9.3. Специфіка раціональності середньовіччя

У середні віки (V – XI ст.) наукове мислення в Західній Європі розвивається в новій культурно-історичній обстановці, відмінній від античної. Політична і духовна влада належала релігії, і це накладало відбиток на розвиток науки. Наука в основному повинна була служити ілюстрацією і доказом теологічних істин. Як писав Дж. Бернал, «аж до XVIII ст. наука продовжувала цікавитися головно небом»¹⁶⁰. Заняття наукою та її викладанням доручалося лише церковникам, за якими,

¹⁵⁸ Наприклад, нам потрібно пояснити, чому хамелеон змінює колір шкіри, коли переповзає з освітленого зеленого аркуша на темно-буру гілку. Формальною причиною тут буде суть хамелеона як живої істоти, здатного змінювати колір шкіри залежно від освітлення та кольору тла. Матеріальною причиною буде особлива субстанція, речовина в його шкірі, що змінює її колір. Діючою причиною буде сам факт переповзання зі світлого місця в темне. Цільова причина зміни кольору шкіри – її прагнення зробитися непомітною для потенційних ворогів.

¹⁵⁹ Імовірно, Аристотель сильно здивувався б, якби потрапив у сучасну наукову лабораторію й довідався, що в такому відгородженому від світла і світу приміщенні люди вивчають «природу». Однак аристотелівське розуміння науки і багато його конкретних теорій мали незаперечний авторитет багато сторіч, особливо в епоху середньовіччя.

¹⁶⁰ Бернал Дж. Роль науки в жизни общества. – М., 1957.

186

однак, влада пильно стежила. Церква вважала себе вправі силою приводити людину до істини і віддавати її світській владі для страти «без пролиття крові», якщо вона упралася.

В основі середньовічного світосприймання:

• догмат про творення і теза про всемогутність Бога, здатного порушувати натуральний хід природних процесів;

• ідея одкровення.

Змінюється онтологічний статус природи, яка тепер трактуається як творіння трансцендентального Бога. Природа позбавлена в точному значенні слова своєї самостійності й тому завжди відсилає до творця. Це спричиняє устремління духовного пошуку середньовічної людини: природничонауковому пізнанню приділяється другорядне місце порівняно з пізнанням Бога і душі.

Істотно змінюється також і розуміння людини, і уявлення про завдання та цілях пізнання. Відомий німецький теолог і дослідник культури Романо Гвардіні ( 1889-1968) стверджує, що для людини цієї епохи характерна неприборкана жага пізнання, жадання осягнення істини. Але осягається вона не на основі якої-небудь дослідницької настанови.

Для середньовічної людини наука означає, насамперед, осмислення того, що дано їй в авторитетних джерелах. Шукати істину не треба, вона дана ззовні – божественна – у Писанні та церковних ученнях, природна – у працях мислителів античності. Істина осягається шляхом божественного одкровення, мислитель ніби медитуючи, поринає в істину, щоб винести з неї духовну конструкцію буття. Середньовічний мислитель сприймає авторитет не як окови, а як зв'язок з абсолютним і як точку опори на землі.

Така настанова аж ніяк не сприяла розвитку науки як способу теоретичного й емпіричного дослідження природи з опорою на розум. Розум втрачає роль головного арбітра у питаннях істини, її критерієм стає авторитет (насамперед, Бог) ¹⁶¹. Тертуліан (біля 160 – 220) стверджував, що «філософи лише прагнуть істини, християни ж володіють нею». Аврелій Августин ( 354-430) уважав, що проповідування наукових знань, хоча б вони й містили в собі істину, це суєта мирська; а «благочестя полягає у сповідуванні Тебе та поклонінні Тобі».

Правда, уже у XII – XIII ст., коли роль досвідних наук посилюється, Томас Аквінський ( 1225-1274) висловлює ідею гармонії віри і розуму, утверджуючи необхідність доповнення філософських дисциплін, які одержують своє знання від розуму, наукою священною і заснованою на одкровенні (теологією). Аквінський прагнув вироблення такого методу, який, не проповідуючи повної зневаги до знання, водночас був би спроможним підкорити раціональне мислення догматам одкровення, тобто зберегти примат віри над розумом. Це завдання здійснює Томас Аквінський, спираючись на католицьке тлумачення аристотелівської концепції науки.

Томас стверджував, що в релігії і теології є ряд тверджень, які мають потребу у філософському обґрунтуванні, не тому, що вони не можуть без нього обійтися, а тому, що будучи доведеними, вони стають ближчими людині як мислячій істоті й тим самим зміцнюють її віру. Доведенню піддаються твердження про буття Бога, його єдність, особливості його діяльності, безсмертя людської душі. Доведення цих тверджень і утворює той

¹⁶¹ Див.: Р. Гвардини // Вопросы философии. – №4. – 1990.

18

теоретичний зміст, який спільний у філософії та християнсько-католицькій теології. Однак значна кількість догматів не піддається раціональному обґрунтуванню – наприклад, ортодоксальна віра в трійцю як існування надприродного Бога як єдиної істоти і водночас у трьох особах; виникнення світу в часі з нічого, первородного гріха і т.ін. Ці догмати, на думку Томаса, не протирозумні, не ірраціональні, а надрозумні. Їх доведення не під силу людському розуму, вони непізнавані для нього, але повністю ясні розуму нескінченної божественної особистості.

Пізнавальні ідеали (ідеали пояснення й опису), прийняті в середньовічній науці, були породжені домінуючими в цій культурі світоглядними настановами, які визначали сприйняття, розуміння та пізнання людиною світу. У системі таких настанов пізнання світу трактувалась як розшифровка смислу, вкладеного в речі та події актом божественного творення.

Речі та явища досліджувались як дуально розщеплені – їхні природні властивості сприймалися водночас і як знаки божественного промислу, втіленого у світі. Описати річ або явище означало не лише зафіксувати ознаки, які в більш пізні епохи (у науці нового часу) кваліфікувались як природні властивості та якості речей, а й виявити «знаково-символічні» ознаки речей, їх аналогії, «співзвуччя» і «переклик» з іншими речами і подіями Універсуму.

Характерною рисою процесу пізнання цієї доби є усвідомлення символічного змісту буття. Явища природи постають як символи, які вказують на іншу реальність. Середньовічна людина бачить символи всюди. Всесвіт у неї складається не з елементів, енергій, законів, а з образів. І кожний образ – символ. Це склало передумову виникнення символізму й алегоризму, що характерний для середньовічного способу розкриття природних явищ.

Оскільки речі та явища сприймались як знаки, а світ трактувався як своєрідна книга, написана «божими письменами», остільки словесний або письмовий знак і сама позначувана ним річ могли бути уподібнені один одному. Звідси в описах і класифікаціях середньовічної науки реальні ознаки речі часто поєднуються в єдиний клас із символічними позначеннями і мовними знаками.

В.С.Стьопін пише, посилаючись на Фуко, про те, що коли відомий натураліст XVIII ст. Ж.Бюфон знайомився із трактатами натураліста доби Відродження Альдрованді, він виражав крайнє здивування ненауковим способом опису та класифікації явищ у його трактатах. Наприклад, трактат про зміїв Альдрованді поряд зі свідченнями, які натуралісти наступних епох віднесли б до наукового опису (види змій, їх розмноження, дії зміїної отрути і т.д.), включає описи чудес і пророцтв, пов'язаних з таємними знаками змії, сказання про драконів, свідчення про емблеми і геральдичні знаки, свідчення про сузір'я змії, Змієносця, Дракона і пов'язані з ними астрологічні передбачення і т.ін.¹⁶².

¹⁶² Див.: Степин В.С. Научное познание и ценности техногенной цивилизации // Вопросы филосо­фии. – 1998. – №10.

188

Слідом за Аристотелем середньовічні мислителі проголошували метою «натуральної філософії» пізнання сутностей, що ховаються за видимий світ явищ. Знання сутностей – «Scientia» – є знання загальне і доконечне, отримуване з чуттєвого спостереження одиничних речей. Воно мислилося незмінним і досконалим. Таке розуміння знання сутностей відображало незмінність і досконалість Космосу. Середньовічні мислителі дають нові, порівняно з античними, інтерпретації категорій «нескінченність», «безперервність», «простір», «час» і ін. Вони високо цінували логіку як науку про доведення у міркуваннях і діалектику, яка в античності й у середні віки розумілось як мистецтво доводити істинне та спростовувати помилкове; крім того – як мистецтво правильно визначати і класифікувати поняття, правильно будувати умовиводи, правильно відшукувати потрібні аргументи.

Мистецтво доведення вигострювалось у диспутах, які проходили в церковних школах і університетах. Саме тоді в Західній Європі закладалася традиція публічної полеміки. У XII-XV ст. метод схоластики дисциплінував думку, вводив порядок і системність у розумову роботу. Найважливіше для схоластів було мати поняття, тому що під нього могла бути підведена множина інших понять (менш загальних), і тоді можна було стверджувати, що ці поняття відомі (пізнані). Один зі схоластів Раймунд Лулій ( 1235-1315 рр.) на цій основі створив новий логіко-математичний метод – («велике мистецтво»), відповідно до якого відомі класи понять комбінувалися по-різному і завдяки цьому розв՚язувалися наукові завдання. Пристрій Лулія був першою логічною машиною і користувалося великою популярністю серед численних його прихильників аж до XVI-XVII ст.

Слабкою стороною схоластики було те, що вона не орієнтувалася на життєві проблеми, їй були далекі життя людини як такої, її нужди і потреби. Вона стояла над усім цим і скоріше була самоціллю, ніж ефективним методом пізнання.

Наукове знання в середні віки, на думку П.П. Гайденко, характеризується насамперед тим, що воно постає у формі коментарю. Крім цього особливістю середньовічної науки є тенденція до систематизації та класифікації; компіляторство ¹⁶³.

Починаючи з XII – XIV ст. у культурі Західної Європи створюються передумови для розвитку експериментальної науки. Середньовічні алхіміки, які прагнули відшукати філософський камінь, еліксир життя, одержати штучним шляхом золото по суті підготували ґрунт для становлення експериментальної науки. Значний внесок у цей процес зробив Роджер Бекон (ок. 1214-1292). Історики пишуть, що йому належить ідея підводного човна, автомобіля, спроба змоделювати веселку в лабораторних умовах Він проводив численні досліди, прагнучи до кількісного дослідження природи. Однак роботи цього ченця-францисканця були спалені, а він заточений у в'язницю.

Середньовічний образ світу і знання про нього не піддавався сумніву доти, доки була непорушною його соціальна опора: статичність, замкнутість, ієрархічність організації середньовічного укладу життя. В XIV – XV ст. ця соціальна основа починає руйнуватися, виявляється криза довіри до картини світу і способу мислення схоластів.

¹⁶³ Див.: Гайденко П.П. Эволюция понятия науки. – М., 1980, с. 429-433.

189

У період хворобливого ламання середньовічних підвалин надзвичайно популярним стає скептицизм (М.Монтень, П.Шарон і ін.). Він утверджував дух сумніву, критичне ставлення до накопиченого знання, визнавав лише відносне, ймовірнісне знання. М. Монтень, П. Шарон проголошували себе послідовниками скептичної філософії давньогрецького мислителя Пірона, який закликав своїх учнів утримуватися від суджень, оскільки немає ніколи впевненості у достовірності істини. «Нові піроніки» виробляють нову гносеологічну настанову – гіпотетизм – на противагу аристотелівсько-схоластичному ідеалу науковості, який утверджував абсолютний рівень достовірності.