50. Права людини і права громадянина: проблеми співвідношення.

Права громадянина	Права особи
1	2
1)гарантується державою у тому числі і примусовими засобами	1) гарантується як суспільством так і державами
2) мають письмову форму, закріплюються правовими нормами (нормативно – правовий акт)	2) існуютьяк в усній формі так і в письмовій, закріплюються соціальними, моральними та правовими нормами як у довільному порядку так і в чітко визначеному документі
3) мають більш внутрішній (національний) характер	3) мають як міжнародний так і національний характер

Продовж. табл. 1

1	2
4) поширюються на всіх громадян держави	4) поширюютьсяна всіх фізичних осіб
5) мають правову основу	5) мають як моральну так і правову основу
6) виникає з появою держави та залежить від неї	6) існували як до держави такі з появою держави
7) засновані на нормах національного права	7) засновані на нормах як національного так і міжнародного права
8) реалізуються примусово не залежно від бажання суб’єкта	8) реалізується як добровільно так і примусово не залежно від бажання суб’єкта
9) залежать від громадянства	9)можуть як не залежатитак і залежати від громадянства
10) надаються і гарантуються державою	10)належать частково від природиі частково гарантуються державою
11) задовольняють соціальні, політичні, економічні Інтереси	11) задовольняють природні, політичні, економічні, соціальніінтереси фізичних осіб
12) порушення прав тягне застосування юридичної відповідальності	12) порушення прав тягне застосування заходів громадського впливу та юридичної відповідальності
13) відповідальність має примусовий характер і виходить від імені держави	13) відповідальність має примусовий характеру і виходить від суспільства та від імені держави
14) залежить від рівня розвитку держави та громадянина	14) залежить від рівня розвитку суспільства та людини, держави та громадянина, юридичної особи

51. Проблема розуміння джерела (форми) права.

Право, як цілісне явище соціальної дійсності, має певні форми свого виразу. В юридичній науці розрізняють внутрішню і зовнішню форми права, під якими традиційно розуміють, у першому випадку, внутрішню структуру права, у другому — джерела права, що форма­льно закріплюють правові явища і дозволяють адресатам знайомитися з їх змістом та користуватися ними.

В юридичній літературі разом з терміном "форма права" вико­ристовується термін "джерело права". Вони досить тісно взаємо­пов'язані, але не співпадають. Зміст цих понять буде різним залежно від того, в якому контексті вони вживаються — чи по відношенню до права як цілого, чи по відношенню до окремої норми або групи норм.

Термін "джерело права" часто розглядається у таких значеннях:

1) джерело права в матеріальному розумінні — це суспільні від­носини, які розвиваються і обумовлюють виникнення, розвиток та зміст права;

2) джерело права в ідеологічному розумінні — це виражена в офіційній формі сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право;

3) джерело права у формальному (юридичному) розумінні —це офіційні форми зовнішнього вираження і закріплення право­вих норм, що діють в певній державі, тобто це і є власне форма права.

Отже, вживання терміна "джерело (форма) права" означає, що йдеться про джерела права у формальному (юридичному) значенні.

Джерело (форма) права — це способи зовнішнього виражен­ня і закріплення норм права, що виходять від держави і які мають загальнообов'язкове значення.

Основні джерела (форми) права:

1) правовий звичай;

2) правовий (судовий, адміністративний) прецедент;

3) нормативноправовий договір;

4) нормативноправовий акт.

Правовий звичай історично був першим джерелом права, що регулювало відносини у період виникнення та становлення держави. Генетично він походить від звичаїв як специфічного виду соціальних норм, проте не кожний звичай стає правовим, а тільки той, який від­повідає інтересам певної групи людей, тієї чи іншої спільності або су­спільства в цілому та визнається і санкціонується державою, яка надає йому статусу норми права, тобто перетворюючи його у правовий зви­чай й беручи під свій захист.

Особливістю даних норм є те, що вони не встановлюються рі­шенням органів держави, а виникають у результаті багаторазового застосування протягом століть, закріплюють людський досвід у сві­домості людей і входять у звичку. Крім того, в результаті санкціону­вання державою, звичай набуває загальнообов'язкового характеру, гарантується його виконання та забезпечується реалізація заходами державного примусу.

Держава визнає не всі звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше суспільне значення, відповідають його інте­ресам та історичному етапу його розвитку.