і види умислу

Злочин визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх або і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ст.24 КК України).

Аналіз законодавчого визначення умисної вини дозволяє виділити її складові, (ознаки), які характеризують психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння і його наслідків.

Ознаки, що характеризують умисну форму вини: 1) усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності; 2) передбачення суспільно небезпечних наслідків свого діяння; 3) бажання настання таких наслідків або свідоме їх припущення.

Перші дві ознаки усвідомлення і передбачення – утворюють інтелектуальну сферу психічної діяльності особи, тобто інтелектуальний момент умислу, а третя – бажання чи свідоме припущення цих наслідків – його вольову сферу, вольовий момент умислу.

Залежно від поєднання у свідомості злочинця інтелектуальної і вольової ознак, умисел поділяється на два види - прямий і непрямий (евентуальний).

Прямий умисел – це таке психічне ставлення особи до діяння і його наслідків, при якому вона усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч.2 ст.24 КК України).

Непрямий умисел - це таке психічне ставлення особи до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільну небезпечність свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч.3 ст. 24 КК України).

Підставою розмежування двох видів умислу є те, що при прямому умислі винна особа бажає настання суспільно небезпечних наслідків, а при непрямому – виявляє байдужість до таких наслідків, не бажає, але свідомо припускає їх настання.

Таким чином, практично співпадаючи по змісту інтелектуального моменту, ці види умислу суттєво відрізняються по вольовому відношенню винного до наслідків своїх дій. При прямому умислі настання злочинних наслідків є або безпосередньою метою, яку ставить перед собою особа (наприклад, умисне вбивство з корисливих мотивів – п. 6 ч.2 ст.115 КК), або необхідним засобом для досягнення якої-небудь іншої мети – (наприклад, умисне вбивство з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення п. 9 ч.2 ст. 115 КК України).

При непрямому умислі особа прямо не бажає, але свідомо припускає настання злочинних наслідків і відноситься до їх настання байдуже. Настання злочинних наслідків в цьому випадку не є для винного ні прямою метою, ні необхідним засобом для досягнення іншої значимої мети. Ці наслідки – побічний результат його діяльності, направленої на досягнення іншої злочинної мети.