1.2.Особливості філософського світогляду, його співвідношення з міфом і релігією

Світогляд — це ядро, стрижень свідомості й самосвідомості особистості. Він постає як більш-менш цілісне розуміння людьми світу й самих себе, свого місця у світі.

Світогляд як система містить у собі ряд компонентів. Насамперед, це знання, котрі відображають прагнення до об'єктивного осягнення світу, і цінності, що втілюють різні аспекти ставлення людини до світу відповідно до її інтересів, цілей, потреб.

У виробленні світогляду беруть участь не тільки розум, а й почуття людини, інтелектуальний і емоційний досвід людини. Емоційно-психологічна сторона світогляду представлена світовідчуванням і світосприйманням, а інтелектуальна – світорозумінням. Співвідношення цих сторін різне на різних рівнях світогляду, неоднакова їхня представленість у світогляді в різні епохи, нарешті, різні пропорції цих сторін і у світогляді різних людей. Понад те, різним може бути й саме

6

емоційне забарвлення світогляду, що виражається в почуттях, настроях і т.ін., – від радісних, оптимістичних тонів до тонів похмурих, песимістичних. Другий рівень світогляду – світорозуміння, що спирається насамперед на знання, хоча світорозуміння і світовідчування не дані просто поруч одне з одним: вони, як правило, єдині. Ця їхня єдність проглядається у переконаннях, де разом дані знання і почуття, розум і воля, де формується соціальна позиція.

Світогляд історично конкретний, оскільки виростає на ґрунті культури свого часу і разом з нею зазнає серйозних змін. Виділяють два рівні світогляду: життєво-буденний і теоретичний.

Перший складається стихійно, у процесі повсякденної життєдіяльності. Цей рівень світогляду відрізняється своєрідним переплетенням теоретичних тверджень і настанов із примітивними, містичними, обивательськими уявленнями і забобонами; великим емоційним навантаженням. На теоретичному рівні світорозуміння і світогляду людина підходить до світу з позицій розуму, діє, спираючись на логіку, обґрунтовуючи свої висновки і твердження.

У філософському знанні органічно пов'язані, поєднані між собою два способи освоєння світу людиною: науково-теоретичний (раціональний) і духовно-практичний (емоційно-ціннісний). Іншими словами, філософія – не тільки наука, а й світогляд. Філософське знання має характер і силу переконання, тобто вищих принципів, які роблять життя людини осмисленим й виправданим.

Історично філософії як особливому типу світогляду передували міфологічний і релігійний типи світогляду². Філософія — це теоретично розроблений світогляд, система найзагальніших теоретичних поглядів на світ, на місце людини у ньому, з'ясування різних форм її ставлення до світу. Це відношення можна розглядати у трьох головних аспектах – пізнавальне, практичне, ціннісне.

Якщо для міфу образ світу і дійсний світ нерозрізнені й, відповідно, неспіввідносні, то філософія формулює як свою головну мету прагнення до істини. Філософія породжена свободою і для свободи. У цьому розумінні філософська творчість – повна протилежність міфотворчості, що не знає жодних проблем, тому що в міфі заздалегідь усе визначене долею, єдино можливим, споконвіку накресленим ходом речей. Філософія ж, філософування – «виклик» людини сліпій долі, бездушній доконечності природи. Філософія вчить тому, що своє життя, свій завтрашній день людина може і повинна вибрати і здійснити сама, покладаючись на власний розум.

Предметом філософського пізнання перших давньогрецьких натурфілософів були питання про першооснови та першопричини всього сутнього, про виникнення, будову й стани природного універсуму. Рання грецька філософія використовує фантастичні образи і метафоричну мову міфології.

² Більш докладно особливості міфологічного і релігійного знання будуть розглянуті в розділі «Розмаїтість форм знання».

7

За видимим нескінченним різноманіттям тіл і явищ природи вони прагнули розпізнати єдину сутність. Нескінченна міць, упорядкованість і гармонія космосу була в очах греків надійною опорою, основою того, що гармонійними і розумними повинні бути і їхній суспільний світ, і їхня моральність. Отже, вже перших філософів цікавив не «світ сам собою» (цей об'єктивний світ є предметом пізнання науки), а взаємовідношення «людина-світ», узяте в єдності, цілісності й загальності.

Дві головні риси характеризують філософський світогляд – його системність і теоретичний, логічно обґрунтований характер.

Особливість філософії полягає в тому, що вона споконвічно виступала як універсальне теоретичне пізнання, як пізнання загального, загальних принципів буття. Поряд із цим філософія покликана розв’язувати питання, пов'язані з пізнаванністю світу: не тільки чи пізнаваний світ, але і які засоби перевірки істинності наших знань і т.д. Філософувати – означає розв’язувати і проблеми цінності, практичного розуму, як сказав би Кант, насамперед проблеми моральності й серед них те найважливіше питання, яке вперше поставив Сократ: «Що є добро?» Суть філософування, отже, не просто і не тільки в знаходженні знань про світ у цілому, а й у тому, щоб формувати певні моральні цінності. Без цього саме життя людське позбавляється смислу, а людина перестає бути людиною.

Філософії як особливому типу світогляду в культурі суспільства властиві функції, яких не мають ні міф, ні релігія.

По-перше, філософія виявляє найпоширеніші ідеї, уявлення, форми досвіду, на яких базується культура і суспільне життя в цілому. Ці загальні ідеї, що є граничними основами культури, називають універсаліями культури. Вони виражені філософською мовою в категоріях – інтелектуальних або ціннісно-оцінних (морально-емоційних); у першому випадку, наприклад, категорії детермінізму – причина і наслідок, випадковість і доконечність; в іншому випадку, приміром, категорії добра і зла, чесноти і пороку. Отже, функція експлікації універсалій культури виконується саме філософією.

По-друге, філософія є теоретичним вираженням сумарних результатів людського досвіду на кінцевому рівні абстракції (що пов'язано з рівнем духовного освоєння світу), тобто виконує функцію раціоналізації та систематизації соціокультурного досвіду, який вона узагальнює. У філософії одержують теоретичне вираження соціальна самосвідомість людей, їхні спільні ідеали і цінності. Філософія як «мисляче мислення» постає самосвідомістю, духовною квінтесенцією свого часу.

По-третє, філософія виконує в культурі критичну функцію, піддаючи все сумніву, вимагаючи аргументації й «відсікаючи» ті твердження, які не витримали перевірки критичною рефлексією.

По-четверте, філософія постає «акумулятором» світоглядного досвіду і формою його трансляції в культурі. Даючи людині цілісний погляд на світ, філософія дозволяє їй визначити своє місце і роль у цьому світі, формує її усвідомлену позицію, ціннісне ставлення до світу. Сучасній людині не обов'язково щораз знову «винаходити велосипед» в осмисленні світоглядних питань (хоча, справді, формування світоглядної картини світу – особливий індивідуальний творчий процес).

8

Можна звернутися до історії духовної культури, насамперед – до історії філософії, щоб довідатись, які способи розв'язання проблем буття, свідомості, людського Я і т. ін. пропонувалися в різні епохи різними мислителями, які варіанти розв'язань і чому були визнані «помилковими», щоб у підсумку сформувати сучасні уявлення про Істину, Добро, Красу.

По-п'яте, філософії властива інтегративна функція, і, можливо, саме вона є найбільш значимою серед функцій в культурі, забезпечуючи збалансованість і цілісність суспльного життя, узгодженість усіх форм досвіду – практичного, пізнавального, ціннісного.

Отже, філософія постає самосвідомістю культурної епохи, теоретичним рівнем світогляду, мисленням, яке спрямоване на самого себе.