50. Форми і напрями здійснення світового співробітництва у сфері охорони навколишнього середовища

На початку XXI ст. критичний стан глобального довкілля ставить на порядок денний питання необхідності підсилення традиційного механізму боротьби із забрудненням навколишнього природного середовища новими, нетрадиційними та більш ефективними економічними інструментами й фінансовими стимулами, які б відповідали імперативам усталеного розвитку.

Особливість найбільш істотних екологічних проблем полягає в тому, що вони не можуть бути вирішені на рівні однієї країни (наприклад, парниковий ефект). З часом із-за посилення антропогенного впливу на природу число екологічних проблем, що мають глобальний характер, зростатиме, і це вимагає участі більшої кількості країн. Існує думка, що саме глобалізація повинна сприяти їх вирішенню. Наприклад, переговори по обмеженню викидів вуглекислого газу є колективною дією у відповідь на виниклу проблему. Екологічні проблеми виходять за національні рамки, стають загальною проблемою не виживання і збереження людства.

Створена в 1946 р. організація ООН з питань освіти, науки і культури ЮНЕСКО одним з напрямів своєї діяльності визначила охорону навколишнього середовища (ОНС). У 1948 р. за ініціативою ЮНЕСКО виник Міжнародна спілка охорони природи і природних ресурсів (МСОП), в 1966 р. була видана міжнародна Червона книга, що містить списки вимираючих видів. За рішенням Стокгольмської конференції 1972 р. була створена Програма ООН по навколишньому середовищу (ЮНЕП) і встановлений Всесвітній день охорони навколишнього середовища – 5 червня. Серед конвенцій по ОСН міжнародного значення можна назвати наступні: Рамсарська конвенція про водно-болотяні угіддя 1971 р., Лондонська конвенція про запобігання забрудненню моря скидами відходів і інших матеріалів 1972 р., Паризька конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1973 р., Конвенція про трансграничне забруднення повітря на великі відстані (Базель) 1979 р., Конвенція про охорону дикої фауни і флори і природних незаселених середовищ в Європі (Берн) 1979 р. У 1980 р. Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята резолюція „Про історичну відповідальність держав за збереження природи Землі для нинішніх і майбутніх поколінь”. У 1982 р. була прийнята Всесвітня хартія природи. Одним з найважливіших результатів Конференції ООН в Ріо-де-Жанейро 1992 р. є „Програма дій. Порядок денний на XXI сторіччя”, Конвенція про біологічну різноманітність, Рамкова конвенція ООН про зміну клімату і Заява про принципи відносно лісів. Загалом існує близько 200 міжнародних угод, присвячених проблемам ОНС. Близько 20 з них містять положення, які можуть мати вплив на торгівлю, наприклад, вони можуть передбачати заборону на торгівлю деякими товарами або при певних обставинах обмежувати торгівлю. З початку 90-х років питання охорони навколишнього середовища почало розглядатися як одна із складових проблеми глобальних змін клімату Землі. Результатом зусиль міжнародної спільноти стало прийняття на Конференції з навколишнього середовища та розвитку в Ріо-де-Жанейро першої в історії людства глобальної Рамкової конвенції ООН по змінах клімату Землі (вступила в силу 1994 p.). Згідно зі ст. 2 цього документа кінцева мета угоди полягає в досягненні стабілізації концентрації парникових газів в атмосфері на такому рівні, який би не допускав небезпечного антропогенного впливу на кліматичну систему у строки, що є достатніми для природної адаптації екосистем та змін клімату, що дозволяє не ставити під загрозу забезпечення населення продовольством і забезпечує подальший економічний розвиток на стійкій основі.

У 1985 р. була проголошена Віденська конвенціями озонового шару, а в 1987 р. був підписаний Монреальський протокол. Причиною ухвалення вказаних міжнародних угод стала стурбованість світової спільноти проблемою погіршення стану озонового шару Землі. Озоновий шар захищає поверхню Землі від шкідливого ультрафіолетового випромінювання, надлишок якого приводить до таких шкідливих наслідків, як, наприклад, зростання числа захворювань раком шкіри.

У 1996 р. учені Ш. Роуланд (Каліфорнійський університет, США), М. Моліна (Массачусетський технологічний університет, США) і П. Крутцен (Інститут хімії ім. Макса Планка, Германія) були удостоєні Нобелівської премії за цикл досліджень, присвячених утворенню і розпаду озону в земній атмосфері. Ці учені показали, що під дією сонячних променів синтетичні галогенізовані вуглеводні розкладаються з виділенням атомарного хлору і брому, що руйнує озоновий шар.

Ще за декілька років до проголошення Віденської конвенції в 1977 р. був створений Координаційний комітет із захисту озонового шару при ЮНЕП. Наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. у ряді країн (США, Канада і скандінавські країни) було вжито заходам проти використання хлорфторвуглеводнів. Насамперед заборона стосувалась використання руйнуючих озоновий шар речовин в дезодорантах і косметичних засобах. На початку 80-х рр. за ініціативою ЮНЕП перейшли до підготовки глобальної концепції, яка могла б бути покладена в основу конвенції.

Згідно Віденської конвенції національна політика країн, що підписали її, повинна бути спрямована на зниження негативних впливів на озоновий шар планети. Конкретні терміни для заходів щодо захисту озонового шару і які-небудь санкції відносно держав, в яких такі заходи проводяться неефективно, не були передбачені.

У 1987 р. в Монреалі 36 країн підписали Протокол по речовинах, що руйнують озоновий шар. Ця міжнародна угода передбачала заморожування виробництва п’яти найбільш використовуваних хлорфторвуглеводнів на рівні 1986 р. До 1993 р. їх виробництво повинне було скоротитися на 20 %, а до 1998 р. – на 30 %. До теперішнього часу Монреальській протокол ратифікували 184 країни (протокол „запрацював” з 1989 р.). Учасники погодилися заморозити виробництво хлорфторвуглеців і галогенів протягом семи місяців з моменту вступу у силу Монреальського протоколу і скоротити споживання хлорфторвуглеців на 50 % протягом 10 років. Країни, що розвиваються, отримали відстрочку на 10 років.

З часу підписання Протоколу в 1987 р. були прийняті декілька поправок до нього: Лондонська (1990), Копенгагенська (1992), Віденська (1995), Монреальська (1997), Пекінська (1999). Поправки стосуються розширення списку небезпечних речовин і інших питань. Зокрема, Лондонська поправка зачіпає практичну сторону взаємодії розвинених країн, що розвиваються, для забезпечення фінансової і технічної підтримки останнім, а також для виконання ними узятих на себе зобов’язань за Протоколом.

Згідно угоди всі країни-учасники Монреальського протоколу розділені на три категорії. У дві перші категорії потрапляють країни, що підписали угоду, але мають відмінності щодо рівня виробництва озоноруйнуючих речовин (ОРР) на одну особу населення.

Перша група – це країни, що виробляють не більше 0,3 кг ОРР на одну людину, тобто країни, що розвиваються. Друга група включає країни, рівень виробництва ОРР в яких перевищує 0,3 кг на одну людину, тобто розвинені країни. Третю груп складають країни, що не підписали Монреальський протокол.

Таке поділ має принципове значення, оскільки Угода забороняє які-небудь торгові операції з ОРР між тими країнами, що підписали Протокол і країнами, що не підписали його.

Уперше на міжнародному рівні було визнано факт існування кліматичних проблем, їх глобальний характер та необхідність боротьби з ними. Можна констатувати, що цей документ заклав основи першого в історії людства глобального експерименту − навколишнє природне середовище було включено в ринкові відносини. Однак хоча на сьогодні сторонами цієї угоди вже стало 186 країн світу, через недостатню для вступу в силу кількість країн, що її ратифікували, конвенція і сьогодні залишається скоріше політичним документом. Отже, через 16 років після її прийняття на порядку денному стоїть те ж саме завдання розробки та швидшого впровадження в життя дійових механізмів обмеження викидів у повітря парникових газів.