55. Основні вимоги до правильного застосування правових норм.

Вимоги до застосування норм права юридичні правила (умови), за допомогою яких правозастосовний орган (суд, адміністрація державних органів та ін.) втілює в життя принципи права.

Правозастосовний орган керується такими вимогами:

1. Законності (належного додержання законних процедур):

а) при вирішенні справи грунтується на конкретній нормі чи права сукупності норм, які прямо стосуються розглянутої справи; дотримується їх точного змісту;

б) діє в рамках своєї компетенції; не виходить за межі повноважень, передбачених законом; у разі їх порушення несе юридичну відповідальність;

в) завжди застосовує правові норми, коли виникають обставини, передбачені нормою; не ухиляється від застосування норми; не припиняє дії норми з будь-якого приводу (застарілість, невідповідність місцевим умовам тощо) або під впливом особи (органу), не уповноваженої на те законом. Доки норма права не скасована, не змінена або не припинена у встановленому законом порядку, вона є обов'язковою для правозастосовного органу.

2. Обґрунтованості:

а) виявляє всі факти, що стосуються справи;

б) ретельно і неупереджено (об'єктивно) вивчає факти, визнає їх достовірними;

в) відкидає всі сумнівні факти і факти, що не стосуються справи.

3. Доцільності, тобто відповідності діяльності правозастосов-них органів і осіб у рамках закону конкретним життєвим умовам місця і часу; обрання оптимального шляху реалізації норми в конкретній життєвій ситуації:

а) у межах змісту норми (яка передбачає межі в рамках одного рішення, можливість вибору між різними рішеннями, можливість застосувати норму або утриматися від її застосування) обирає рішення, яке найповніше та найправильніше відображає зміст закону;

б) при однаковому і неухильному виконанні юридичних розпоряджень діє ініціативно з урахуванням місця і часу виконання, розумно розподіляє сили і засоби і т.д.;

в) зважує на індивідуальні особливості справи, соціальну значущість застосовуваної норми, її відповідність духу права.

4. Справедливості:

а) неупереджено ставиться до дослідження обставин справи, до осіб, що беруть участь у ній, до остаточного рішення;

б) приймає рішення, яке узгоджується з принципами моралі, загальнолюдськими цінностями, власними моральними переконаннями і моральними переконаннями суспільства в цілому.

56. Право як форма буття і забезпечення прав і свобод людини.

Характерною ознакою сучасного суспільства, диференційо­ваного на соціальні групи з власними інтересами, є все більше ус­кладнення соціальних взаємин, що обумовлює актуалізацію проблематики упорядкування соціальних відносин за посеред­ництвом права як найбільш універсального регулятора і відповідно правових засад організації соціального спілкування, які набувають рис специфічної правової реальності. Саме з по­зиції акцентування на особливій ролі права в життєдіяльності су­часного супільства, яке не може бути заміненим ніякими іншими нормативними регуляторами — мораллю, звичаями або ще чи­мось, можна найбільш адекватно та повно розглянути питання про права і свободи людини і громадянина.

Лише за таких умов право набуває своєї власної сутності, що ґрунтується на правах, свободах та обов'язках людини і громадя­нина як невід'ємних від особи, котрі мають характерні юридичні ознаки. Права, свободи і обов'язки виражають правовий вимір існування особи в суспільстві, визначають і гарантують певну міру (норму) її свободи й відповідальності як учасника суспіль­них відносин, виступають складовими елементами юридичної форми буття людини у відносинах з іншими людьми, громадськи­ми та політичними інститутами.

Поняття прав і свобод людини і громадянина, безпосередньо пов'язане з гуманістичною сутністю і спрямованістю теорії дер­жави і права, всіх галузей юридичної науки, є одним із централь­них її понять, яке концептуально визначає подальший зміст і по­нятійну структуру правознавства. Воно виступає як найважливі­ша системотворча ідея не тільки в процесі творення Конституції як акта установчої влади народу та основного закону країни, але і при конструюванні окремих законів, підзаконних нормативно-правових актів, які регламентують питання реалізації тих чи інших прав і свобод.

Отже, права і свободи людини і громадянина — це правові можливості (надбання), необхідні для існування і розвитку особи, які визнаються невід'ємними, мають бути загальними і рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів.

Вперше в українській юридичній науці проблематика прав лю­дини, їх характерні ознаки та класифікації були досліджені П. М. Рабіновичем1.

Розглянемо такі ознаки прав і свобод людини і громадянина.

Права людини — це її правові можливості.

Права і свободи людини і громадянина окреслюють певну сферу автономного існування індивіда, його життєдіяльності як члена суспільства. Ці правові можливості мають розцінюватися як своєрідні юридичні блага, зміст яких полягає у встановленні і гарантуванні певних меж свободи/несвободи особи. Тому права і свободи людини і громадянина є органічною складовою юридич­ною частиною особистості як соціальної характеристики люди­ни, входять до її структури.

Вони формуються історично в ході розвитку людської спільноти, і тому на кожному історичному етапі існує більша або менша сукупність прав і свобод. Тенденцією їх становлення як правового інституту є поступове, але невпинне розширення пра­вового надбання людини і громадянина за рахунок включення до їх переліку нових можливостей. Вони є правовим надбанням лю­дини і в тому розумінні, що не даруються державою, а здобува­ються — на противагу авторитарним чи патерналістським запи­там державної влади.

Права і свободи людини і громадянина визнаються в певному розумінні як природні.

Вони, звичайно, не можуть бути природними, як, наприклад, частини біологічного організму людини. Але права і свободи лю­дини і громадянина вважаються природними в тому розумінні, що організоване на правових засадах суспільство виходить із не­обхідності та доцільності визнання свободи людей, їх рівних можливостей як певних правових суб'єктів, які не повинні зале­жати від неправових факторів і тому пов'язуються лише з фактом народження та існування людини.

«Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах» — проголошує ст. 1 Загальної декларації прав людини ООН 1948 року. Визнання правової рівності має глибокий гу­маністичний смисл, а в практичному аспекті сприяє максималь­ному використанню людьми своїх здібностей, реалізації їх по­тенціалу як особистостей. З іншого боку, соціальна обумов­леність змісту прав і свобод людини і громадянина передбачає певні обмеження їх здійснення, що залежать від можливостей суспільства, рівня його економічного, соціального, духовного і культурного розвитку.

Права і свободи людини і громадянина є невід'ємними.

Вони невід'ємні, оскільки становлять складову частину особи­стості, є її правовим надбанням, а тому людина як соціальна істота, що позбавлена прав, не тільки безправна у вузькому юридич­ному розумінні, але й не може бути особистістю, бо не має мож­ливості для задоволення своїх потреб та інтересів. А в державно-організованому суспільстві правова характеристика особи по­кликана відігравати вирішальну роль, оскільки права і свободи людини і громадянина визначають найважливіші аспекти життє­діяльності людини у її відносинах з суспільством і державою.

Держава не дарує прав людині, а тому держава не може їх і відібрати. Держава, що порушує або обмежує права людини, має нести за це відповідальність. Цей принцип знайшов закріплення в Конституції України. Кожен має право на відшкодування за ра­хунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріаль­ної та моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56 Конституції України). Кожному гарантується право на оскар­ження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної вла­ди, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Конституції України).

Права і свободи людини і громадянина є необхіднимгі для її нормального існування і розвитку.

Передусім права і свободи людини і громадянина є необхідни­ми в екзістенціальному значенні як елемент соціального буття людини, без чого вона не може існувати як суб'єкт суспільних відносин, бути соціально і юридично дієздатною, реалізувати свою життєву програму. Перелік конкретних прав людини охоп­лює створення умов для задовільного існування і розвитку особи. Ступінь реалізації прав і свобод людини і громадянина є показни­ком рівня розвитку особи як суб'єкта права, дійсних соціальних можливостей людини.

Яскравим прикладом таких прав є закріплене ст. 11 Міжна­родного пакту про економічні, соціальні і культурні права право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг та житло, право на безпе­рервне покращення умов життя, а також зафіксоване в ст. 7 цьо­го Пакту право кожного на справедливі і сприятливі умови праці, яке включає винагороду, що забезпечується як мінімум всім тру­дящим: справедливу зарплату; задовільне існування для них са­мих і їх сімей; умови роботи, що відповідають вимогам безпеки і гігієни.

Права людини і громадянина мають бути загальними і рівни­ми для кожного.

Права людини є загальними в тому відношенні, що вносять у суспільне життя єдиний вимір, який охоплює значну кількість, а в ідеалі — всіх людей як суб'єктів права. Відомий німецький філо­соф К. Ясперс виокремлював у цьому плані три можливих типи соціальності і, відповідно, три способи організації суспільства: ло-перше, на засадах приватного інтересу ізольованого індивіда; по-друге, органічну цілісність людей, об'єднаних на національ­них чи духовних засадах; по-третє, формально-правову ор­ганізацію, де кожен розглядається лише в тому вимірі, в якому він рівний будь-якому іншому1.

Формально-правова організація, як свідчить досвід розвине­них країн, найбільш відповідає завданням індустріального та постіндустріального поступу, оскільки спирається на норму, що передбачає необхідність врахування інтересів та волі автономних соціальних суб'єктів, соціального спілкування на засадах право­вого виміру, можливість досягнення на ґрунті законослухняності соціального компромісу в інтересах як окремої особи, так і дер­жави та суспільства.

Тому інститут прав людини формується у зв'язку з руйнуван­ням у суспільстві прошаркових перегородок на етапі переходу від феодального устрою з його жорстким соціальним ранжуванням до буржуазного з його вихідною формальною рівністю для кож­ного. І навпаки, в суспільстві, яке суворо поділене на касти чи замкнуті привілейовані прошарки, не може бути прав людини са­ме за браком ознаки «загальності».