53. Ідеї природних прав людини.

Природне право не є якоюсь особливою системою юридичних норм: воно являє собою певний набір соціально-правових домагань суспільства, звернених до держави і заснованих на ідеї існування у людини природних, невідчужуваних прав, обумовлених самою його людської природою, таких як право на життя, свободу, рівність, право на щастя, на справедливе ставлення до людини та ін

Ідея природного права, природних прав людини еволюціонувала разом з розвитком суспільства і права. Як зауважує проф. В.А. Туманів, доктрина природного права «стара майже так само, як і саме право, супроводжуючи «чинне право» на всьому її історичному шляху». Та основний сенс ідеї природного права з самого початку її зародження полягав у тому, що природні права людини висувалися в якості якогось орієнтира, свого роду критерію для оцінки правового змісту закону (писаного права). Ще знаменитий оратор і державний діяч Стародавнього Риму Марк Тулій Цицерон говорив: «Несправедливий закон не створює право».

Як теорія ідея природного права оформилася в XVII-XVIII ст., ставши ідеологічним зброєю буржуазії проти феодально-абсолютистських порядків. Засновником теорії природного права визнається ГугоГроцій (1583-1645 рр..). Надалі вона отримала розвиток у працях французьких просвітителів XVIII ст. Руссо, Монтеск'є, Дідро, Вольтера та ін У Росії її прихильником був Олександр Миколайович Радищев.

Для класичного вчення XVII-XVIII ст. характерно те, що природні права розумілися як вічні і незмінні, раз і назавжди встановлені людською природою.

У XX ст. природні права стали вже зв'язуватися з природою людини як істоти соціального суб'єкта соціальних зв'язків і отримали своє подальше вираження у формі соціально-економічних і політичних прав. Німецьким теоретиком права і філософом Рудольфом Штаммлером (1856-1938 рр.) була висунута ідея «природного права з мінливим змістом». В літературі на початку XX ст. такий підхід іменували «відроджений природним правом». (До теперішнього часу цей термін вийшов з ужитку.)

З цього моменту теорія природного права розвивалася за двома основними напрямками:

1) неотомістична теорія (новітня інтерпретація середньовічного вчення Фоми Аквінського), згідно з якою джерелом природного закону є Бог (прихильники Ж. Марітен, Ст. Катрайн, В. Месснер);

2) «світська» доктрина, яка виходить з розрізнення права і закону, наполягає на існуванні для писаного права деякої етичної першооснови (природного права), що базується на принципі справедливості.

Отже, серед моментів, що характеризують зміст і розвиток доктрини природного права, можна назвати:

а) твердження про існування природних, вічних, невідчужуваних і незмінних прав людини, обумовлених самою його природою;

б) розрізнення права і закону;

в) ідею «природного права з мінливим змістом», що враховує реальні процеси розвитку прав людини разом з розвитком суспільства;

г) існування різних напрямів розвитку природно-правової теорії.

54. Питання якості та ефективності нормативно-правового акту.

Проблема ефективності законодавства, його результативності може й має розглядатися в декількох площинах. Тут потрібно враховувати внутрішній, національний аспект і зовнішній, навіть зовнішньоінтеграційний, пов'язаний з імплементацією в законодавство України міжнародних стандартів.

Розглянемо декілька підходів до визначення ефективності законодавства. Найпоширеніше визначення ефективності законодавства: з'ясування співвідношення фактичного результату дії законодавства й тих соціальних цілей, для досягнення яких це законодавство було прийнято. Такий підхід докладно обґрунтовано в юридичній літературі, зокрема, у колективній монографії Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, присвяченій ефективності законодавства. У ній здійснено детальну градацію цілей ефективності законодавства [5].

Інший підхід полягає в тому, що під час оцінювання ефективності правової норми враховують соціально корисний характер результату її дії, матеріальні витрати людської енергії й часу для досягнення цілей. Є підхід до визначення ефективності правових норм, який акцентує на якісних характеристиках права, законодавства, норм. Згідно з цим підходом ефективність норм права визначається їх здатністю досягати в суспільних відносинах позитивних результатів. Ця здатність зумовлена внутрішніми властивостями самих норм. Є позиція, згідно з якою ефективність самої норми існує тільки як потенційна. Така ефективність виявляється у процесі реалізації норми права.

Сучасне трактування ефективності законодавства пов'язують із середовищем дії права, під яким розуміють взаємодію багатьох складових: стану економіки, політичного режиму, якості законодавства, ефективності роботи правових установ. Якщо ці чинники плідно взаємодіють, то формується певне правове середовище, що визначає правомірність дій суспільства, держави й індивіда.

На нашу думку, виправданим є погляд на те, що проблему ефективності законодавства (щоб це не був так званий холостий постріл) слід розглядати, зважаючи на такі позиції: законодавчий процес, якість закону, професіоналізм, інтеграційні процеси.

Законодавчий процес має послідовно визначені стадії – від формування правових ідей до їх утілення в правову форму відповідного нормативно-правового акта. Проте цей процес має свої особливості й суперечності, властиві кожній державі, де насамперед через установлені процедури мають забезпечуватися конституційні принципи досягнення правових інтересів суспільства, особи та громадянина. Суперечності й конкуренція норм законодавчих актів виникають не тільки між галузевими структурами в системі законодавства, а й усередині самих галузевих інститутів і навіть окремих законів [6]. Це можна пояснити тим, що параметри нового закону не моделюються системно, не перевіряються на конституційність. Наприклад, про це свідчать проекти законів України «Про нормативно-правові акти» та «Про закони та законодавчу діяльність».