1.Предмет дп. Місце дп в системі психологічних наук та інших галузей знання. Передумови та історія становлення сучасної дп.

Диференціальна психофізіологія –– галузь психології, яка вивчає психологічні особливості окремих індивідів або груп людей, які об’єднуються якоюсь спільною ознакою (вік, стать і т.п.). Диференціальна психологія - галузь психології, що вивчає психічні відмінності між окремими індивідами та групами, їх види, прояви, кількісні характеристики, причини, наслідки тощо.

Предметом дпсихології є індивідуальні, типологічні та групові відмінності між людьми, а також природа, джерела і наслідки цих відмінностей, закономірності психічного варіювання. Розвиток дпсихології має важливе прикладне значення для практики навчання, виховання, психіатричних і психотерапевтичних дій, визначення професійної придатності, профдобору та профорієнтації.

Дпсихологія досліджує як психологічну своєрідність конкретної індивідуальності, так і типологічні відмінності психологічних проявів у представників різних соціальних, класових, етнічних, вікових та інших груп.

Д психологія тісно пов'язана з іншими галузями психологічного знання.загальну психологію, диференціальну психологію (психологію індивідуальних, типологічних і групових відмінностей) і соціальну психологію. У структурі д психології виокремилися основні підрозділи, що стосуються відповідно вивчення індивідуальних (похідних від аналізу загальнопсихологічних закономірностей), типологічних (власне диференційно-психологічних) і групових (що вивчаються у контексті антропологічних - біологічних і соціальних - наук) відмінностей.

Сучасна д психологія також застосовує математико-статистичний апарат, зокрема методи кореляційного, регресивного і факторного аналізу.

д психофізіологія, як і психологія у процесі становлення і розвитку подолала три етапи:

1. Донаукове знання здобувають через спостереження, нагромадження життєвого досвіду

2. Природничо-наукове пізнання встановленні й узагальненні причинно-наслідкових закономірностей і спирається на результати експерименту.

3. Гуманітарна парадигма, на противагу цьому, зосереджується на унікальності явища, не ставлячи перед собою завдання статистично підтвердити достовірність даних. Підхід, що визнає як основну цінність індивідуальні особливості явища, називають ідіографічним (давньогрец. idios - своєрідний і grapho - пишу). Психологічну систему або теорію, зорієнтовану на щось особливе, індивідуальне, називають ідіографічною.

2.Психогенетика індивідуальних відмінностей. Взаємодія спадковості та середовища як проблема д психофізіології.

Психогенетика вивчає відносну роль факторів спадковості і середовища у формуванні індивідуально-психічних відмінностей людини, в тому числі і розумових здібностей.

Генотип –– сума генів людини, які вона одержує від своїх батьків. В ході онтогенезу генотип виконує дві основні функції:

1. саме генотип робить всіх людей схожими один на одного. Оскільки всі люди належать до одного біологічного виду, вони мають деякі спільні видові особливості. (будова тіла, прямоходіння, наявність провідної руки, здатність до мовленнєвої комунікації і вищих психічних функцій.

2. Проте людська різноманітність настільки велика, що не можливо зустріти двох однакових людей (за виключенням однояйцевих близнюків). Ця різноманітність також в значній мірі може визначатися спадковістю, оскільки генотип людини містить унікальне, властиве тільки їй поєднання генів.

Проблема спадкової обумовленості здібностей має в психогенетиці найдовшу історію. Перші подібні дослідження являють собою детальне вивчення родоводу людей з видатними здібностями в якій-небудь області (наука євгеніка).

Генотипно-середовищний вплив проявляється в тому, що однакові умови середовища більш сприятливі для людей з одним генотипом і менш сприятливі для людей з іншим генотипом. тобто, в якій мірі результати середовищ них впливів залежать від генетичних відмінностей між людьми.

Одним з видів взаємодії генотипу і середовища є так звані генотипно-середовищні кореляції. Дитина одержує від батьків не лише генетично обумовлені задатки яких-небудь здібностей, але і середовище, яке може сприяти їх інтенсивному розвитку або, навпаки, перешкоджати йому. наприклад, коли є відповідність деяких здібностей, обумовлених генотипом із середовищними умовами їх реалізації.

Існує три типи кореляцій між генотипом і середовищем: пасивна, реактивна і активна.

Якщо дитина «успадковує» разом з генами середовищні умови, що відповідають її здібностям і схильностям, говорять про пасивну гено-середовищну кореляцію. тобто батьки створюють умови, які залежать від особливостей їх генотипу, і ці умови корелюють з генотипом дитини, оскільки діти мають половину спільних генів з кожним із батьків. Н, рівень інтелекту батьків визначає їх спосіб життя і інтереси, що, впливає на їхні стосунки з дітьми, як вони орієнтують дитину.

Реактивна гено-середовищна кореляція виникає в тих випадках, коли різні генотипи, проявляючись у поведінці, викликають різну реакцію оточуючих. Н, батьки, далекі від музики, дізнавшись, що у дитини хороші здібності, намагаються створити йому всі умови для навчання.

Ситуація, коли дитина сама активно шукає умови, відповідні її генетично обумовленим схильностям, називається активною гено-середовищною кореляцією.

Ролі кожного з трьох перерахованих видів взаємодії з віком змінюються. Пасивне в процесі дорослішання стає все менш істотним, відбувається перехід до активної взаємодії, яке виступає в якості найбільш безпосереднього вираження генотипу в індивідуальному розвитку людини.