1.6.2. Проблема існування людини і смислу життя

Особливості людського існування стали предметом дослідження екзистенціалізму (філософія існування). Екзистенціалізм представлений у XX ст. іменами М. Гайдеґера, Ж.-П. Сартра, А. Камю, К.Ясперса, Г. Марселя й ін. Особливість людського буття, на думку М. Гайдеґера, полягає в тому, що воно єдине буття, здатне «запитувати» пр саме себе й буття загалом, якось «установлювати» себе стосовно буття. Світ, як такий, для людини існує остільки, оскільки він, ідучи від свого буття, надає світові значення і смислу, взаємодіє зі світом.

Екзистенціалісти на противагу класичному онтологізму та гносеологізму прагнуть зробити людину центром філософських міркувань. За Ж.-П. Сартром, екзистенціалізм – це істинний гуманізм, тому що він не розглядає сутність людини як щось що постало, сформувалося, цілісне за типом предмета. Сутність людини – результат її існування, а існування – це відкритість. Якою людина сама себе робить, такою вона і стає. Екзистенціалізм акцентує увагу на свободі людини, яка сама у практичній дії обирає себе. У центрі уваги екзистенціалізму проблема співвідношення свободи й відповідальності.

Смисл життя – це проблема, що постає перед людиною, коли вона відволікається від щоденних практичних справ і тимчасових інтересів та усвідомлює, що вона скінченна. Навіщо я живу, якщо є смерть? Питання про смисл життя виникає також, коли з різних причин вичерпалися ті смисли, якими людина жила до сьогоднішнього дня, і вона відчуває емоційну порожнечу й відсутність інтересу до чого б то не було.

У першому випадку це питання про смисл життя взагалі. У другому випадку це питання про смисл життя на цьому етапі, тут і зараз. Чи варто жити й навіщо жити?

Визначаючи поняття «смислу життя», потрібно підкреслити, що воно має, як мінімум, три «виміри».

Перший пов'язаний з поняттям «святості життя» як такого, що є нині предметом такої дисципліни, як біоетика. Все живе (у т.ч. й у Всесвіті) має право на життя в силу самого факту народження. Ця вітальність первинна для людини.

Другий вимір пов'язаний зі з'ясуванням специфіки саме людського життя, оскільки єдиний реальний факт у житті будь-якої людини – майбутня смерть. Доречно навести думку Л.Н. Толстого, який болісно запитував: «Чи є в моєму житті той смисл, який не знищується неминуче майбутньою смертю?» У рамках раціоналістичного підходу відповісти на нього неможливо й доводиться шукати відповідь на шляхах інтуїтивного осягнення смислу свого буття і визначення – що ж для особистості є вищою цінністю – Бог, людство, близькі й рідні, діти, справедливість і т.д.

20

Третій «вимір» – пов'язаний з ідеєю відображення безсмертя. Останнє можна також розкрити в декількох аспектах. Перший – пов'язаний з безсмертям у нащадках і здійснюється шляхом передачі генного апарату батьків дітям, онукам і т.д. Другий – збереження тіла померлого (муміфікація або кріогенізація). Третій – входження часток нашого тіла, що розпалося, в кругообіг речовини, енергії та інформації у Всесвіт, своєрідне «злиття з природою». Четвертий визначається підсумками діяльності людини й увічнюється в пам'яті нащадків. П'ятий шлях пов'язаний зі зміненими станами свідомості внаслідок застосування системи психотренінгу та медитації, що веде людину у Вічність.

Можна виокремити три можливі відповіді на фундаментальне філософське питання про смисл життя.

1. Релігійна версія смислу життя. Відповідно до цієй версії емпіричне життя саме собою безглузде. Люди воюють, страждають, хворіють і вмирають, навколо море зла і несправедливості. Усе минуще. Однак у нашій душі присутні ідеї вічності, добра, справедливості й ідея Бога як джерела всіх вічних прекрасних первнів. Смисл життя в тому, що існують Бог і безсмертна душа. Вони відкривають для нас перспективу прекрасної вічності та привносять свідомість у метушливе і повне пороків земне життя. Справжній смисл знаходить того, хто вже тут, у цьому морі скорботи, повернувся серцем до потойбічного, що опромінює наш короткий вік божественним світлом.

2. Атеїстична нігілістична версія смислу життя. Емпіричне життя саме собою безглузде. Людина жадає орієнтуватися на абсолютне і позамежне, але не може собі цього дозволити, тому що наука відкидає існування Бога. Послідовний раціоналіст повинен свідомо прийняти відсутність смислу життя і жити, кажучи словами французького екзистенціаліста Альбера Камю, «не відриваючи очей від абсурду». Це особливого роду стоїчна доблесть. Камю вважає, що людині зовсім нема чого закінчувати життя самогубством, рятуючись від безглуздості світу. Навпаки, її буття перетворюється в героїчний бунт. Цей бунт проти абсурду виражається в чуттєвому та ігровому проживанні кожного моменту життя, що може обірватися в будь-яку мить. Жодні соціальні цінності та моральні норми не обмежують більше «абсурдної людини», що насолоджується емпіричним світом, увесь час дивлячись в очі прийдешньої смерті.

3. Безрелігійна гуманістична версія. Ця версія прекрасно висловлена у працях психоаналітика Еріха Фрома. Він вважає, що смисл скінченного людського життя – в самореалізації, в актуалізації всіх закладених у людині здібностей. Людина не може скасувати смерть, але вона може сама задавати смисл власного життя. Тоді воно зі сліпого спонтанного плину перетворюється в істинне мистецтво, де кожний розкриває свої кращі сили, виявляється як неповторна індивідуальність. Про необхідність реалізувати себе нагадує нам наша «гуманістична совість», яка велить людям піклуватися про самих себе, втілювати свої обдарування, а також не забувати інших, ставлячись до них доброзичливо й з любов'ю.

Пошук і знаходження ситслу життя і діянь кожної людини має сугубо індивідуальний особистісний характер.