1.6. Філософська антропологія: сутність людини і смисл її існування

Людина – об'єкт уваги не лише множини окремих наук, а й філософії, яка, осмислюючи результати цих досліджень, прагне осягнути людину в її цілісності, й на основі цього задає методологічні й світоглядні орієнтири цих досліджень. Проблема людини належить до числа «вічних» проблем філософії.

Філософська антропологія – це розділ філософії, у якому вивчається людина, її відмінність від інших живих істот, її місце в універсумі, особливості та смисл її існування та світосприймання.

Як самостійний розділ філософська антропологія сформувалася тільки у XVIII ст., однак з'ясування сутнісних особливостей людини – це провідне завдання всякого філософування. На відміну від культурної антропології, що займахється вивченням способу життя і свідомості людей конкретних культур, філософська антропологія фіксує свою увагу на основних рисах людини як роду. Водночас вона може включати і включає вивчення людини як індивідуальності, як суб'єкта унікальних переживань (екзистенціальні проблеми).

17

Філософська антропологія прагне зрозуміти:

• місце людини у світі, яке місце займає вона в ієрархії речей і істот: чи Є людина випадковою обмовкою бездушної природи або ж «сином божим»? Вона – тільки маленький частковий фрагмент світобудови або ж вона – мікрокосм, дзеркало світу як цілого?

• природу й сутність людини: Чим вона відрізняється від тварин?

• якою мірою людина вільна? Які види доконечності панують над нами і чи можемо ми подоллати їх?

• людина – розумна істота або ж істота, керована потягами і пристрастями? Які можливості розуму і яка міра впливу несвідомого на наше мислення і поведінку?

• що таке смерть, як людина повинна ставитися до неї?

• у чому смисл життя? Чи є у кожного з нас конкретне призначення і як можна «стати собою»?

• яке реальне місце займають у людському житті любов, мужність і інші найважливіші духовні цінності?

Це далеко не всі запитання, які ставить філософська антропологія, і треба сказати, на жодне з них не має остаточної та вичерпної відповіді. Люди кожної нової епохи дають свої відповіді, заново осмислюючи своє власне місце у світі.

Античні мислителі виходили з того, що Космос – світовий порядок – це живе тілесне ціле, а людина – мікрокосм, маленька модель єдиного одушевленого всесвіту, у своїх виявах підпорядкована вищому первню – долі. Водночас вони прагнули зрозуміти ті відмінності, які є між людиною й іншими живими істотами. Аристотель, наприклад, уважав, що людина – це істота політична і моральна...

В епоху середньовіччя панувало уявлення про те, що біля витоків історії стоїть єдиний Бог-Творець, який створив світ з нічого. Людина створена за образом і подобою божою, вона, як і творець, наділена свободою волі. Однак людина гріховна, тому що повстала проти волі творця. Тома Аквінський, наприклад, поміщає людину між світом тварин і ангелами

З епохи Відродження в європейській культурі утверджується антропоцентризм. Він панує у філософії, на думку багатьох мислителів, і по сьогоднішній день. Антропоцентризм виходить із того, що ми на весь світ дивимося тільки крізь призму власне людських потреб і інтересів. Антропоцентризм підносить людину, але він чреватий суб'єктивізмом, практичною та пізнавальною самозамкнутістю.

У цей час на базі синтезу сучасної науки і древніх учень народжується новий – голістичний підхід до розуміння місця людини у світі. Він на новому рівні трактує людський рід як органічну частку єдиного живого одушевленого Космосу.