45.Поняття правоутворення та його співвідношення із правотворчістю.

Правоутворення— це відносно тривалий процес формування юридичних норм, що починається з визнання державою певних суспільних відносин, усвідомлення необхідності їхнього правового регулювання, загального уявлення про юридичний припис, який необхідно формально закріпити. Цей процес закінчується розробкою і прийняттям нормативно-правових актів, які визначають санкції в разі порушення визнаних державою правил поведінки. Саме цей останній етап правоутворення, пов’язаний з діяльністю державних та інших органів, наділених нормотворчими повноваженнями, в юридичній літературі традиційно називається правотворчістю.

Законотворчість є однією з форм здійснення державою своїх функцій у формуванні правових норм, їх подальшому розвитку, зміні та відміні. Вона виступає також і як форма взаємодії держави з громадянським суспільством. Формування права— це складне, багатоаспектне соціальне явище, яке обумовлене взаємодією об’єктивних умов і суб’єктивних чинників, що визначають ы забезпечують утворення нових норм права.

Процес правоутворення складається з двох фаз: 1) об’єктивного виникнення соціальної, політичної, економічної потреби правового регулювання певного виду суспільних відносин і усвідомлення цієї потреби у вигляді правосвідомості людей; 2) свідомої вольової діяльності компетентних органів держави або самого народу у виданні нормативних актів. Перша фаза відповідає об’єктивному процесу формування передумов виникнення права. Реальні відносини, що склалися в суспільстві, породжують потребу створення права і відображають її в масовій правосвідомості людей. Друга фаза має суб’єктивний, вольовий характер і є свідомою діяльністю компетентних правотворчих органів у підготовці і виданні нормативно-правових актів.

Правотворчість— це організаційно врегульована, особлива форма діяльності держави або безпосередньо народу, в результаті якої потреби суспільного розвитку і вимоги справедливості набувають правової форми і відображаються у певному джерелі права (нормативному акті, прецеденті, звичаї тощо).

Для правотворчості як особливої форми діяльності компетентних державних органів, уповноважених громадських організацій або всього народу по встановленню, зміні чи скасуванню юридичних норм, створенню та розвитку системи права характерні певні ознаки. Вона:

а) є монополією держави, яка в особливих випадках може делегувати ці повноваження громадським організаціям або іншим суб’єктам права, вона також може здійснюватися безпосередньо громадянами держави на референдумі;

б) має організаційну спрямованість, кожний правотворчий орган видає нормативні акти згідно зі своєю компетенцією;

в) здебільшого відображається у формулюванні правових норм. Це становить її основну функцію, оскільки зміна, відміна норм права і кодифікація правового матеріалу є лише її допоміжними функціями;

г) чітко регламентується нормативними приписами, що зумовлено принципом законності, необхідністю суворого дотримання кожним правотворчим органом своєї компетенції, з метою запобігання можливим юридичним колізіям, суперечностям та дублюванню норм права в законодавстві.