71. Справедливість і свобода як головні сутнісні риси права

Слово «справедливість» походить від слова «право» (правий, правда) а в латинській мові означає justitia (справедливість) від jus (право). Починаючи ще з Вед і Упанішад, з Ге-Сіоди і Гомера, справедливість трактувалася як "сущий світопорядок», духовна основа історії. Зауважимо, що в даному разі, справедливість тлумачилася як якась матрица процесів природних і людських звершень. У понятті справедливість, взятої в її світоглядному відношенні, як би укладений питання: чи можуть світ і суспільство бути досконалими, чи можливі в них належна пропорція, відповідність і впорядкованість? Справедливість в очах стародавніх виступала як міра, і принцип закон. Богиня Дике покладається як початок і носій права, правди і справедливості.

Протилежністю справедливості виступає несправедливість, руйнування порядку, деструкція існуючого. Коли ж справедливість досягнуту висловлює для даного історичного періоду гармонійність, человеческіхотношеній оптимальність, свідомість її не фіксує. І в цьому плані вона співзвучна волі. І справедливість, і свобода, коли вони очевидні стають подібними повітрю. Жити гідно без них не можна.

Право це міра реалізації свободи і у той же час норма політичної справедливості. Іншими словами, право є нормативно закріплена справедливість. Право покоїться на ідеї справедливості. Як вважав Гегель, право не їсти добро без блага. Справедливо те, що висловлює право, відповідає праву і слід духу права.

З часу Аристотеля виділяють два види справедливості: розподільну і врівноважує. Розподільна справедливість як принцип означає поділ загальних благ по гідності, пропорційно і пропорційно внеску та внеску того чи іншого члена суспільства, тут можливо як рівне, так і нерівний наділення відповідними благами (владою, почестями, грішми). Критерієм врівноважує справедливості є арифметична рівність. Сфера застосування цього принципу область цивільно-правових угод, відшкодування шкоди, покарання і т. п. Принцип справедливості свідчить: не всім одне і те ж, а кожному своє (гідно), бо для нерівних рівне стало б нерівним.

Співіснування людей на грунті взаємної визнання прав та свобод є такий порядок їх співіснування, який може бути названий справедливим, або «справедливістю». Саме справедливість виступає основою ідеї права виражає його сутність, а особливий акт визнання визначає як справедливість, так і феномен права в цілому.

Справедливість виступає і мірою відносного гідності цінностей, мірою їх рівноваги та субординації. Справедливість виступає особливим механізмом, який підтримує міру рівноваги правових цінностей та одночасно визначальним момент домінування при конфліктному зіткненні цих цінностей.

Якщо право є об’єктом вивчення переважно юридичної науки і розумінню права в юриспруденції присвячено безліч досліджень, то вивченням свободи в різній її інтерпретації разом з юристами займаються й представники багатьох інших наук. Вказана обставина зумовлює й виникнення різних питань взаємодії свободи з таким складним явищем, як право.

Різні розуміння свободи не слід змішувати між собою, адже плутанина в них пов’язана передусім з особливостями української мови. В англійській мові, наприклад, існує смислова відмінність між термінами «liberty» й «freedom», які мають однаковий український переклад. Разом з тим, в юридичній науці вже давно прийнято говорити про широке й вузьке поняття держави, поняття права природного й позитивного, про інші юридичні явища в широкому й вузькому, тому або іншому сенсі. При визначенні свободи необхідно дотримуватися тієї ж логіки. Немає єдиного поняття свободи, єдиним є лише позначення (термін), причомусамих різних явищ.

Термін «свобода» досить широко використовується в позитивному праві, тобто в спеціально-юридичному значенні. Філософське розуміння свободи також є неоднозначним, що пояснюється тим, що і в науці, і в житті поняття «свобода»вживається дуже широко: стосовно багатьох явищ і процесів дійсності. Свобода як здатність і можливість людини діяти відповідно до своїх потреб, інтересів і цілей, є, по справедливому зауваженню Сартра, не властивістю, а субстанцією людини. Все це свідчить на користь того, що вона має фундаментальне значення у визначенні людини як мислячого і самостійно діючого суб’єкта, який володіє можливістю вибору відповідно до своєї волі. Крім того, свобода розуміється нами не тільки як специфічно людське, але і як соціальне явище. Філософський парадокс свободи полягає в тому, що свобода може бути усвідомлена людиною тільки в системі соціальних зв’язків [2].

Таким чином, свобода у філософському розумінні постає в двоякому вигляді. З одного боку, як явище психологічного порядку, з іншого – як суспільне явище. В останньому випадку вона виявляється в тій або іншій поведінці людини й отримує оцінку з боку інших людей. Тому свобода у філософському розумінні виступає в двох основних сенсах: як внутрішня свобода і як свобода зовнішня.

Уявляється, що вивчення питань взаємодії права і свободи у філософському сенсі дозволяє зробити досить цікаві висновки, що мають і теоретичну, і практичну значущість. Перш за все, викладене вище філософське розуміння свободи дозволяє досить чітко розмежовувати такі категорії, як право і мораль.

Внутрішня свобода лежить у сфері моральності. Правом же визначаються не внутрішні спонукання, а зовнішні дії. Але, оскільки зовнішні дії залежать від внутрішніх спонукань, то право не може не враховувати внутрішньої свободи індивіда. У будь-якому випадку, поки особа діє в межах наданої їй законом зовнішньої свободи, праву немає справи до її помислів, «але як тільки вона переступає ці межі й порушує закон, то виникає необхідність визначити її провину, а це неможливо зробити, не проникнувши у сферувнутрішньої свободи. Тут народжуються поняття про осудність, про більшу або меншу злочинність дії, залежно від ступеня збочення волі, про пом’якшуючіобставини. Все це складає завдання права кримінального» [13, с. 25].

Філософське розуміння свободи має значення також і в питанні розрізнення права природного й позитивного. І природне, і позитивне право направлені на визначення зовнішньої свободи людини. Відповідно, поняття й суть позитивного і природного права виражаються через різні прояви зовнішньої свободи людини. Можна стверджувати, що позитивне і природне право розрізняються в тому, до чого кореспондує зовнішня свобода індивіда: до суспільства або існуючої в даному суспільстві держави.