9.2.2. Атомістична наукова програма (Левкіп, Демокріт)

Демокріт уважав, що світ складається з дрібних, неподільних часток – атомів – і порожнечі; всі процеси в природі – продукт сперечності між атомами і порожнечею як умовою можливості їхнього руху. Атоми, згідно з Демокритом, матеріальні, вони неподільні внаслідок своєї абсолютної щільності та винятково малої величини. Вони нескінченно різноманітні за формою, розміром і вагою. Поєднання атомів утворює все різноманіття природи в тому числі й людську душу. За допомогою цієї геніальної гіпотези Демокріт намагався розв'язати величезне коло питань космогонії, фізики, математики, психології, теорії пізнання, пояснював походження Космосу зі спонтанних вихрових рухів атомів.

¹⁵⁷ «Число володіє речами», «наймудріше – число» – стверджував легендарний давньогрецький мислитель Піфагор.

184

Характерною рисою античного атомізму як методу «збирання цілого з частин» є те, що при цьому ціле не мислиться як щось справді єдине, що має свою специфіку, що не зводиться до специфіки утворюючих його елементів. Атомістами вперше був сформульований в універсальному вигляді закон причиновості та послідовно застосований у поясненні найрізноманітніших явищ. «Жодна річ не виникає марно, але все в силу причинового зв'язку та необхідності». Випадковість розглядається як те, причину чого люди не знають. Аристотель стверджував, що саме Демокріт заклав основи наукового методу дослідження.

Методологи науки вважають, що це була перша в історії теоретичної думки програма, яка послідовно і продумано висувала методологічний принцип, який вимагав пояснювати ціле як суму окремих утворюючих його частин – «неподільних» (індивідуумів), пояснювати структуру цілого, виходячи з форми, порядку і розташування утворюючих це ціле індивідуумів.

Атомістична програма лягла в основу цілого ряду не лише фізичних теорій античності та Нового часу, а й багатьох психологічних, соціальних теорій.

Між математичною і атомістичною програмами є певна подібність: і та, і та в якості найважливішого вводять поняття неподільного: Демокріт – неподільне фізичне тіло (для розв'язання фізичних і натурфілософських проблем), Платон – одиниця як ідеальне неподільне (для розв'язання логічних і філолофсько-математичних проблем).

9.2.3. Континуалістська наукова програма

Континуалізм, як і атомізм, являє собою фізичну програму, у тому розумінні, що намагається дати пояснення явищ фізичного світу. Найважливіші принципи континуалістської наукової програми Аристотель формулює в полеміці з Зеноном Елейським. На відміну від Демокріта, Аристотель логічно обґрунтовує свою програму.

Аристотель був першим античним ученим, який створив систематичну науку про природу – фізику. На цій основі він критикує платонівську математичну наукову програму, вважаючи, що при дослідженні природи необхідно виходити з фізики, оскільки природу неможливо зрозуміти, якщо виходити з того, що вона «побудована» за законами математики. Він першим намагався визначити центральне поняття фізики – рух. При цьому Аристотель виходив з існування у світі вічного і безперервного руху. На відміну від фізики атомістів, яка в своїй основі була кількісною, Аристотель утверджував реальність якісних відмінностей і якісних перетворень одних фізичних елементів в інші.

Аристотель вніс в античну науку розуміння ролі й значимості емпіричного знання чуттєвих даних при дослідженні природи, які є вихідною передумовою наукового дослідження; підкреслював роль емпіричної описової науки як засобу первісного освоєння в науковому пізнанні різноманіття явищ природи.

У працях Аристотеля значної досконалості досягла логіка і взагалі категорійний (поняттєвий) аналіз. Багато сучасних дослідників уважають, що він сформулював три знамениті закони формальної логіки – закон тотожності, закон виключеної суперечності та закон виключеного третього.

В Аристотеля можна знайти уявлення про те, як потрібно правильно будувати наукове дослідження і викладати його результати. Робота вченого повинна, на його погляд, містити чотири основні етапи:

185

виклад історії досліджуваного питання, супроводжуване критикою запропонованих попередниками поглядів і розв՚язків;

• на основі цього – чітка постановка проблеми, яку потрібно розв՚язати;

• висування власного розв՚язку – гіпотези;

• обґрунтування цього розв՚язку за допомогою логічних аргументів і звертання до даних спостережень, демонстрація переваг запропонованого погляду перед попередніми.

Все це може здатися досить банальним, але більшість наукових дисертацій дотепер пишуться за цією схемою.

Разом з тим Аристотель дав ясне вчення про те, як повинно виглядати повне і гарне наукове пояснення явища чи події. На його думку, кожне явище зумовлене чотирма видами причин: формальною (пов'язаною із сутністю явища, його структурою чи поняттям), матеріальною (пов'язаною із субстратом, речовиною, в яку втілюється ця форма або структура), рушійну (конкретною спонукальною причиною), цільовою (пов'язаною з тим, «заради чого», «навіщо» відбувається явище). Якщо вдається встановити і пояснити всі ці причини, то завдання науки виявляється повністю виконаним, явище вважається пізнаним і поясненим¹⁵⁸.

Велич античної вченості Аристотеля і нині викликає замилування. Однак потрібно бачити й обмеженість «аристотелівської» науки. Насамперед, вона описувала світ як замкнутий і відносно невеликий за розмірами Космос, у центрі якого перебувала Земля. Математика вважалася наукою про ідеальні форми, стосовно природи сфера її застосувань обмежувалася розрахунками руху небесних тіл у «надмісячному світі», оскільки він розумівся як світ ідеальних рухів і сфер. В «підмісячному світі», у пізнанні земних явищ, за Аристотелем, можливі лише нематематичні, якісні теорії.

Дуже важливо також відзначити те, що античним ученим була чужа ідея точного контрольованого експерименту: їхні вчення спиралися на досвід, на емпірію, але це було звичайне спостереження речей і подій у їхньому природному середовищі за допомогою звичайних людських органів чуття¹⁵⁹.