11.1. Теоретизація сучасної науки. Природа теоретичних об'єктів науки і їхнє співвідношення з об'єктивною дійсністю (проблема реальності в сучасній науці)

Однією з особливостей сучасної науки є її теоретизація. Це зумовлено переходом від емпіричної стадії розвитку науки, що обмежувалася класифікацією й узагальненням досвідних даних, до теоретичної стадії. На цій стадії важливу роль у пізнанні світу відіграють теоретичні об'єкти науки.

Як відомо, в основі теоретичного пізнання завжди лежить абстрагування, схематизація, ідеалізація. Закони науки описують не природу «саму собою», а її моделі, тобто системи ідеалізованих (теоретичних) об'єктів, які більш-менш наближаються до систем об'єктів природи.

Спрощення, абстрагування й ідеалізацію можна трактувати як гносеологічні передумови, які приймає теорія при відображенні реальних матеріальних процесів. За допомогою цих операцій кожна наукова дисципліна вириває з живої цілісності світу об'єкт пізнання, відокремлює від нього якийсь аспект і будує систему ідеалізованих об'єктів. «Картина», створювана наукою, – це «зображення» штучно сконструйованих ідеальних об'єктів і експериментально-вимірювальних процедур, які інтерпретуються як дані безпосередньо емпіричного досвіду. Вона змінюється в міру розвитку пізнання і практики і її можна розглядати як теоретичну модель досліджуваної реальності. Тобто визначальна роль у формуванні теорії належить ідеалізованому об'єкту – теоретичній моделі істотних зв'язків реальності, представлених за допомогою гіпотетичних допущень і ідеалізацій.

Наука ХХ ст., особливо сучасна теоретична фізика, предметом дослідження якої стають об'єкти, далекі від нашого макроскопічного досвіду, зробила актуальним питання про існування й реальність цих об'єктів²²⁰. Це проблема є однією з найбільш гострих у сучасній філософії науки.

220 Наприклад, проблема існування віртуальных часток, кварків, тахіонів і ін. объектів, які були введені суто теоретично, але претендують на включення у фузичну картину світу.

236

Класична наука виходила з того, що існує тільки одна досліджувана нею реальність. Відповідно може існувати тільки одна істина, що стосується цієї реальності. А проте сьогодні ясно, що існує зовсім не одна, а багато різних реальностей. Це не тільки та реальність, з якою має справу наука, а й реальність повсякденного життя, буденного знання. Є суб'єктивна реальність: те, що я зараз маю конкретні переживання чи певні думки – це реальні факти моєї свідомості. Є реальність ідеальних об'єктів культури: наукових і філософських теорій, творів мистецтва – те, що Поппер називає «третім світом». Є реальність міжіндивідуальних стосунків, комунікацій (з нею іноді пов'язують світ інтерсуб´єктивності). Напевне, можна говорити сьогодні про появу віртуальної реальності як особливого типу міжлюдської комунікації за допомогою комп'ютера. Можливо, є і якісь ще типи реальностей. Кожна з них має свої критерії існування (інакше ми просто не відрізнили б реальність від марення). Всі вони один з одним пов'язані, історично виникають один з одного, взаємодіють один з одним, при цьому нерідко ведуть один з одним боротьбу за існування, немовби суперечка на тему, яка з них «реальніша». Це стосується й відношення наукової реальності, і реальності повсякденної, і суб'єктивної, і об'єктивної реальності й т.д. Ми починаємо розуміти реальність і істину як більш складні й цікаві предмети, ніж це здавалося в недавньому минулому.

У сучасній епістемології усвідомлюється той факт, що природа досліджуваної реальності пов'язана не тільки з об'єктивною реальністю самою собою, а й з діяльністю людини. При аналізі поняття «реальність» ураховують важливу роль, яку відіграють у формуванні змісту цього поняття конструктивно-теоретична діяльність і практично-експериментальна діяльність людини як суб'єкта пізнання. Тобто реальність, досліджувана наукою, має і когнітивний вимір. Це об'єктивна реальність, заломлена через призму певної системи спрощень і ідеалізацій, з точністю до яких відображаються досліджувані теорією системи матеріальних об'єктів при прийнятих цією теорією гносеологічних передумовах дослідження. У її зміст свій внесок вносять три джерела: об'єктивна реальність, практика експериментів і ідеальна конструктивно-теоретична діяльність дослідника. Два останніх джерела можна назвати суб'єктивними (людськими) вимірами досліджуваної реальності (фізичним, хімічним, біологічним, соціальним).

Маючи на увазі цю обставину, А.Айнштайн увів термін «фізична реальність» і виділив два аспекти цього терміна. Перше його значення використовувалося ним для характеристики об'єктивного світу, що існує поза й незалежно від свідомості. У другому своєму значенні термін «фізична реальність» використовується для розгляду теоретизованого світу як сукупності теоретичних об'єктів, що представляють властивості реального світу в рамках даної фізичної теорії. Отже, «реальність, досліджувана фізикою, є не що інше, як конструкція нового розуму, а не тільки даність»²²¹.

Суб'єкт пізнання не усунемо зі змісту фізичної реальності. Наприклад, А.Айнштайн, чию позицію в розумінні фізичної реальності називають «реалістичною», пов'язує цю реальність із загальними поняттями, із програмою, з концептуальним винаходом, тобто з конструктивно-теоретичною діяльністю суб'єкта пізнання, Н.Бор – з експериментальною діяльністю суб'єкта і можливостями комунікації. Він підкреслює її зв'язок з контекстом приладів

221 Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса: Новый диалог человека с природой. – М., 1986. С.290.

237

і вимірювальних установок («інструменталістська» позиція). Але обидва єдині в тому, що саме суб'єкт своєю діяльністю наповнює реальність значенням і смислом. Але це не означає, що можна говорити про «збурювання явищ спостерігачем», або «надання атомним об'єктам фізичних атрибутів за допомогою вимірювань». Н.Бор підкреслював, що залежність квантових явищ від суб'єкта обмежується вибором експериментальної установки, що задає концептуальну систему відліку. У цьому плані фізична реальність задається за допомогою мови науки, причому та сама реальність може бути описана за допомогою різних мовних засобів.

Розуміння реальності в класичній і сучасній науці значно відрізняються. Кожна фізична теорія вивчає певний вид фізичної реальності при специфічних її спрощеннях, огрубіннях, ідеалізаціях, неминучих у процесі відображення цієї реальності. Тому закони теорії лише опосередковано і з певним ступенем точності відносяться до об'єктивної реальності. Наприклад, ньютонівська механіка безпосередньо стверджує щось про систему ідеалізованих матеріальних точок, ідеалізовані інерціальні системи відліку (вимірювання), ідеалізовані нескінченні швидкості передачі взаємодій, утверджує ідеал повної відсутності впливу приладу на вимірюваний об'єкт і т.ін. Інші теорії приймають інші передумови і допущення.

Сучасна квантова фізика приймає спрощення й ідеалізації, які багато в чому протилежні ньютонівській механіці. Її об'єкт не є матеріальною точкою, що має цілком певні просторові координати, а, отже, не має траєкторії; вимірювання здійснюється не тільки в інерціальних системах відліку; швидкість сигналу, що вимірює, скінченна і не перевищує швидкості світла (принцип близькодії); неможливо з повною визначеністю водночас виміряти координати й імпульс мікрооб'єкта; неможливо повністю виключити вплив приладу на об'єкт дослідження й т.ін.²²². Фізична реальність квантової механіки представляє не систему динамічних величин, а систему імовірнісних розподілів фізичних величин. Очевидно, що багато з перерахованих передумов дуже сильно ідеалізують об'єктивну фізичну реальність. Однак фізичні теорії завжди ідеалізують матеріальну дійсність, створюють відповідні теоретичні моделі й саме стосовно цих моделей формулюють закони. Аналогічна ситуація складається і в інших науках – хімії, біології, соціології і т.ін.

Як теоретичну модель досліджуваної реальності можна розглядати певну картину світу (КС). Але ідеалізовані об'єкти, які утворюють КС, й абстрактні об'єкти, що утворюють у своїх зв'язках теоретичні схеми, мають різний статус. Останні являють собою ідеалізації, і їхня нетотожність реальним об'єктам очевидна. Будь-який фізик розуміє, що «матеріальна точка» не існує в самій природі, тому що в природі немає тіл, позбавлених розмірів, але дослідник, який прийняв механістичну КС, вважає неподільні атоми реально існуючими «першоцеглинами» матерії. Він ототожнює з природою спрощуючі її й схематизуючі абстракції, в системі яких створюється фізична картина світу. Розвиток теорії, нагромадження нових емпіричних фактів здійснює зворотний

222 См.: Ю.А. Петров. Физическая материя и физическая реальность // Философские науки. – 1991. – №10.

238

вплив на КС, він уточнює і конкретизує введені в ній уявлення про реальність223.

Отже, реальність у науковому дослідженні – це не об'єктивна реальність у розумінні денотата філософської категорії матерії, але скоріше, когнітивне утворення, зміст якого наповнюється об'єктивно-реальними факторами («неналежною людині реальністю) і разом з тим суб'єктивними факторами — теоретичною й експериментальною діяльністю дослідника.

Досліджувана реальність, як стверджує сучасна наука, має безліч теоретичних описів. Це зумовлено багатоаспектністю, багатоякісністю самої дійсності, що створює об'єктивні передумови для цього.

Цілком зрозуміло, що, коли природознавство було зайняте нагромадженням емпіричної інформації, класифікацією та систематизацією численних нових фактів і результатів, легко виникала спокуса побудувати таку логіку відкриття, за допомогою якої можна було б одержувати нові істини в науці ледь не суто механічним шляхом. Не кажучи вже про логічну машину Р.Луллія, який намагався звести мислення до простої комбінації понять, у досвідних науках на роль подібного механізму претендувала індуктивна логіка Ф.Бекона: незадоволений силогістикою Аристотеля, він побудував свої, тепер відомі кожному, хто вивчає логіку, канони або таблиці відкриття, названі методами подібності, відмінності, супутніх змін і залишків. На відміну від «Органону» Аристотеля він назвав свою логіку «Новим Органоном» і вважав, що за її допомоги можна буде без особливих інтелектуальних зусиль робити нові відкриття в науці.

Неважко зрозуміти, що за допомогою канонів індукції Ф.Бекона, навіть удосконалених у минулому столітті Дж. Ст. Міллем, можна відкривати лише найпростіші емпіричні закономірності про регулярний зв'язок спостережуваних властивостей явищ природи. Розкриття ж неспостережуваних, внутрішніх механізмів явищ вимагає звертання до теоретичних понять і гіпотез, а це припускає наявність у дослідника здатності не тільки до широкого, абстрактного мислення, а й до інтуїції, уяви, цілісного охоплення досліджуваних явищ, не кажучи вже про талант, досвід і кваліфікацію. Це означає, що генерування нових ідей у науці є творчий процес, який неможливо укласти в заздалегідь задані логічні канони, схеми або алгоритми.

У зв'язку із цим у 40-і рр. XIX ст. починається критика концепцій логіки відкриття, які були поширені в XVII і XVIII ст., і поступово відбувається перехід до нової концепції методології наукового дослідження – до гіпотетико-дедуктивної її моделі. Відповідно до такої моделі, логіка не відіграє якої-небудь ролі в процесі генерування нових наукових ідей, гіпотез і теорій, її завдання зводиться лише до дедукції наслідків з гіпотез, знайдених нелогічним шляхом, і перевірки їх за допомогою даних спостереження й експерименту.

223 См.: Степин В.С. Становление научной теории. – Минск, 1976. Наиболее исследованы в фило­софии науки особенности физических картин мира – механистическая картина физической реаль­ности, электродинамическая физическая картина мира, квантово-механистическая физическая кар­тина мира. В их основе представления: о фундаментальных физических объектах, из которых по­лагаются построенными все другие физические объекты; о типологии объектов, изучаемых в физике; о причинности и закономерности физических процессов; о пространственно-временных характе­ристиках физического мира. Конкретные формы этих представлений меняются.

239

Як відзначав А.Айнштайн, найважливіший методологічний урок, який піднесла квантова фізика, полягає у відмові від спрощеного розуміння виникнення теорії як простого індуктивного узагальнення досвіду. Теорія, підкреслював він, може бути навіяна досвідом, але створюється ніби зверху стосовно нього і лише потім перевіряється досвідом²²⁴. Людський розум повинен, на його думку, «вільно будувати форми», перш ніж підтвердилося б їхнє дійсне існування: «з голої емпірії не може розцвітати пізнання». Еволюцію досвідної науки «як безперервного процесу індукції» Айнштайн порівнював зі складанням каталогу і вважав такий розвиток науки суто емпіричною справою, оскільки такий підхід, з його погляду, не охоплює весь дійсний процес пізнання в цілому. А саме – «замовчує про важливу роль інтуїції і дедуктивного мислення в розвитку точної науки. Як тільки яка-небудь наука виходить із початкової стадії свого розвитку, прогрес теорії досягається вже не просто в процесі впорядкування. Дослідник, відштовхуючись від досвідних фактів, намагається розвивати систему понять, яка, загалом кажучи, логічно спиралася б на невелику кількість основних припущень, так званих аксіом. Таку систему понять ми називаємо теорією... Для того самого комплексу досвідних фактів може існувати кілька теорій, які значно відрізняються одна від одної»²²⁵. Сказане Айнштайном не означає, що він відкидав роль досвіду як джерела знання. Однак він уважав, що «не завжди є шкідливим» у науці таке використання понять, при якому вони розглядаються незалежно від емпіричної основи, якій зобов'язані своїм існуванням.

Інакше кажучи, теорії сучасної науки створюються не просто шляхом індуктивного узагальнення досвіду (хоча такий шлях не виключається), а за рахунок первісного руху в полі раніше створених ідеалізованих об'єктів, які використовуються як засоби конструювання гіпотетичних моделей нової сфери взаємодій. Обґрунтування таких моделей досвідом перетворює їх у ядро майбутньої теорії.

Ідеалізований об'єкт постає, отже, не тільки як теоретична модель реальності, але він неявно містить у собі певну програму дослідження, що реалізується в побудові теорії. Співвідношення елементів ідеалізованого об'єкта – як вихідних, так і вивідних, являють собою теоретичні закони, які (на відміну від емпіричних законів) формулюються не безпосередньо на основі вивчення досвідних даних, а шляхом певних мисленнєвих дій з ідеалізованим об'єктом. Знання теоретичного рівня виникають у результаті внутрішнього розвитку ідей і концепцій, а не простого узагальнення даних спостереження.

З цього випливає, зокрема, що закони, що формулюються в рамках теорії й стосуються по суті не емпірично даної реальності, а реальності як вона представлена ідеалізованим об'єктом, повинні бути відповідним чином конкретизовані при їхньому застосуванні до вивчення реальної дійсності.