План

1. Історія романського мовознавства

2. Історичні умови виникнення романського мовного ареалу

3. Загальна характеристика романських мов

4. Походження романських мов

5. Проблема народної латини

6. Якісно нові риси народної латини та їх відображення в романських мовах

   1. Джерела відомостей про пізньолатинський період мовного розвитку

   2. Фонетичні зміни в пізній латині

      1. Наголос

      2. Вокалізм

      3. Консонантизм

   3. Аналітичні тенденції розвитку граматичного ладу пізньої латини

      1. Іменник

      2. Прикметник

      3. Займенник

      4. Числівник

      5. Дієслово

      6. Прислівник (наречие)

      7. Прийменники та сполучники

      8. Частки

   4. Синтаксис словосполучень та речень

      1. Головні та другорядні члени речення

         1. Підмет і присудок

         2. Додаток

         3. Обставина

      2. Складні речення

   5. Речення та словотворення

7. Класифікація романських мов

Історія романського мовознавства

Виникнення романістики як окремої галузі мовознавства відноситься до першої третини ХІХ століття і пов’язане з виходом класичної праці Фрідріха Діца «Граматика романських мов». Однак інтерес до історії романських мов виник значно раніше – з перших спроб вчених середньовіччя і, особливо, епохи Відродження дати нормативне визначення романських мов та встановити їх генетичні зв’язки з латинською мовою.

В ХІІІ-ХІV ст.. почався процес формування національних мов і в різних країнах цей процес проходив по різному. Великим досягненням лінгвістичної науки ХV- ХVІІ ст.. є визнання латинського походження романських мов. У ХVІ ст.., коли процес формування національних мов визвав необхідність розробки граматичних норм та інвентаризації лексики, романські мови стали предметом ретельних досліджень. Вони посунули латинську мову, яка до тих пір займала монопольне становище державної мови, мови церкві та науки. Лише у 1539 році французький король Франциск І видав наказ про оголошення французької мови державною.

Значний вплив на розвиток мовознавства і становлення романських національних мов мала організація в романських країнах академій (1583 р. в Італії, в 1635 р. у Франції, в 1713 р. в Іспанії), які були зобов’язані вивчати рідну мову, складати граматики і словники, встановлювати тверді мовні норми.

У першій половині XIX в різних країнах з’являються вчені дослідження, в яких стверджується необхідність порівняльно-історичного підходу до вивчення мовних актів (праці Боппа, Грімма, Раска, Бредедорфа).

Фрідріх Діц (1794-1876), професор Боннського університету, першим використав ідеї і методи компаративістики до вивчення романських мов в праці «Граматика романських мов», заснував наукову романістику.

Асколі (1829-1907) увійшов в історію романістики як засновник діалектології: він виділив та дослідив ретороманський та франко- провансальських діалекти. Йому належить відома теорія страта як основного фактору формування романських мов.

Густав Гребер (1844-1911), автор хронологічної теорії, одним з перших зробив спробу поновити справжній латинський субстрат романського словникового складу.

Одним з найбільш видатних романістів ХІХ-ХХ ст.. є Мейєр-Любке (1861-1936). Його порівняльна таблиця, написана на основі багатого фактичного та теоретичного матеріалу – нове досягнення романістики. Він відводив важливу роль в своїх дослідженнях порівняльному аналізу фонетичних особливостей романських мов, але при цьому приділяв значну увагу проблемам романського синтаксису та етимології.

Найвідомішим лінгвістом ХХ ст., який збагатив мовознавство новою загальнолінгвістичною концепцією, є швейцарський вчений Фердинанд де Соссюр (1857-1913). Він не займався безпосередньо романською філологією, однак його теорія відіграла значну роль в розвитку національних лінгвістик, у формуванні ряду шкіл, серед яких варто назвати французьку соціологічну школу, Празький лінгвістичний кружок, Копенгагенську школу структуризму і т.д.

Сучасний етап розвиток романського мовознавства можна охарактеризувати як процес перегляду і подальшої розробки багатьох основних положень, які проходять по трьом основним напрямкам: 1) нове, більш широке розуміння предмету мовознавства; 2) встановлення нових зв’язків між лінгвістикою та іншими науками; 3) розвиток нових методів і прийомів дослідження мови.

Важливу роль в розвитку ареальних досліджень відіграють романомовні країни. В боротьбі з молодограматичним напрямком сформувалась неолінгвістика, або ареальна лінгвістика, представники якої – італійські романісти ХХ ст.. Бартолі, Бонфанте, Пізані та інші – висунули концепцію комплексного вивчення мови. Ведуча роль в їх концепції належить географічному фактору, який лежить в основі змішення мов, розповсюдження інновацій. Саме в романістиці з’явилися і отримали подальший розвиток методи лінгвогеографічних досліджень.

Оцінюючи розвиток романської філології, можна відмітити, що вона йшла довгим шляхом творчих пошуків, поступово накопичувала багатий дослідницький матеріал для вирішення проблем, які стоять перед мовознавством. В багатьох напрямках науки про мову романістика стоїть на самих передових позиціях, тримає пріоритет в розробці та використанні нових дослідницьких методів і прийомів.