9.5.4. Ляйбніцева наукова програма

Із критикою ньютонівської наукової програми виступили дуже багато вчених і філософів. Одні з них приділяли більше уваги принципам механіки Ньютона, інші – філософським передумовам останньої.

Одним із критиків ньютонівської наукової програми був Готфрід Вільгельм Ляйбніц (1646-1716). Він кваліфікує Ньютонів принцип тяжіння (дії тіл на відстані) як чудо або нісенітницю на кшталт окультних якостей схоластів. Усе у світі природи, як переконаний Ляйбніц, повинно бути пояснене винятково за допомогою механічних первнів. Природа – це механізм, тільки механізм найвищою мірою досконалий. Не тільки неорганічна природа, а й живі організми являють собою машини, створені геніальним механіком – Богом.

Опозиція Ляйбніца стосовно Ньютона в питанні про тяжіння – це опозиція християнського теолога, який жорстко відокремлює творіння від творця і наполягає на трансцедентності Бога стосовно всього створеного.

Все створене, отже, це машина, але, зрозуміло, машина особлива, у якої всі деталі, як би глибоко ми в них не проникли, виявляться у свою чергу знов-таки машинами, а не простою «мертвою» речовиною, як у машинах людських. Ляйбніц писав: «Будь-яке органічне тіло живої істоти є своєрідна божественна машина, або природний автомат, який нескінченно перевершує всі апарати штучні. Тому що машина, споруджена мистецтвом людини не є машина в кожній своїй частині; наприклад, зубець латунного колеса складається з частин або шматків, які вже не представляють для нас нічого штучного... Але машини природні, тобто живі тіла, і в своїх найменших частинах, нескінченно продовжують бути машинами. У тому й полягає відмінність між природою і мистецтвом, тобто між мистецтвом божественним і нашим»^17/

¹⁷⁵ Цит. за Гайденко П.П. Эволюция понятия наука ( XVII-XVIII века). – М., 1987. – С. 14.

201

Ні картезіанці, ні Ляйбніц не могли прийняти ньютонову фізику, тому що її передумова вимагає зняти жорсткий поділ світу божественного-трансцедентного і світу природного-створеного: адже простір це ніби присутність Бога у створеному світі. Бог при цьому стає ніби «частиною природи», перетворюючись на світову душу язичницької філософії.

Ляйбніц заперечував абсолютність простору і часу та вважав, що тіла це вияви нематеріальних монад, які складають субстанціональне буття. Філософським ядром наукової програми Ляйбніца стала його – монадологія («Монадологія», 1714). На думку Ляйбніца, монада – це єдине, або одиниця. Вона не складається із частин, неподільна. Оскільки все матеріальне складається з частин, то монада не може бути матеріальною. Не протяжнысть, а діяльність становить її сутність. Монади утворюють пызнаваний розумом світ, похідним від якого є світ феноменальний (фізичний космос). Монади фізично не взаємодіють одна з одною, але разом з тим утворюють єдиний світ що розвивається і рухається, який регулюється напред установленою гармонією, що залежить від вищої монади (абсолюта, Бога)¹⁷⁶.

Ляйбніц обґрунтовує за допомогою поняття актуальної нескінченності принцип безперервності. У природі нема й не може бути стрибків, стверджував він. На основі принципу безперервності він розробляв ідею розвитку. Але якщо Декарт намагався вивести живе з неживого, то Ляйбніц пояснює навіть неживе з живого і бачить у механізмі зовнішню форму вияву організму. Ляйбніц трохи змінив декартове вчення про вроджені ідеї, які, за Ляйбніцем, містяться в розумі, подібно до прожилків каменя у брилі мармуру.

У методології Ляйбніца відбувається зростання аналітичного компонента порівняно з Декартом. Ідеальним Лейбниц уважав створення універсальної мови (обчислення), що дозволила б формалізувати все мислення. Критерієм істинності він уважав ясність, виразність і несуперечність знання. У відповідність з цим для перевірки істин розуму достатні закони аристотелевої логіки (тотожності, суперечності, обчислення третього), для перевірки «істин факту» необхідний закон достатньої підстави.

Полеміка між Ньютоном і Ляйбніцем не закінчилася зі смертю цих видатних учених: боротьба між двома напрямами в науці тривала упродовж усього XVIII сторіччя. Принципи Ляйбніца захищав Христіан Вольф і його прихильники, наукову програму Ньютона – Дж. Кейл і С.Ф.Рейнд, а потім також відомі вчені та філософи на континенті: П. Мопертюї, Л.Ейлер, Вольтер, д'Аламбер, Кондильяк і інші.

Отже, в науці Нового часу співіснували декілька науково-дослідницьких програм – картезіанська, атомістична, ньютонівська, ляйбніцева. Незважаючи на всі відмінності, у них усіх був якийсь спільний ідеал природознавства, відхід від якого вони оцінювали як повернення до середньовічної фізики з її принципом «прихованих якостей».

¹⁷⁶ Слід відзначити, що Ляйбніц у своїй монадології висловлює ідеї, котрі багато в чому альтернативні щодо механістичних концепцій. Це ідеї, що стосуються проблем взаємовідношення частини і цілого, несилових взаємодій, зв՚язків між причиновістю, потенційною можливістю і дійсністю. Вони виявляють дивовижну співзвучність з окремими концепціями і моделями сучасної космології та фізики елементарних часток. Див.: Степин В.С. Теоретическое знание. – М., 2001. – Гл.2.

202

Спільне між науковими програмами Нового часу:

• розуміння науки як особливого раціонального способу пізнання світу, заснованого на емпіричній перевірці чи математичному доведенні;

• переконання, що всі природні процеси повністю підпорядковані механічним законам;

• природознавство вивчає лише кількісно вимірні параметри явищ природи і встановлює функціональні залежності між ними; строга науковість пов'язувалася з математикою;

• опора на експеримент, який поставляє та перевіряє результати;

• панування аналітичного підходу, що спрямовує мислення на пошук найпростіших, далі нерозкладних першоелементів реальності (редукціонізм);

• розуміння предмета й об'єкта пізнання як об'єктивних, існуючих реально й незалежно від свідомості суб'єкта пізнання, поведінка яких підкоряється строгим законам однозначно детермінаційного характеру й описується певним математичним формалізмом, який допускає і геометричне уявлення;

• існує потенційна можливість досягнення абсолютного знання про світ (у лапласівскому розумінні). Спрямованість наукового пізнання на досягнення, на реалізацію цієї можливості – методологічна вимога, що визначає напрямки розвитку науки.

Отже, виникнення класичної науки було нерозривно пов'язане з формуванням особливої системи ідеалів і норм дослідження, в яких, з одного боку, виражалися загальні настанови класичної науки, а з іншого боку – здійснювалась їхня конкретизація з урахуванням домінанти механіки в системі наукового знання даної епохи.

У цілому ж методологічна система класичного періоду розвитку науки характеризується як метафізична (не діалектична). Вона не пропонує розглядати світ як систему взаємозалежних і взаємодіючих елементів, у всій сукупності його складників. Передбачається, що матеріальні об'єкти цього світу не змінюються, змінюються тільки з часом їхні кількісні характеристики. Природним наслідком такого уявлення є переконаність у незмінності й поняттєвого апарату теорії, якщо ця теорія дістала емпіричне підтвердження, а тим самим і в її абсолютності.

Пізнання розглядалось як спостереження й експериментування з об'єктами природи, які розкривають таємниці свого буття розуму, що пізнає. Причому сам розум наділяється статусом суверенності. В ідеалі розум (суб'єкт) трактувався як дистанційований від речей, який ніби зі сторони спостерігає і досліджує їх, не детермінований жодними передумовами, крім властивостей і характеристик досліджуваних об'єктів. Умовою об'єктивності знання вважалась елімінація з теоретичного пояснення й опису всього, що стосується суб'єкта, засобів і операцій його пізнавальної діяльності. Класичний тип раціональності центрує увагу тільки на об'єкті та виносить за дужки все, що стосується суб'єкта і засобів діяльності.

Ідеалом була побудова абсолютна істинної картини природи. Головна увага приділялася пошуку очевидних, наочних, «випливаючих із досвіду» онтологічних принципів, на базі яких можна будувати теорії, що пояснюють і передбачають досвідні факти.

203

У XVII – XVIII ст. наука розглядалася в якості однієї з найважливіших цінностей людської життєдіяльності. Це гарантує випереджальний розвиток наукових знань, відкриває можливості для перетворення науки на продуктивну силу, а потім і соціальну силу, що регулює управління різними соціальними процесами.