darenska_2

на музичних інструментах та співання в хорі були обов’язковими для всіх студентів цього навчального закладу. Тому дослідники й зазначають, що «музична творчість Академії виходила за її межі. Створенні тут численні пісні й канти — багатоголосні, переважно на три або чотири голоси, міські пісні чи романси на тексти, написані здебільшого викладачами чи студентами разом з мелодією, були надзвичайно популярними в народі, як і партесні концерти для хору чи для хору з оркестром. Носіями їх були студенти, які під час літніх канікул йшли додому в різні куточки України, або відправлялися на епетиції — збирати кошти»1. Часто в шкільних п’єсах обігравався такий бароковий мотив, як «світ — театр», що акцентував увагу на мінливості, марнотності та швидкоплинності життя.

Дуже часто на шкільній сцені застосовувались прийоми передавання високого через низьке, використовувались переходи з царини духовного в царину земного та плотського, що було характерним для бароко. Твори низького бароко виникли в середовищі учнів тогочасних українських шкіл, насамперед КиєвоМогилянської академії, які володіли технікою високих жанрів — містерій (релігійна драма на біблійні сюжети), мораліте (п’єса повчального характеру з алегоричними дійовими особами) і часто синтезували їх засобами народного мистецтва. Таким чином серед школярів з’являлися твори бурлескно-травестійного віршування: різдвяні й великодні гумористичні орації і травестії, а також барокові пародії на жанри духовної та церковної літератури (духовні вірші та пісні, синаксари, ірмоси, тропарі, кондаки) на судові акти, думи, обрядовий фольклор; застільні («пияцькі», «корчемні») пісні, зразки сороміцької любовної лірики, декламації, інтермедії та вертепна драма. Авторами «віршів-травестій були студенти, що мандрували по селах, пропонуючи громадам свої послуги. На різдвяні і великодні свята люди щедро винагороджували їх за мистецтво складати вірші, в яких поети не лише прославляли ці

1Хижняк З. І., Маньківський В. К. Історія Києво-Могилянської академії. — К.: КМ Академія, 2003. — С. 106–107.

свята, а й говорили про свої біди, мрії і побажання»1. Наведемо приклад «низового бароко» — написаного у «бакалярській» традиції «Нищенський вірш» з його грубуватим гумором, присвяченого світлому святу Великодня:

Христос воскрес, щаслива година!

Благословенная ковбаса і солонина! А порося до сокола би ся рівняло, Бо коли би крила мало, то би попід небеса літало!

Так-єм того дізнав, Гди-м печеню, і ковбасу, і порося добре затинав.

Ітак мя тая ковбаса розібрала, Аж мя матуся водою одливала

Імовить: «Синку, іще борщику ізварю!» А по хребту добре києм, по ребру!

Вчора-м бил пішов тільки під одно окно співати, А отой чоловік почав на мене з собаками гукати: «А улю, люлю, ловіть катюжого сина!

Коби піймати, добра у нього чуприна!» А я, неборак, широко ногами ступаю, А іншим нищим неборакам голос подаю: «Утікайте подалеку тої хати,

Бо той чоловік псами і києм хоче нас забігати!» Я кричу, а он мя києм став зогрівати, Мусил-ем, панове, на дорозі лягти одпочивати. Ґвалт, ґвалт, люди добрі, рятуйте, Або мя старою солониною шмаруйте!

Прошу вас, панове, до доктора мя дайте, Ачей би-м до здоров’я прийшов, каші з молоком присилайте!

Містерії інсценізували народження, смерть і воскресіння Христа, а герої (їх могло і не бути) з’являлися на сцені незалежно від дії.

1Мишанич О. В. Українська література XVIII ст. // Українська література XVIII ст. Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. — К.: Наукова думка, 1983. — С. 12.

Театральне дійство відбувалося в живій емблематичній картині, що поділялася на образотворчу і словесну частини. Містерії мали не лише біблійний, а й світський, зокрема історичний сюжет.

Як правило, до шкільних драм XVII–XVIII ст. додавались інтермедії1 та інтерлюдії — це «невеличкі комічні сценки, що гралися в перервах між діями серйозних шкільних драм і повинні були розважати глядачів. До кожної з шкільних драм додавалося по кілька інтермедій як «междувброшенные забавные игралища» (Митрофан Довгалевський), що мали часто побутовоетнографічний характер... в яких змальовано галерею народних типів, відтворено комічні побутові ситуації. В інтермедіях діє козак-запорожець, солдат-москаль, працьовитий селянинхлібороб. У них з добродушним гумором показано примхливих дідів і бабів, ледацюватого цигана і, з іншого боку, гостро осміяно ненажерливого ксьондза, шинкаря і орендаря, жорстокого й пихатого шляхтича-самодура»2. У ряді випадків зміст інтермедії був пов’язаний з темами, що розвивалися в основних п’єсах, але здебільшого вони були сюжетно незалежними. Писалися інтермедії та інтерлюдії, очевидно, студентами та випускниками Києво-Могилянської академії, які добре знали тогочасне народне життя (адже більша частина студентів походила з козаків, селян та міщан), також вони вміли літературно опрацьовувати народні анекдоти, знали сюжети української народної поетичної творчості. Тому ці невеличкі за обсягом твори, дія у яких розвивалася швидко та напружено, з розрахунком на максимальний комічний ефект, користувались особливою популярністю серед народу. Саме інтермедії започаткували український театр, тому «значення інтермедій в історії української драматургії перевершило значення шкільних драм. Поетику і образи інтермедій використано

1Докладніше див.: Інтермедії // Українська література XVIII ст. Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. — К.: Наукова думка, 1983. — С. 357–383.

2Мишанич О. В. Українська література XVIII ст. // Українська література XVIII ст. Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. — К.: Наукова думка, 1983. — С. 19.

в українській драматургії XIX ст. («Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Чумаки» І. КарпенкоКарого)»1.

Український театр XVII–XVIII ст. слідував бароковим театральним традиціям. Філософсько-естетичне обґрунтування принципів шкільної драми — трагедії, комедії, трагікомедії — здійснив реформатор українського барокового театру Феофан Прокопович, автор підручника «Пиїтика». Таким чином, український театр козацько-гетьманської доби, що синтезував поетичне слово, акторську гру, декоративний живопис, музику і танець, став яскравим утіленням стилю бароко, а українські діячі, зокрема вихованці Києво-Могилянської академії, сприяли поширенню вітчизняних мистецьких традицій за межами батьківщини. Модель шкільного театру Київської академії, до речі, була запозичена Слов’яно-греко-латинською академією в Москві та Карловецькою православною школою у Сербії. Окрім того, тогочасний шкільний театр був центром перетину міжслов’янських зв’язків, оскільки «на собі він випробував вплив польської культури, під її впливом формувався. Багато сюжетів польського театру переселилися на українську сцену, від польських майстрів було успадковано мистецтво прямої побудови драматичного сюжету, алфавіт емблем і алегорій. Сам же український театр зіграв вирішальну роль у становленні московського шкільного театру»2.

Український шкільний театр можна вважати зародком професійного театру. Однак у своїй основі український театр не набув строгості та героїки класицизму, а залишався ефектним бароковим видовищем, пишним у словесному і сценічному оформленні. З 1750-х років на українських землях з’являються театральні колективи професійного характеру. Зокрема, в Глухові діяв придворний

1Мишанич О. В. Українська література XVIII ст. // Українська література XVIII ст. Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. — К.: Наукова думка, 1983. — С. 20.

2Софронова Л. О. Київський шкільний театр: поетика обряду і поетика драми // Українське бароко. — К.: Інститут української археографії АН України, 1993. — С. 95.

театр гетьмана Кирила Розумовського, в якому ставилися комедії та комічні опери російською, італійською та французькою мовами. З цього ж приблизно часу в Україні з’являється російський і польський класицистичний театр. Ряд аматорських груп виступали

вЄлизаветграді (теперішній Кіровоград), Кременчуці, Харкові, а

востанні десятиліття виникли справжні професійні трупи. Таким чином, як принагідно зазначають дослідники, «барокова драматургія вже назавжди залишилась перлиною українського красного письменства, об’ємно відтворивши те, як були реалізовані у загальноєвропейському мистецькому дусі національні особливості українського естетичного світогляду, які і дозволили йому стати настільки неповторним явищем духовної культури»1.

Народний театр вертеп. Зберегли український театр, роз-

винули його в напрямі світської сатиричної комедії вертепні вистави, що з’явилися в Україні в першій половині XVII ст. і поєднали в собі релігійну драму, світську гру та елементи усної народнопоетичної творчості. Найцікавішими у вертепній драмі були сцени з народного життя зі співами й танцями. Вертепні вистави2 з’явилися на Україні в першій половині XVII століття, кінець їхнього побутування припадає десь на середину XIX століття. Початком вертепу слід вважати різдвяну драму маріонеток, котра перейшла в XVII столітті з Західної Європи в Польщу. Саме в цей же час вертеп з’являється і на Правобережній Україні, яка входила до складу Речі Посполитої.

Український вертеп виник, як і інші подібні різдвяні п’єси, в церковно-шкільному середовищі і незабаром став надбанням школярів, які розвозили його по дворах і одержували за вистави грішми чи натурою. Першими складачами та виконавцями вертепних драм були студенти, дяки, учні церковно-приходських дячківських шкіл, письменні прихожани. Мандрівні бурсаки

1Хоцянівська І. Культурні традиції європейського середньовіччя в драматургії українського бароко // Сучасний погляд на літературу: Збірник наук. пр. —

Вип. 6. — К.: ІВЦ Держкомстату України, 2001. — С. 205.

2Докладніше див.: Вертепна драма // Український фольклор. — К.: Освіта, 1998. — С. 42–56.

розносили вертеп по містах і містечках, знайомлячи з ним народні маси. Отже, середовищем, в якому народилася, виросла та розповсюдилася вертепна драма, можна вважати українське студентство, головним чином київських «спудеїв» (студентів КиєвоМогилянської Академії, духовних училищ тощо).

Школярів, які ходили з вертепом, у народі називали мандрованими дяками (див. докладніше відповідний розділ підручника), спудеями, бурсаками, бакалярами, пиворізами, миркачами, комедіантами. Як відомо, спеціальних коштів на утримання студентів Київська академія не мала. І тому київські школярі та студенти змушені були самі знаходити собі засоби для щоденного існування, для одягу та книжок. Одним із таких засобів були вистави вертепу. Побутувало навіть слово «вертепство», тобто «промисел від вистав вертепу», який давав можливість мати їжу та деякі гроші на прожиття. Вертепна драма на Україні спочатку виконувалася учнями шкіл, а за ними і благочестивими людьми з мирян. Зближення з народом виявилося в цьому випадку ще кориснішим за своїми наслідками. Як зазначають дослідники, «до різдвяних свят студенти, особливо бурсаки, готували спеціальні вірші-орації, «звізду», вертеп тощо. Вони ходили гуртом, охоче зливалися з міською та сільською «не школярською» молоддю, за що отримували подаяння грішми, хлібом, калачами, ковбасами, іншою стравою; іноді їх пригощали горілкою»1.

Вертеп — це «старовинний український пересувний театр (відомий з XVII ст.), де ставили релігійні і світські (переважно жартівливі та іронічні) п’єси; світська частина вистави поклала початок українській комедії XIX ст.»2. Також дослідники зазначають, що «вертепна вистава розігрувалася у гарно оздобленому з дерева або картону двоповерховому будиночку (скриньці, коробці) розміром 1,5 на 1,5 на 0,5 або менше. Ляльки виготовляли з дерева, їх розмальовували і одягали відповідно до статі, віку,

1 Микитась В. Давньоукраїнські студенти і професори. — К.: Абрис, 1994. — С. 247.

2Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 77.

Вертепна драма була улюбленим народним видовищем на Україні, і український вертеп — це явище безперечно самобутнє, національне. Але в той же час варто вказати на факт спорідненості з російським народним театром «петрушкою», білоруським театром «батлейкою» (від назви міста Віфлеєм — Бетлехем, де народився Ісус Христос), та польським народним театром «шопкою». Побутування вертепу мало непересічні наслідки для розвитку театру на українських землях. Світська частина вертепної драми (те, що відбувалося в нижчій частині двоповерхового вертепу) — це одне з джерел, з якого почалася реалістична українська комедія XIX століття.

Контрольні запитання:

1.Поясність значення шкільного театру епохи бароко.

2.Які теми були основними для шкільного театру?

3.Що таке інтермедія в структурі шкільного театру?

4.Що означає вертеп?

5.Охарактеризуйте основний сюжет вертепної драми.

6.З кількох частин складалася вертепна драма? В чому полягала їх різниця?

7.Назвіть основних дійових осіб першої та другої частини вертепної драми.

8.Обґрунтуйте твердження про походження української комедії XIX ст. від другої, «народної», частини вертепної драми.

Феномен «мандрованих дяків»

Надзвичайно цікавим явищем в історії українського шкільництва та освіти в XVII–XVIII ст. були так звані «мандрівні», або «мандровані» дяки. Вони також називалися «школярами», «бакалярами» (бакалаврами), «спудеями» (тобто студентами, від латинського слова studere — вчитися), «миркачами» (від першого слова вітальної промови, з якою вони входили в дім — мир вам), і навіть «пиворізами» (вочевидь, від нахилу до певного типу напоїв).

Як зазначають дослідники, «в дослідженнях та художніх творах їх здебільшого виводили як потішників, голодранців, бешкетників, затятих випивох, любителів пива і браги, авторів гумористичних бурлескно-травестійних творів, норовливих громил-дяків, в’юнких канцеляристів»1.

Цей феномен мандруючих студентів мав дещо запізненні паралелі до побутування середньовічних західноєвропейських вагантів. Ваганти (від латинського слова vagantis — блукаючий) — це «мандрівні студенти» (vagantis scholares), які переходили з одного західноєвропейського університету до іншого для навчання. Вони з’явилися разом з заснуванням університетів в Італії, Франції, Німеччині, тому розквіт цієї досить специфічної студентської культури вагантів з притаманною їм літературною діяльністю прийшовся на XIII–XVI ст. До українських земель ця традиція прийшла з певним запізненням, і поширилася разом із заснуванням КиєвоМогилянської академії та низки інших навчальних закладів. Як зазначав дослідник історії Слобідської України Дмитро Багалій, традиція навчання, пов’язаного з мандрами, має свої глибоко вкорінені традиції як в Європі, так і на українських землях: «А мандрувати треба було усім, хто хтів дістати ширшу освіту, бо тут було так, як

із ремеслом по цехах у Західній Європі, Польщі, Литві та Правобічній Україні: майстер не одкривав учню усього свого ремесла, і, щоб його дізнатися як слід, той мусив мандрувати од одного майстра до другого. Так було і з учителями-дяками; один знав більше, другий менше і окрім того вони не хтіли одкривати одразу своєї науки. Один старожилий свідчив Г. П. Данилевському, що у школах обучали граматиці (букварю), письму, читати псалтирь й часословець

іспівати на 8 гласів псалми і ірмоси. Співали псалми і ірмоси й «самогласно», себто на свій голос, і «подібне» — себто на один голос два текста. Щоб се все зрозуміти, молодики переходили з одної слободи в другу, особливо ж йшли туди, де були більш славні учителідяки. Але ті теж не одразу і не все об’ясняли своїм учням, тримаючися правила: учи так захожого молодика, щоб він не одбив од тебе

1Микитась В. Давньоукраїнські студенти і професори. — К.: Абрис, 1994. — С. 240.

яких були козаки й ляхи, янголи й чорти, селяни й пани. Саме цей момент описується Миколою Гоголем в його повісті «Вій»: «В урочисті дні та свята семінаристи і бурсаки відправлялись по домах

звертепами. Іноді розігрували комедії, і в такому випадку завжди відзначався якийсь богослов, ростом трошки нижче київської дзвіниці, який представляв Іродіаду або Пентефрію, дружину єгипетського царедворця. В нагороду отримували вони шматок полотна, чи мішок проса, чи половину вареного гуся і тому подібне»1.

Діяльність мандрівних дяків була невід’ємним атрибутом тодішнього громадського життя на українських землях, вони ставали героями інтермедій, віршів-орацій, де змальовувалися як веселі та відчайдушні молодики, здатні видурити в простодушних селян та міщан трохи сала, хліба й горілки, невипадково часом їх називали «пиворізами», «горілкопивцями». Так, в наступному вірші-орації свято Різдва Христового в уяві голодного «бакаляра» асоціюється

з«гастрономічною» темою споживання ковбас, сала та сивухи:

Хочу вас, панове, чогось іспитати:

Що тепер за празник, чи ви можете знати? Чи се той празник, що Христос родився, Од чистой Діви Марії воплотився?

Кажеться він, бо почали їсти ковбаси і сало, Чого у нас у школі зроду не бувало.

Мені сеї ночі ві сні приверзлося, Що з небес у школу сало приплелося,

Ковбаси около як в’юни вертяться, – Тії-то потрави і для нас годяться! Коли мене щастя одарило, Що стоїть край сала сивухи барило!

Впавши я в сумління, став далі соваться — Не знаю, до чого наперед хвататься, Чи до сала, чи до барила!2

1 Гоголь М. Вій. // Гоголь М. Всі твори. — К.: Либідь, 2008. — С. 300.

2Українська література XI–XVIII ст.: хрестоматія. — К.: ВП «Академія», 2011. — С. 646.

Самі ж «бакаляри» у жартівливо-пародійному тоні зображували у віршах своє студентське життя та пригоди під час мандрів. Це принагідно зазначають й дослідники, що «мандровані дяки» «засвоїли ази шкільної премудрості й шукали їм застосування, виконуючи важливу роль у національній культурі, що формувалася. У своїй творчості вони відтворювали, хай і в умовному вигляді, тяготи шкільного життя, стосунки з вчителями й наукою. Школа, її побут, мистецтво й наука «опускались» в улюблені на Україні усні жанри, жебрацькі вірші, що їх декламували колишні школярі, скаржачись на свої біди, голод і злидні. Ось школяр ламає зуби об сухарі, п’є чотириденний квас; голодний, цілий день співає в церкві. Наближається Пасха, а перед очима в нього не розп’яття, а паска і ковбаса. Із сумом згадує він ситне життя на печі в хаті рідного батька. Вірші подібного змісту залучались у стихію народного гумору, породжуючи особливі шкільні цикли поезії. Ці твори — безцінний документ епохи, в них проглядає особистість автора або його узагальнений образ, що є знаком культури нового типу»1.

Звична річ, що найочікуванішим та найжаданішим періодом школярів та студентів був час літніх вакацій (канікул), «коли можна було на певний час позбавитися зубріння, різок, латині, задушливої бурси та вирватися на волю. Заможні студенти поспішали до батьків, напівсироти допомагати матерям, бідні і круглі сироти мріяли запастись бодай на певний час продуктами. Для них наставав час великого мандрування по всій Україні, Білорусі, а то й Росії»2. З цих «трудових» вакацій «бакаляри», набувши дещицю грошей, відгодовані та з новими чоботами, знову поверталися до навчання. Цей факт українського життя знайшов своє відображення в творі Миколи Гоголя «Вій». Ось як, наприклад, він описує початок «вакансій», тобто літніх канікул, коли починалися «трудові студентські» будні «бакалярів» та «спудеїв»: «Найбільш урочистою для семінарії подією були вакансії — час з червня місяця,

1 Софронова Л. Взаємодія «вченої» і «народної» культур // Людина і світ. — 1999. — № 7. — С. 18.

2Микитась В. Давньоукраїнські студенти і професори. — К.: Абрис, 1994. — С. 251.

коли зазвичай бурса розпускалась по домівках. Тоді весь великий шлях кипів граматиками, філософами і богословами…. Філософи та богослови вирушали на кондиції, тобто, брались учити або підготовляти дітей людей заможних, і діставали за це нові чоботи в рік, а іноді і на сюртук. Вся ця ватага сунула разом цілим табором; варила собі кашу й ночувала серед поля. Кожен таскав за собою торбину, де лежала сорочка та пара онуч. Богослови були особливо дбайливі та акуратні: щоб не стоптати чобіт, вони скидали їх, вішали на ціпки й несли на плечах, особливо, коли була грязь...

Адже їм треба було з’явитися на очі того, до кого наймалися репетиторами, в пристойному вигляді»1.

Але якась частина найбідніших або не таких здібних школярів не поверталася до навчання: «слабодухі не витримували злиднів та суворої дисципліни і упевнившись, що їм не подолати мудрощів науки («к наученію непонятный» або «в учениях безнадежен», — говорили про них наставники), осідали дяками при церкві чи писарями на селі. Інші, уподобавши мандрівний спосіб життя, вважали за краще перебиватися будь-якою випадковою роботою, ніж марнувати молоді роки «на латину». Деякі добиралися аж до Запорозької Січі і тут ставали в пригоді своїми знаннями або взагалі міняли перо на шаблю»2. Переходячи з місця на місце, «бакаляри» шукали не тільки заробітку, а й нових вражень, знайомств, а часом і пригод, адже «спонукали до мандрів звичайного українського «молодика» потяг до знань і бажання побачити світ»3. На знаменитій картині видатного художника Іллі Репіна «Козаки пишуть листа турецькому султану» в ролі писаря виступає саме такий колишній спудей, одягнений в темний «дяківський» сурдут, неспокійна доля якого занесла на Запорізьку Січ.

Дяківські школи. Основними видами діяльності мандрованих дяків було викладання в парафіяльних сільських та містеч-

1Гоголь М. Вій. // Гоголь М. Всі твори. — К.: Либідь, 2008. — С. 300.

2Історія української літератури: У 8-ти т. Т. 1. (XI — перша половина XVIII ст.). — К.: Наукова думка, 1967. — С. 448.

3Історія української літератури: У 8-ти т. Т. 1. (XI — перша половина XVIII ст.). — К.: Наукова думка, 1967. — С. 449.

кових школах; також вони часто працювали вчителями в маєтках поміщиків. Нижчою ланкою системи освіти на українських землях у другій половині XVII–XVIII ст. продовжували залишатися традиційні парафіяльні, або дяківські, школи, які існували при церковному приході й утримувалися коштом громади чи церковних братств. На думку дослідників, «головним притулком студентів були передусім провінційні школи, в яких одні назавжди зупинялися, інші через певний час йшли далі, аж поки не знаходили «теплого» місця. Такі мандри з однієї школи в іншу були звичним явищем у всій Європі»1.

Ці дяківські школи за змістом навчання та формою залишалися майже незмінними протягом століть і були характерними для всіх українських земель. Учителями цих шкіл були в одних випадках учні братських шкіл (до початку XVIII ст.) або КиєвоМогилянської Академії, колегіумів або семінарій, які з тих чи інших причин не могли продовжувати своє навчання (через брак коштів чи неуспішність). Важливо зауважити, що призначенням на посаду дяка-вчителя завжди займалася громада (сільська або парафіяльна). Так, в повісті Т. Шевченка «Княгиня» цей нескладний процес описується наступним чином: «Совгирь-сліпий (сліпим його звали за те, що він був тільки кривооким, а не сліпим) був в нашому селі дячком — не те щоб стихарним, справжнім дячком, а так собі, приблудою. Попередник його, Никифор Хмара, теж був у нас нестихарним дячком, тільки раз у титаря на меду захворів вночі, а вранці й помер, Бог його знає від чого. А Совгирьсліпий случився тут же в титаря на банкеті, та, не довго мудруючи, в наступну ж неділю став на кліросі, проспівав обідню, прочитав Апостола, та так прочитав, що громада й сам отець Касіян тільки цмокнули. Ось так після обідні громадою був проголошений сліпий Совгирь дячком і з честю, як і належить його сану, введений був у школу, яко в свою дідівщину. Великий чоловік громада!»2

1 Микитась В. Давньоукраїнські студенти і професори. — К.: Абрис, 1994. — С. 241.

2 Шевченко Т. Г. Княгиня // Повне зібрання творів: У 12-ти т. — Т. 3: Драматичні твори. Повісті. — К.: Наукова думка, 2003. — С. 154.

Батьки віддавали дітей «в науку» після досягнення 7–8 років, навчання розпочиналося пізньої осені. В обов’язки дяка входило навчання дітей «грамотці». Основою цього викладання було вивчення абетки, а також вміння читати, писати, рахувати, знати Закон Божий та співати церковні наспіви. У дяківських школах вчили читати церковнослов’янською мовою за Псалтирем та Часословом. Навчання велося за давньою і важкою для сприйняття учнями методикою: склади утворювалися за першими літерами повних назв церковнослов’янських літер, наприклад, склад «ва» утворювався від літер «веді» та «аз». Ця наука давалася дітям важко, тому основною формою педагогічного «заохочення» лишалося покарання. Дотепно та влучно цей драматичний для школяра процес навчання «бакаляром» описується в відомому сатиричному вірші, коли різки та биття школяра були частиною навчального процесу. Ці гумористичні орації і так звані «вірші про школярську науку» дають можливість подивитися на школу зсередини, очима самого школяра:

Ой, як мене моя мама та дала до школи. Ой, зазнав я бідний там тяжкої неволі. Казав мені бакаляр промовити: аз, аз –

Аяк же я не вимовив, він по пиці раз, раз. Крикнув він удруге: «А ну, кажи: буки».

Ой, ще ж бо я не вимовив, попав в його руки. Крикнув далі в третій раз, щоб вимовив: віде, –

Авже його жвава рука по чуприні їде.

Ой, як сказав учетверте: вимовляй — живіте! Нуте ж, хлопці, зараз його на лаву кладіте.

І просився, і молився, а ще більше злякався, Бо таку задали хльосту, що світа зцурався…1

Можна зауважити, що навряд чи дяківські школи відіграли б таку роль у культурному житті України, якби наука в них обмежувалася лише навичками читання та письма церковнослов’янською

1Цит. за: Багалій Д. І. Історія Слобідської України. — Х.: Дельта, 1993. — С. 191–192.

мовою, елементам арифметики та співу. На цю обставину свого часу вказував дослідник української літератури П. Житецький. Аналізуючи шкільні збірники, укладені в дяківських школах, він знайшов там безліч різних віршів, народних пісень з нотами, сентенцій, прислів’їв, малюнків, що характеризувало не лише естетичні, а й моральні уподобання шкільних вчителів-дяків. Щодо мандрівних дяків П. Г. Житецький зазначав: «це були єдині розповсюджувачі шкільних знань, навиків і смаків у народі, який дивився на них без жодної неприязні. Головне достоїнство їх полягало у тому, що вони пристосовували важку шкільну премудрість до розуміння народу, в свою чергу запозичуючи від нього своєрідні особливості думки і мови його… Ось саме в цьому середовищі напівнародному і напівкнижному підтримувалась звичка писати вірші, які становили раніше необхідну приналежність шкільної освіти не тільки в містах, але і в селах, задовольняючи в той же час моральні й естетичні потреби усіх верств українського народу»1.

Літературна творчість «мандрівних» дяків. Літературні твори, що вийшли з-під пера студентів-бакалярів, входять до кращої частини української літератури XVII–XVIII століття. Їх творчість, а саме створення бурлескно-гумористичної літератури, що ознаменували появу низового бароко, відноситься до української сміхової культури ХVII–ХVIII ст. Це здебільшого гумористичні та бурлескні твори, вірші-травестії, пародії, сатири, гумористичні діалоги, ліричні поезії.

Мандрівні дяки писали також сатиричні вірші, пародії на церковні псалми та біблійні легенди (наприклад, «Синаксар виписан із служби дванадцяти нетлінних братів Коропських на пам’ять пиворізам о ізобліченії сивухи»), інтермедії, вертепні драми. Твори мандрівних дяків, писані близькою до народної мовою, стали основою для народження нової української літератури, зокрема творчості Івана Котляревського. Він написав свою знамениту «Енеїду», сатирична основа якої виходить з літературної творчості українського вченого школярства.

1Житецький П. Г. Вибрані праці. Філологія. — К.: Наукова думка, 1987. — С. 211.