46. Правозастосовчі акти, їх види та значення у правовому регулюванні.

Правозастосовчий акт це спосіб зовнішнього прояву формально-обов'язкового правила поведінки індивідуального характеру, яке підтверджує, встановлює, змінює або скасовує юридичні права і обов'язки персоніфікованих суб'єктів у конкретній життєвій ситуації.

Інакше, акт застосування права це правовий акт компетентного органу або посадової особи, прийнятий на основі юридичних фактів і норм права, який визначає права, обов'язки або міру юридичної відповідальності конкретних осіб. Діяльність правозастосовчих органів завершується оформленням відповідного акта, який фіксує прийняте рішення і надає йому офіційного значення і вольового характеру. Щодо конкретних осіб акт застосування права є категоричним, обов'язковим до виконання велінням.

Правозастосовчий акт має ряд особливостей: S його можуть приймати компетентні органи держави; S він має індивідуально визначений (персоніфікований) характер; S не може мати зворотної дії в часі; S має встановлену законом форму.

Акти застосування права класифікують за різними критеріями:

за суб'єктами прийняття: а) акти державних органів (акти глави держави; суду, контрольно-наглядових органів, акти уповноважених органів громадських об'єднань; б) акти недержавних органів (рішення органів місцевого самоуправління);

за значенням: а) основні (вирок суду); б) допоміжні (готують видання основних, напр., постанова про притягнення особи в якості обвинуваченого);

за характером правового впливу: а) регулятивні (наказ про підвищення по службі); б) охоронні (постанова про відкриття кримінальної справи);

за формою: а) окремий документ (укази, вироки, рішення, накази та ін.) це юридична форма; б) резолюція на матеріалах справи; в) усна форма та письмова форма;

за характером юридичних наслідків:

-S а) правоконстатуючі (правопідтверджуючі);

-/ б) правовстановлюючі;

-S в) правозмінюючі; S г) правоприпиняючі.

Правозастосовчий акт і нормативний акт мають багато спільного, але разом з тим суттєво відрізняються. Акт застосування норм права виступає як один із засобів державного керівництва і засіб вирішення юридичних справ, що виконує функції індивідуального регулювання поведінки суб'єктів в конкретних правових відносинах, видається у певній формі і передбаченому законом порядку, має юридичну силу і забезпечується відповідними засобами.

Нормативні акти містять у собі норми права, тобто веління до невизначеного кола осіб, характеризуються можливістю неодноразової їх реалізації, тобто це правовий акт, який містить норми права і спрямований на регулювання суспільних відносин. Як видно з вищенаведених визначень, вони мають ряд спільних рис:

1) це правові акти;

2) приймаються і забезпечуються компетентними органами;

3) мають владний характер.

Від нормативного правозастосувальний акт відрізняється такими рисами:

4) застосовується на основі нормативного;

5) має конкретний, персоніфікований характер;

6) не є джерелом права;

7) виступає як юридичний факт.

47. Концепції прав людини і прав громадянина: історія і сучасність.

Ідеї природного права, що сформувалися у далекій давнині, стали джерелом сучасного розуміння прав людини. У V-VI стст. до п. є. у Стародавній Греції софісти Лікофроп, Аптісфеи з Афін, Алкідам та ін. стверджували, що всі люди рівні від народження і мають однаково обумовлені природою природні права. Сама ж держава та її закони філософ Мікофон пояснював як результат суспільного договору. В V ст. до п. є. у Китаї філософ Мо Цзи відстоював ідею договірного походження державної влади і рівності усіх людей перед Всевишнім. Відстоюючи й захищаючи права, властиві людині від народження і, насамперед, її право на приватну власність, Арістотель відзначає, що це право має основою саму природу людини і ґрунтується на її початковій любові до самої себе.

В епоху Просвітництва усвідомлюється необхідність обмеження приватного життя громадян від посягань будь-якої влади, що стало в європейській політичній традиції докорінним переворотом. Верховенство правового закону у ставлення до зведеної в закон волі государя така найважливіша ідея філософів права від Джона Локка до Іммаиуїла Канта. Визнання прав людини головне, що склалося в основних рисах до кіпця XVIII ст. у розумінні європейського права. Саме європейська людина політична при згадуванні слова право згадує прийняту у 1789 р. Установчими Зборами Франції Декларацію прав людини -перший розгорнутий законодавчий акт про права людини, принципи рівності перед правовим законом. Хоча, зрозуміло, не заперечується історична значимість фрагментарних законодавчих актів про недоторканість особи та рівність перед законом.

Найвидатпіші представники ліберальної течії Джон Локк, ГугоГроцій, Шарль Моптеск'є, Джефферсои, Адам Сміт, Ієремія Бейтам, Джон Стюарт Мілль та інші обґрунтували розуміння фундаментальних прав людини на життя, безпеку, свободу, власність, опір гнобленню та інші як природні, невід'ємні і священні норми людської поведінки, що є незалежні від держави. По-різному оцінюється і кінцеве джерело прав людини. Одні бачать кінцеве джерело прав людини у природі людини, в основних потребах: підтримання життя, безпеки, у свободі від насилля та соціально пеоправдапих обмежень, поваги людської гідності та ін. Інші ж відносять права людини до найбільш високих з людських прав, до душі, до Бога. Російський філософ Микола Бердяев писав, що «свобода людської особи не може бути дана суспільством і не може по своєму витоку та ознаці залежати від нього,вона належить людині як духовній суті». Невід'ємні права людини, що встановлюють межі влади суспільства над людиною, визначаються не природою, а духом. Це духовні права, а не природні права, природа ніяких прав не встановлює.

Систематизоване юридичне відображення прав людини ліберальна концепція прав людини вперте знайшла відображення у 1776 р. у Вірджіцській Декларації. В 1789 р. Вірджинську декларацію покладено в основу Білля про права Конституції США. Тоді ж, у 1789 р. у Франції в Декларації прав людини проголошувалися: свобода особи, право па власність, безпеку та опір гнобленню, що стало законом. Ці політико* правові акти не втратили значення і актуальності й в сучасних умовах. Хоча, звичайно ж, сучасні уявлення про права людини значно багатші. Звичайно ж, і політико-правові норми дуже важливі для людини. Але все-таки це лише частина прав і свобод людини. Вузьке тлумачення питання про права людини залишає за межами величезну безліч реальних, не менш значущих для людей прав і свобод. Особливий інтерес викликає точка зору угорського політолога Імре Сабо, що визначає права людини такими, що пе прив'язані до одного якогось засобу виробництва, одного суспільного ладу, ие зафіксовані навічно тільки однією будь-якою системою або типом прав і тільки їм властиві. Імре Сабо відзначає, що такі права людини можуть мати місце тільки в такому суспільстві, в державі такого типу, що проголошує і визнає, хоча б формально, принцип рівноправності своїх громадян. У визначенні Імре Сабо «вічних прав людини» примітне те, що вилучається класово формаційна інтерпретація, показується, що права у вигляді позитивних норм переходять з однієї системи нрава в іншу, наступну за пій, стаючи, природно, правовими нормами не одного типу держави, а декількох, послідовно змінюючих одна іншу, набувають ніби спадковий характер, більш стійкий, аніж інші норми державпо-політичиого змісту.