1.4. Проблема буття у філософії

Повсякденною мовою терміни «бути», «існувати», «перебувати в наявності» є синонімами. Але у філософії вони мають особливі смисли, стають категоріями онтології, того розділу філософії, де мова йде про істинно сутнє, єдине, що гарантує світові та людині стійке існування. Онтологія намагається відповісти на ряд принципово важливих для філософських міркувань запитань. Що криється за конкретними, тимчасовими, минущими речами, станами, процесами? Що таке світ у своїй сутності? Чи єдиний він? Скінченний чи нескінченний світ у просторі й у часі? Якщо скінченний, то що «там», поза його межами і що було до його виникнення? Коли і як він виник? Якщо він вічний і безмежний, то як співвідносяться з ним скінченні речі й людські істоти? Що криється за тимчасовим існуванням окремих людей, їхнім життям і смертю, у чому смисл людського існування?

Люди упродовж усієї історії стояли і стоять перед життєво важливою проблемою: або визнати наявність абсолютного буття, тобто того, що таке істинно сутнє,

13

що не виникало, а тому вічне, нескінченне в часі, незнищенне, і жити «з оглядкою» на нього, або оголосити своє власне існування самодостатнім, автономним, що не має потреби в допомозі й заступництві Абсолюту. Філософія, приймаючи і виправдуючи той або той вибір, являла себе в історії то як філософія буття, то як філософія свободи.

Філософія буття обґрунтовувала залежність людського існування від вічного й абсолютного (Бог, Розум і т.д.). Філософія свободи доводила, що людина сама творить історію і себе саму. Якщо філософія визнає буття, то тим самим вона стверджує, що все, що відбувається у світі, передбачуване і врівноважене, не зводиться до гри випадковості. Філософія буття трактує світ як серйозний і відповідальний, у якому немає місця людському розпачу, причиною якого є відсутність надії.

Якщо філософія не визнає цінність проблеми буття, то вона тим самим стверджує, що немає нічого, що перебувало би поза світом чуттєвих речей і гарантувало порядок у світі. Людині немає на кого і на що сподіватися, крім себе самої. Тільки того, хто ні на що не сподівається, не настигне розчарування.

Проблема буття введена у філософію Парменідом (V-IV ст. до н.е.) як відповідь на певний соціальний і екзистенціальний запит. Люди стали зневірятись у традиційних богах Олімпу. Тим самим руйнувались основи і норми соціального життя. Із загибеллю богів уже ніхто не міг поручитися, що ритм і порядок природних і соціальних процесів залишиться стабільним. У глибинах людської свідомості зародився розпач, необхідний був пошук нових гарантів людського існування. Людям потрібна була опора в їхньому житті. Філософія в особі Парменіда спробувала заспокоїти збентежену душу античної людини, сповістивши людей про відкриття Абсолютної думки, що втримує світ від перекидання в хаос, забезпечує йому стабільність і надійність. Люди знову набули впевненості тому, що все підкоряється порядку доконечно. Доконечність Парменід назвав Божеством, Правдою, Провидінням, Долею, що за визначенням вічне і незнищенне. Абсолютна думка і є буття, а буття є думка, але не суб'єктивна думка людини, а Логос – космічний Розум. Людський розум здатний щось знати тією мірою, якою він зуміє вступити у безпосередній контакт із Розумом, що і є буття. Така ситуація робила недоречною гординю людського розуму, що вихваляється своїм умінням мислити й осягати істину, тому що не людина відкриває істину, а, навпаки, істина відкривається їй через контакт із буттям. Буття єдине і незмінне, у ньому міститься вся повнота досконалостей, серед яких головними вважалися Істина, Добро, Благо. Буття не виникає і не знищується. Воно Світло, але особливе, «побачити» яке можна тільки «очима» розуму. Буття є думкою й осягається тільки в думці. Воно, в розумінні античних філософів, не постає Творцем світу, тому що світ існував завжди.

У середньовічній християнській філософії істинне буття – Бог, вільний і особистий, який творить Своєю волею і Своєю премудрістю. На відміну від знеособленого й умоглядного Абсолюту античності Бог християнства відкриває Себе Особистого і Живого. Бог – предвічно Трійця, але не предвічно Творець, тому ім'я «Творець» вторинне стосовно трьох імен Трійці. Творіння – це вільний акт Бога, воно не зумовлене ніякою «внутрішньою доконечністю». Людина була створена за образом і подобою Божою, а тому людина є істотою особистісною, істинна свобода якої полягає у вільній відмові від власної своєї волі, від видимості індивідуальної свободи.

14

У Новий час виник світогляд, суть якого Ф.Ніцше виразив в афоризмі: «Бог умер». Основоположник філософії Нового часу Р.Декарт зробив думку буттям, а творцем думки оголосив людину. Буття стало суб'єктним. І.Кант говорить про буття, залежне від пізнання. Філософія життя стверджує, що буття – це життя і потреби його зростання. Філософія цінності оголошує цінності граничною підставою людського існування. Екзистенціалізм заявляє, що тільки людина є справжнє й граничне буття, а питання про буття – це питання про його смисл, який задає сама людина. Люди перестали визнавати свою залежність од Бога, привласнили собі право Творця творити світ, самовпевнено увірували в те, що людина сама створює себе та свої здібності. Вони стали сприймати свою свідомість, своє життя, свої потреби як єдине і безсумнівно справжнє буття. Приписавши діяльнісну енергію і здатність розумного пізнання лише самому собі, людина виправдувала своє право переробляти природу і перетворювати світ. Філософія буття поступилася місцем філософії свободи, центральною проблемою якої стала людина, як первень і причина всього, що трапляється з нею і світом.

Російські релігійні філософи різко критикували таке розуміння буття. Вчення Декарта, в якому на місце безумовного буття було поставлено «Я», С.Л. Франк охарактеризував як «глибоку оману й до того ж згубну", що накоїла «безмірно багато шкоди не лише в теоретичній самосвідомості філософії, а й у духовному житті європейського людства». Н.А. Бердяєв уважав, що затверджений і. Кантом примат пізнання над буттям привів до «фатального» розриву з Абсолютом. Російські релігійні філософи прагнули усвідомити найглибші буттєві витоки людського існування, обґрунтувати ідею, відповідно до якої буття дане нам споконвічно, до будь-яких форм людської діяльності, як теоретичної, так і практичної. Людині варто смиренно погодитися з тим, що її свідомість не виводиться з людської природи, угамувати гординю свого «я», що забажало бути автономним і самодостатнім творцем світу.

Ідея буття як трансцендентного Абсолюту досліджувалась у філософії ідеалізму. Матеріалістична філософія базувала своє вчення на визнанні в якості єдино істинно сутнього буття природного світу, чуттєво пізнаваних речей, що існують поза й незалежно від людини, тобто об'єктивно. Якщо у філософії ідеалізму ідея трансцендентного буття використовувалася для обґрунтування існування чуттєвого світу, то матеріалістична філософія визнавала цей світ автономним і самодостатнім, що не має потреби в обґрунтуванні. Для його позначення і була введена категорія «матерія». Щоб відрізнити категорію матерії від категорії буття, діалектичний матеріалізм окреслює «межі» об'єктивної реальності: тільки те, що перебуває в межах «нашого поля зору» (Ф. Енгельс), що є предметом нашого чуттєвого сприйняття, тобто «відображається нашими відчуттями», називається об'єктивною реальністю. Про те ж, що виходить поза зазначені межі – Бог, Абсолют і т.д., – говорити як про об'єктивну реальність безглуздо. Матеріалістична філософія не обговорює питання, звідки і як з’явилася матерія, постулюючи її вічність, нествореність; матерія трактується як основа (першооснова),

по-перше, свідомості й духу взагалі,

по-друге, єдності світу.

У цьому розумінні матерія постає субстанцією, тобто підставою всіх реально існуючих у світі речей, як матеріальних, так і духовних, джерело їхнього функціювання, а також причина зміни їхніх властивостей, зв'язків, форм руху.

15

Проблема буття то зникає з філософського розгляду, то знову з'являється, це свідчить про властиву людям «онтологічну потребу» прагнути до безумовного, тобто визнати щось, що перевершує і перевищує людське існування. Ця потреба виявляється найбільш гостро в ті історичні епохи, коли люди усвідомлюють, що обраний ними спосіб жити на свій своєкорисливий розсуд і сваволю поєднана з негативними наслідками, коли в суспільстві наростає втома від свободи, коли побудований відповідно до людського розуміння світ починає демонструвати однобокість, «нечеловекоразмерность», жорстокість, непередбачуваність і т.д. Повернення до теми буття починається з питання про «сенс життя». Коли філософи усвідомлюють, що сенс життя зникає або вироджується в дрібну і марну суєту заради тимчасових потреб, вони згадують про вищі смисли, про неминуще й вічне буття.

У XX ст., з одного боку, оголилися всі наслідки безбуттєвого існування людини, її насолоди власною свободою. Людині, що вважала себе автономною і вільною від онтологічних устремлінь, довелося визнати, що в результаті такого «звільнення» вона перетворився на систему різних функцій: соціальних, психологічних, політичних і т.д., що вона втратила цілісність, вищий смисл свого існування, побудував «самозаконодавчу і саморуйнівну» цивілізацію (М. Гайдеґер). Протест проти цих наслідків і став для багатьох філософів відправною точкою повернення до теми буття, до онтологічної спрямованості своїх досліджень.

З іншого боку, постмодерністська філософія відкидає ідею абсолютного буття. З її погляду, ця ідея в різних своїх варіаціях, від Парменіда до Гегеля, виправдувала необхідність для людини підкорятися якимсь вищим цінностям. Визнавши існування буття як чогось надлюдського, люди добровільно поневолили себе на віки. Позбутися від цього поневолення, скинути вищі цінності, які ще Ф. Ніцше називав ідолами, у цьому бачать своє завдання філософи – постмодерністи. Вони послідовно проводять думку про те, що тією мірою, якою філософи-класики видумали абсолютне буття, тобто світ ідеальний, у реального світу, світу життєвого були відібрані смисл, істинність, цінність.

«Неправда ідеалу була дотепер прокльоном, який тяжів над реальністю...» (Ф. Ніцше). Ідея абсолютного буття змушувала людей спрямовувати свій погляд на небеса, в силу чого багато сторін реального життя трактувались як гріховні, заборонні. Філософія постмодернізму, таким чином, остаточно разбожила світ, зламала вертикаль «вище-нижче», виправдала «мандрівки по заборонному», до якого аж до кінця XIX ст. відносилися секс, божевілля, в'язниця, садизм, мазохізм, нарцисизм і т.д.

Філософія постмодернізму відкинула класичний спосіб філософування, націлений на відпрацьовування відчуття самототожності через відношення до чогось надлюдського, чогось, що було б і без людей (Бог, Розум, Істина й т.д.), і спробувала показати людям, що вони знаходять сенс життя і моральну ідентичність тільки в спілкуванні з іншими людьми. Немає Бога, Істини, Розуму, є лише люди, які мають потребу в стратегії спільного життя.

16

При філософському осмисленні проблеми буття доцільно виокремити його основні форми:

1. Буття речей, процесів, що у свою чергу може бути розділене на:

а) буття речей, процесів, станів природи як цілого;

б) буття речей і процесів, зроблених людиною, тобто буття культури.

2. Буття людини, що розділяється на:

а) буття людини у світі речей;

б) специфічне людське буття.

3. Буття духовного (ідеального), що ділиться на:

а) буття індивідуалізованого духовного,

б) буття об՚єктивованого (надіндивідуальне) духовного.

4. Буття соціального, що ділиться на:

а) індивідуальне буття (буття окремої людини в суспільстві й в історії);

б) буття суспільства.

Кожна із цих форм буття – особливих форм реальності – має свою якісну й кількісну визначеність, структуру, співвідношення мінливості й стійкості, особливості функціювання і розвитку, перебувають між собою у певних зв'язках і відносинах. Усі ці особливості різних форм буття відбиваються у філософських категоріях – матеріальне й ідеальне, матерія і свідомість, рух і розвиток, простір і час, причина і наслідок, необхідність і випадковість і т.д.