darenska_2

УДК 94(323) ББК 63.3 (4УКР) Д20

ISBN

Даренська В.М. Українська культура Нового часу в нарисах: Навчальний посібник. — Луганськ: «Шико», 2012. — 286 с.

Даний навчальний посібник являє собою нарис історії української культури Нового часу як комплексу духовних здобутків суспільства. До змісту духовної культури включаються при цьому не тільки різні форми мистецтва, але й спосіб життя, система цінностей, традицій та вірувань. Центральне місце в концепції посібника займає процес формування в Україні модерної культури, яка спрямована на розкриття потенціалу людської індивідуальності. Основні царини української культури Нового часу розглядаються під цим кутом зору. Особливу увагу приділено розгляду культури українського дворянства.

Даний посібник належить до жанру «нарисів» і підручникамонографії. Його специфіка полягає у тому, що він не є простою компіляцією відомих фактів, а спирається на власну авторську концепцію. Другою його особливістю є авторський відбір конкретних тем «нарисів», що спрямований на розкриття світоглядного змісту культури. Книга може

використовуватися як навчальний посібник викладачами та студентамигуманітаріями різних спеціальностей, що вивчають спеціальні курси історії культури. Вона може бути корисною всім, хто цікавиться минулим України, внеском її народу в скарбницю світової культури. Розрахована на широке коло читачів.

Рецензенти:

Титаренко С.А., доктор філософських наук, професор; Грицьких І.В., кандидат історичних наук, доцент.

У оформленні обкладинки використано фрагмент картини В. Штернберга «В Качанівці у Тарновського» (1837) та гравюру І. Щирського «Студенти Києво-Могилянської академії» (1701)

© Даренська В.М., 2012

Зміст

Частина ІІ. Українська культура XVIII-XIX століть

Передмова

І ось склався народ... у якому так дивно зіткнулися дві протилежні частини світу, дві різнохарактерні стихії: європейська обережність і азійська безпечність, простодушність і хитрість, сильна діяльність і великі лінощі, прагнення до розвитку... і бажання здаватися байдужим до будь-якого самовдосконалення1.

Гоголь М.В. Погляд на утворення Малоросії.

Українська культура Нового часу є яскравим явищем в історії всієї світової культури, а отже, і незмінним джерелом духовного розвитку і творчого натхнення для сучасної людини. Вивчення цього періоду розвитку вітчизняної культури дає можливість познайомитися із великою кількістю яскравих творчих особистостей, спадщина яких лежить в основі української культурної традиції і самосвідомості нашого народу.

Терміном «Новий час» прийнято називати особливий період європейської історії, який почався в XVI–XVII століттях і тривав до початку XX століття. Від доби Середньовіччя Новий час відділяє доба Ренесансу (XV–XVI ст.); у свою чергу період після Нового часу (XX — початок XXI ст.) називається Новітнім часом. Виокремлення Нового часу як специфічного періоду європейської історії зумовлений, насамперед, особливістю розвитку культури у цей час. Ця особливість полягала у тому, що вищою цінністю культури стає людська індивідуальність у її неповторних проявах. Внаслідок цього культура Нового часу відзначається потужним розвитком форм самовираження людської індивідуальності. Для порівняння з іншими періодами розвитку культури слід відзначити, наприклад, що в культурі Середніх віків вищою цінністю була не індивідуальність, а особистість людини — тобто, її духовна сутність, пов’язана із безсмертною душею. Тому у Середні віки вся

1Гоголь Н.В. Взгляд на составление Малороссии // Гоголь Н.В. Собр. соч. в 6-ти томах. — Т. 6. — М.: Художественная литература, 1950. — С. 32.

культура була релігійною, оскільки культивувала, насамперед, духовну сутність людини і була спрямована на розвиток її безсмертної душі. Натомість, у Новітній час спостерігається домінування так званої «масової людини» і «масової культури», у яких людина стає знеособленою, тобто суцільно підпорядкованою вимогам моди та пристосуванням до мінливих соціальних умов.

Як писав свого часу Йоганн Вольфганг Гете у своїх розмислах «Епохи духовного розвитку», людина Нового часу «не знає меж

усвоєму прагненні до самовдосконалення і, крім того, не за всіх обставин удовольняється ясною сферою буття, то вона поривається назад до таємниці, шукає вищі початки того, що постає зримо перед нею»1. Разом з тим, ця людина вже стає «людиною розсудку», яка «прагне увібрати все мислиме у сферу своєї свідомості й зробити зрозумілими навіть найпотаємніші явища. Тому ніхто й на мить не відкидає народних та релігійних вірувань, а вбачає в них і шукає чогось зрозумілого, похвального, корисного й значущого, перетворює особливе у загальне й з усього національного, провінціального, ба навіть з індивідуального відбирає тільки те, що притаманне людству взагалі. Не можна заперечити, що поривання цієї епохи справді благородні, чисті й мудрі»2, — зрештою, пише Гете про історію і культуру Нового часу. Один з перших європейських мислителів, який сформулював сутність культури Нового часу, Йоганн Готфрід Гердер визначав її як добу торжества розуму в історії наступним чином: «і ось всесвітня історія... до дна вичерпає, нарешті, усі глупоти і усі вади роду людського, і людина поступово засвоює принципи розуму і справедливості»3. Українські мислителі вже

усередині XVIII століття так само розуміли добу, що наступила, як добу панування розуму. Так, професор Києво-Могилянської академії Митрофан Довгалевський ще у 1736 році писав:

1Гете Й.В. Епохи духовного розвитку // Гете Й.-В. Поезія і правда. — К.: Мистецтво, 1982. — С. 71.

2Гете Й.-В. Епохи духовного розвитку // Гете Й.-В. Поезія і правда. — К., 1982. — С. 71.

3Гердер Й.Г. Идеи к философии истории человечества. — М.: Наука, 1977. — С. 454.

Розум в житті головне, а все інше гине безслідно, Смерть забирає його, а таланти великі безсмертні. Розум правдивий і світлий досліджує вміло природу...

Бо сама мудрість походить від Господа Бога самого, Нашій природі властиво мистецтва вивчати й науки1.

У період Нового часу відбувався поступовий перехід від християнської культури, яка домінувала у Середні віки, до культури світської, або секулярної, у якій домінують матеріальні цінності. Цей процес називається секуляризацією. Утім, процес секуляризації, тобто втрати вищих духовних цінностей життя, які є релігійними за своєю природою і походженням, згодом призводить до деградації культури, втрати її внутрішнього змісту. Однак в період Нового часу в культурі ще зберігається певна рівновага між духовними і матеріальними цінностями, тобто, між духовноособистісним та індивідуалістичним началами в людині. Саме ця рівновага і дозволяла митцям і мислителям створювати витончені та вишукані форми культури, в яких унаочнювалися всі прояви людської індивідуальності. Разом з тим ці форми ще не були позбавлені свого духовного, християнського змісту. Але пізніше, вже у Новітній час, цей зміст було втрачено і відбулося зруйнування культурної традиції, яке мало прояв, зокрема, у жахливих тоталітарних режимах XX століття, а у наш час — у пануванні глобального «споживацького суспільства». Все це призводить до кризи культури і кризи людської особистості. Як пророче писав Й.-В. Гете про цей період Новітнього часу, тут «немає більше осереддя, що правило б за орієнтир, кожен уважає себе вчителем і проводирем, а свої викінчені нісенітниці видає за остаточні й загальні істини. Отак і нищиться цінність усякої таємниці, і навіть повір’ям народу не дається уникнути профанації; якості, що колись розвивалися природно одна із одної, протидіють тепер одна

1Довгалевський М. Панегірик Імператриці Анні Іоанівні // Українська література XVIII ст. Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. — К.: Наукова думка, 1983. — С. 51.

одній як непримиренні стихії, тож знову настає хаос»1. Отже, на цьому історичному тлі стає зрозуміло, що саме культура Нового часу є тим зразком гармонійного поєднання духовного внутрішнього змісту і витончених індивідуальних форм творчості, який завжди буде актуальним взірцем для людей наступних історичних поколінь — як сучасного, так і майбутніх.

Інша особливість історичної доби Нового часу та культури цієї доби полягає у тому, що саме у цей період відбувався період формування сучасних націй, у тому числі й української нації. Як зазначав відомий український дослідник В. Старосольський, «як ціле «національне питання» є питанням, якого не знала давніша історія... феномен, названий нацією, є явищем новини. Не «відродження», а народження націй треба написати на картах Нової доби історії людства»2. Особливістю формування саме української нації було те, що вона не мала власної державності, а її культура розвивалася в межах інших культур, під їхнім впливом. Однак навіть і у таких умовах вона виявила свій великий потенціал. Тому Й.-Г. Гердер, мандруючи Україною, писав: «Україна стане новою Грецією: прийде день, і постануть перед усіма це прекрасне небо, цей життєрадісний народний дух, ці природні музичні обдарування!»3.

Початок Нового часу був пов’язаний із періодом Ренесансу у Західній Європі. Терміном «Ренесанс» позначається період бурхливого розвитку мистецтв на основі відродження традицій Античності (стародавньої Греції та Риму). Перехід до Нового часу ознаменувався спочатку бурхливим розвитком природничих та гуманітарних наук у XVI–XVII століттях, а у XVIII–XIX століттях на основі наукових досягнень відбувається потужний розвиток техніки (промислова революція). Розвиток техніки, у свою чергу, призвів до розвитку міст (урбанізація), росту населення та захоплення європейськими державами величезних колоній по усьому

1Гете Й.-В. Епохи духовного розвитку // Гете Й.-В. Поезія і правда. — К., 1982. — С. 72.

2Старосольський В. Теорія нації. — К.: Вища школа, 1998. — С. 69.

3Цит. за: Субтельний О. Україна: історія. — К.: Либідь, 1993. — С. 287.

світу. У цей період (XVIII–XIX ст.) європейська цивілізація стає пануючою у цілому світі.

Історія українських земель у Новий час мала свої суттєві особливості, які безпосередньо вплинули й на розвиток української культури у цей період. Головна з цих особливостей полягала

утому, що українські землі у той час не були об’єднані у межах власної держави, а отже, українська культура розвивалася в рамках інших культур (російської та польської) як їхня регіональна частина. Друга принципова особливість української культури Нового часу (XVII–XIX ст.) полягає у тому, що вона завжди розвивалася на основі культурних запозичень — спочатку із польської культури (період бароко XVII ст.), а потім — з боку російської та австрійської. Це, звичайно, не означає, що українська культура не була творчою і оригінальною. Йдеться лише про те, що власна культурна творчість відбувалась саме як певна відповідь на виклики часу і на нові загальноєвропейські культурні процеси.

Хронологічно першим оригінальним культурним досягненням Нового часу на українських землях була діяльність православних братств у кінці XVI — першій половині XVII століть. Ця діяльність була проявом духовного пробудження народу заради збереження своє самобутності (мовної, культурної, але насамперед релігійної) в умовах колоніального гніту Речі Посполитої. Плідна культурно-просвітницька діяльність братств, спрямована на захист Православ’я, у свою чергу, сприяла пробудженню національної самосвідомості, яка, зрештою, стала передумовою національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Ця подія стала потужним поштовхом для розвитку української культури: саме тому вже у другій половині XVII ст. виникає культурний феномен загальноєвропейського значення — українське бароко, яке охоплювало майже всі прояви культурного життя того часу — від архітектури і живопису і до витонченої поезії та богословської літератури. Зріле українське бароко панувало

увітчизняній культурі протягом усього XVIII ст., залишивши по собі великий спадок видатних досягнень у різних царинах мистецтва, а також філософську творчість світового значення

Г. Сковороди. Нарешті, XIX століття стало періодом розквіту української культури, яка, починаючи з «Енеїди» І. Котляревського (1798 р.), почала виражати себе рідною мовою. Цей розквіт відбувався на тих українських теренах, які входили до складу Російської імперії. У XIX столітті сформувалася українська літературна мова.

Період Нового часу займає ключове місце в структурі навчальної дисципліни «Історія української культури». Його вивчення дозволяє глибше зрозуміти духовні основи буття українського народу і шлях його історичного формування. Автор даного навчального посібника акцентує увагу саме на світоглядних основах вітчизняної культури, осягнення яких сприятиме розвитку особистості сучасної людини. Жанр цього посібника можна визначити як посібник-монографію, оскільки він заснований на певному відборі матеріалу (принцип окремих «нарисів») і авторській концепції, яка спрямована саме на висвітлення світоглядного аспекту культури. Тому, зокрема, у посібнику представлений значний матеріал із історії української дворянської культури — адже він є глибоко актуальним для нашого часу, який потребує відродження і збереження культури шляхетного життя. Взаємодія селянської та дворянської культур призводила до формування спільної культурної пам’яті, в основі якої є долучення до найкращих зразків європейської культури того часу (театр, музика, живопис, садово-паркове мистецтво) і яка є цінним історичним надбанням української культури в цілому. Дворянська культура періоду кріпосництва є спільною спадщиною і спільною культурною пам’яттю всього народу, який його створював, а отже, є органічною частиною історії української культури і важливим надбанням українського народу. Разом з тим, у посібнику немає матеріалів з історії української художньої літератури XIX століття, оскільки ця надзвичайно об’ємна тема потребує вивчення за спеціальними посібниками. Відбір матеріалів до даного посібника, окрім свого світоглядно-орієнтованого спрямування, також спрямований до заохочення читача до подальшого більш детального вивчення цього періоду вітчизняної культури.

Частина І. Культура українського бароко

Розвиток освіти на українських землях у другій половині XVI — XVII ст.

Освіта та школи на українських землях зберігали до кінця XIV століття традиції шкільної освіти Давньої Русі, яка в свою чергу мала певні запозичення та спадкоємність з візантійською культурою. Центрами культури були православні єпархії, монастирі, при яких існували школи. Підручниками були церковні книги, вчителями — дяки, монахи чи священики. Вивчали азбуку, вчилися писати та рахувати, також в зміст такого навчання входило знання молитов та церковний спів.

Як зазначають дослідники, «територія України з другої половини XIV ст. входило до складу Литви і Польщі, які у XVI ст. об’єдналися в єдину державу — Річ Посполиту. То була монархічна держава, охоплена невгасимою феодальною анархією. Великою силою була в ній католицька церква. Вона тримала у своїх руках справи освіти, науки, брала активну участь у політиці, впливала на свідомість мас різноманітними засобами, серед яких важливу роль відігравало мистецтво, зокрема архітектура, ефектні театралізовані видовища, образотворче мистецтво»1. В цей час традиційна православна освіта на українських землях починає занепадати. А з посиленням католицької експансії на українських землях цілеспрямовано з’явилася велика кількість єзуїтських латинських шкіл початкового, середнього та навіть вищого рівня навчання.

На той час єзуїтський орден, заснований Ігнатієм Лойолою, володів найкращою методикою викладання богословських, математичних та інших дисциплін в католицькій Європі, а також мав найосвіченіших викладачів. Єзуїти відкривають цілу мережу своїх колегіумів у всіх визначних культурних центрах Речі Посполитої. Так, зокрема, дослідники зазначають, що на теренах Правобереж-

1Білецький П. О. Українське мистецтво другої половини XVII–XVIII століть. — К.: Мистецтво, 1981. — С. 6.

ної Україні «найчисельнішими серед неправославних шкіл були католицькі. Вони поширювалися єзуїтами, членами Ордена Ісуса, що з’явився в Польщі в середині XVI ст., і були майже в усіх знаних містах України. Це колегіуми в Ярославлі, Замості, Львові, Луцьку, Несвіжі, Острозі, Володимирі, Кам’янці-Подільському, НовгородСіверському, Перемишлі, Барі, Вінниці, Фастові та інших містах»1, усього ж в ті часи діяли 23 єзуїтські колегії. В цих католицьких єзуїтських колегіумах викладачами працювали монахи-єзуїти, які славились високим професійним рівнем викладання латини, богословських дисциплін та математики. Окрім того, гарна освіта в цих колегіумах поєднувалась з вихованням у католицькому дусі. Мовою європейської науки та католицької церкви була латина, тому в єзуїтських колегіумах навчання проводилося латинською мовою. Це навчання було суворо регламентованим, за традиційною для всієї Західної Європи схоластичною системою. Згідно з цією системою, курс навчання поділявся на дві групи: «тривіум» (граматика, поетика, риторика) та «квадривіум» (математика, музика, астрономія, діалектика). Але додатково також навчали основам географії, математики, історії, природознавства. Особлива увага приділялася дітям із заможних родин, які розглядалися як головні жертводавці на розвиток освітньої справи, і «єзуїти з незвичайним мистецтвом уміли підпорядковувати своєму впливові юнацтво… Головною, можна сказати, винятковою метою єзуїтського виховання в руських краях у той час було як можна більш навернути руських дітей у католицтво і разом з тим вселити у них ненависть і презирство до православ’я»2.

Як зазначав свого часу історик М. Костомаров, «план римськокатолицької пропаганди полягав головним чином у тому, щоб відвернути від давньої віри і навернути в католицтво руський вищий клас, оскільки в Польщі єдино вищий клас становив собою силу. Знаряддям для цього повинні були слугувати школи, або колегії, які

1 Хижняк З. І., Маньківський В. К. Історія Києво-Могилянської академії. — К.: КМ Академія, 2003. — С. 9.

2Костомаров М. І. Галерея портретів: Біографічні нариси. — К.: Веселка, 1993. — С. 103.

Навчаючись у братській школі, школярі повинні були виконувати вимоги і правила статуту цих шкіл: бути ввічливими з вчителями, знімати перед старшими і священиками капелюха, не блукати з місця на місце, тихо поводитися на уроках, уважно слухати учителів. Прикладом благочестивою поведінки, за Львівським шкільним статутом, повинні були виступати вчителі (даскали або дидаскали). Так, зокрема, на початку Львівського шкільного статуту зазначається, що «даскал или учитель сея школы, маєть быти благочестив, разумен, смиренномудрый, кроток, воздержливый, не піяница, не блудник, не лихоимець, не гнъвлив, не завистник, не смъхостроитель, не срамословник, не чародъй, не басносказатель, не пособитель єресем, но благочестію поспъшитель, образ благих во всем себе предпоставляюще, и в сицевых добродетелех да будут ученицы якоже учитель их»1. Крім обов’язків дотримуватися порядку в шкільних класах, старші школярі («протосхоли») допомагали учителям, виконували їхні настанови. Також в статуті записано і заохочення: хто краще вчитиметься, той сидітиме на перших лавах у класі, хоч би він був і «барзо нищ» (походив з бідної сім’ї — «дуже нищий»), а ледарі — на «подлейшем месци», тобто на задніх лавах. Це засвідчує, що до Львівської братської школи приймали дітей різних майнових станів, й не лише зі Львова, тому сюди охоче мандрувала молодь з інших міст та сіл всієї України.

Головною задачею братств було заснування православних шкіл для навчання молоді в умовах доволі жорсткої конкуренції з боку католицької системи освіти, яку провадили високоосвічені єзуїти. Школи при найбільших братствах — Львівському (Успенському), Київському (Богоявленському) та Луцькому (Воздвиженському) — були за своєю програмою та рівнем викладання середніми навчальними закладами кінця XVI — початку XVII ст. В них окрім «семи вільних наук» викладали також церковнослов’янську, грецьку та латинську мови. В цих братських школах, як зазначають дослідники, «навчання грамоти ділилося на три етапи: вивчення азбуки, робота з Часословом і Псалтирем… Старші учні (спудеї)

1Грушевський М. Історія української літератури. — В 6-ти томах. Т. 6. — К.: АТ «Обереги», 1995. — С. 144.

вивчали граматику, іноземні мови, займалися хоровим співом, театральними виставами тощо»1.

Окрім навчанню читанню та письму молодших школярів,

вбратських школах навчали граматики слов’янської мови (навчання здійснювалося за підручником, виданим у Львові Іваном Федоровим — див. відповідний підрозділ даного підручника), грецької мови та граматики, арифметики. Також в старших класах братських шкіл викладали діалектику та філософію, риторику, поетику, тому учні вміли складати та писати твори, виголошувати декламації. Всі ці дані про навчальний процес молодших школярів та старших «спудеїв» ми можемо знайти в програмі наук Львівської братської школи за 1586 рік: «Школы львовскоє наука починаєтся: Напервей научившихся складов литер, потом кграмматики учат; при томже и церковному чину учать: читанью, спеванью. Тамже учат на каждый день, абы дъти єдин другого пытал по грецку, абы єму отповъдал по словенску и тыж пытают ся по словенску, абы отповъдано по простой мовъ; а тыж не мают из собою мовити простою мовою єдно словенскою и грецкою. А так нынъ тому учат ся до болших наук, приступаючи ко диалектице и реторице — которые науки по словенску переведенные вынайдено

вшколъ львовськой: русским языком списано диалектику и реторику и иные философские писма школе належачиє. А обычає всея школы и порядки вси в сем листе много бы писати»2.

Але найголовнішою метою цих навчальних закладів була все-таки православна освіта, тобто вивчення православного богослов’я, зокрема спадщини святих отців церкви (Василія Великого, Іоанна Златоустого, Григорія Богослова, Максима Сповідника, Іоанна Дамаскина) з метою протистояння унії та єзуїтам та захисту православної віри. Так, зокрема, в статуті Львівської братської школи ця постанова зазначається дванадцятим пунктом: «повинен будет даскал учити и на писмъ им подавати: от Святого

1Потапенко О. І., Кузьменко В. І. Шкільний словник з українознавства. — К.: Український письменник, 1995. — С. 25.

2Грушевський М. Історія української літератури. — В 6-ти томах. Т. 6. — К.: АТ «Обереги», 1995. — С. 149–150.