28. Особливості конкретизації норм права у процесі їх застосування.

А. Безіна, А. Кац та С. Алексєєв стверджують, що конкретизація правових норм охоплює застосування правових норм, які дають правозастосовувачам волю розсуду під час прийняття рішення в справі [9, с. 6; 10, с. 30; 11, с. 86–87; 12, с. 28–29]. Зміст терміна «конкретизація» дозволяє використовувати його в різних значеннях. На наш погляд, причиною такого різноманіття підходів до дослідження цієї проблеми є те, що конкретизація розглядається, як правило, щодо якоїсь однієї стадії правового регулювання. Конкретизація може бути присутньою як у правотворчому процесі, так і в правозастосуванні.

Чинне законодавство потребує вдосконалення, у зв’язку із чим особливу актуальність набувають дослідження показників якості законодавства, а також шляхів і засобів їх досягнення. Конкретизація юридичних норм значною мірою забезпечує точність, визначеність та узгодженість законодавства. Правотворча конкретизація проявляється в діяльності державних органів, які мають відповідну компетенцію з видання нормативно-правових актів. Видання правоконкретизуючих актів обумовлене необхідністю в процесі правового регулювання відобразити в цих актах розвиток, особливості конкретних видів суспільних відносин, не змінюючи при цьому початкової норми.

Встановленням конкретизуючих юридичних норм досягається більш точна та визначена регламентація суспільних відносин, що і є цілю правотворчої конкретизації. У процесі правотворчої конкретизації на основі загальних абстрактних норм створюються відносно нові, більш конкретні та визначені правила поведінки, які, конкретизуючи норми права, охоплюються об’ємом загальних абстрактних норм, визначаються їхнім змістом, логічно постають із них, але характеризуються при цьому новизною.

А. Черданцев зазначав, що новизна конкретизуючих норм права проявляється в більшій конкретності, деталізації їхнього змісту та в більш вузькому об’ємі (сфері застосування) [8, с. 23]. Переведення регулюючих можливостей права в дійсність – основне завдання застосування й реалізації права. Правотворча конкретизація в багатьох випадках не задовольняє в повному обсязі потребу конкретизації юридичних норм, необхідну для їх безпосереднього застосування та реалізації. Підґрунтям для встановлення й забезпечення принципу верховенства закону в суспільстві є наявність ефективного механізму формування права, що надає змогу сформувати досконалий інститут створення, удосконалення та оновлення законодавчої бази держави, забезпечити втілення об’єктивних потреб суспільства в змісті нормативно-правових актів. Унаслідок поділу гілок влади нормативно-правові акти, що регулюють ті чи інші суспільні відносини, часто видаються не одним, а кількома органами держави. При цьому слід враховувати, що нормативно-правові акти не повинні суперечити один одному. Єдність та ієрархія нормативно-правових актів забезпечується підпорядкуванням актів державних органів нижчої ієрархії актам вищих органів

29. Взаємозв’язок гносеології права із онтологією права.

1. Є Пізнання – є Право, немає Пізнання – немає й Права. 2. Право може виникати, існувати, реалізовуватися й відмирати тільки завдяки і у формі Пізнання. 3. Пізнання пронизує всi елементи процесів правоутворення, правотворчості й правореалiзацiї, складає саму їх сутність. 4. Право без пізнання переростає в безправ’я. 5. Відсутність або свідома стагнація пізнавальних процесів у праві автоматично веде до неправових рішень і гносеологічно зумовленого безправ’я. 6. Праву, щоб бути справедливим, неминуче необхідно бути істинним, а отже, пізнавальним, гносеологічним. 7. Механізм, що забезпечує справедливість норми, а саму справедливість робить нормативною, це – процес пізнання. 8. Істинність є головним принципом поєднання нормативності та справедливості. 9. Справедливість не може бути хибною, істина ж не може бути ненормативною. 10.Неефективність – це результат певної недопізнаваності норм, це свідчення їх негносеологічності. 11.Хибність норми зумовлює її неефективність. Несправедливість норми є опосередкованим критерієм її неістинності. 12.Зумовленість справедливості пізнанням з необхідністю породжує проблему гносеологічного обґрунтування права як такого, що має за основну свою мету втілення в суспільні відносини ідеалів справедливості. 13.Функція розкриває сутність, сутнісну залежність. Універсальність, інтенсивність пізнавальної функції права свідчить про пізнавальну сутність, гносеологічну природу права. 14.Гносеологія права – самостійна філософсько-правова наука, яка саме й покликана розкрити пізнавальну природу права, виявити закономірності правового пізнання як необхідної умови функціонування самого права. 15.Будь-який метод права чи правова методологія як система методів мають бути онотологічно й гносеологічно обґрунтованим: інша онтологія – інша й методологія права. 16.Метою гносеології права є експлікація онтологічних засад правового методу як імплікації його евристичного потенціалу. 17.Гносеологія постає єднальним ланцюжком між певною правовою теорією, її методом та фундаментальними філософсько-онтологічними засадами, на яких вони ґрунтуються. 18.Без гносеологічної експертизи будь-який пізнавальний метод “зависає в повітрі”, його пізнавальні межі реально не визначені, а отже, адекватне й ефективне використання його стає проблематичним. 19.Правова норма, будучи пiзнавальним результатом, водночас слугує критерiєм оцінки соціалі-зованоїповедiнки суб'єкта, знаряддям оцiнювання її правомiрностi чи неправомiрностi і в такий спосіб реалiзує себе тiльки в динамiцiпiзнавальнооцiночноїактивностi застосування права. 20.Реципiєнт, щоб бути релевантним суб'єктом права має бути передусім гносеологiчним суб'єктом. Але гносеологiчним суб'єктом повинен бути i законодавець, навiтьбiльшою мірою, нiжреципiєнт. 21.Гносеологічна точка зору в праві ототожнює його розвиток з напруженим пізнавальним процесом