18. Особливості навчальної групи

Вікові особливості студентів

Молодший шкільний вік (6 - 10 років).

Пізнавальна діяльність молодших школярів здійснюється переважно в процесі навчання.

Сприймання молодших школярів характеризується нетриваліс­тю й неорганізованістю і разом з тим гостротою й свіжістю, а також надзвичайною цікавістю.

Увага молодших школярів мимовільна, недостатньо стійка, об­межена за обсягом.

Мислення у молодших школярів розвивається від емоційно-об­разного до абстрактно-логічного.

Середній шкільний вік (від 10 - 11 до 15 років) – перехідний від дитинства до юності.

Сприймання підлітка більш цілеспрямоване, планомірне й організоване, ніж у молодшого школяра. Інколи воно характеризуєть­ся витонченістю і глибиною, а, інколи, — поверховістю. 

Характерна риса уваги учнів середнього шкільного віку — її специфічна вибірковість: цікаві уроки чи цікаві справи надзвичайно захоплюють підлітків і вони можуть довго зосереджуватися на одному матеріалі чи явищі. 

Мислення стає більш систематизованим, послідовним, зрілим. Поліпшується здатність до абстрактного мислення, змінюється співвідношення між конкретно-образним і абстрактним на користь останнього.

Старший шкільний вік (15 - 18 років). У старшокласників, як правило, яскраво виражено вибіркове ставлення до навчальних предметів.

Старшокласники прагнуть проникнути в сутність явищ природи і суспільного життя, пояснити їх взаємозв'язки і взаємозалежності. Майже завжди цьому сприяє прагнення виробити власну точку зору, дати свою оцінку наявним подіям.

В юнацькому віці з'являється підвищений інтерес до етичних проблем. Перше кохання не лише приносить сильні переживання в життя молодих людей, але й змушує вирішувати багато непростих проблем. 

19. Педагогічне спілкування - система способів і прийомів соціально-психологічної взаємодії педагога і вихованців, змістом якої є обмін інформацією, здійснення виховного впливу та налагодження взаємин.

Ініціатором і керівником цього процесу є педагог. Спілкування вчителя з учнем спрямоване на створення сприятливого психологічного клімату в системах "учитель - учень" і "учень - учень".

Воно передбачає виконання важливих функцій:

- забезпечення повноцінної презентації (передачі) знань;

- забезпечення ефективної навчальної діяльності школярів

- забезпечення продуктивних взаємовідносин між учителем та учнями

- обмін інформацією між педагогом та учнями;

- міжособистісне пізнання;

- організація та регулювання взаємин і спільної діяльності;

- здійснення виховного впливу;

- педагогічно доцільна самопрезентація педагога.

Отже, педагогічне спілкування як навчально-виховний засіб, покликаний забезпечити порозуміння між учителем і учнями, є невичерпним джерелом для вдосконалення не лише обміну інформацією та виховного впливу, а й морально-психологічного клімату в колективі.

20. Моделі спілкування вчителів з учнями на уроці. Серед них є як позитивні, так і негативні. 

1. Учитель підноситься над класом. Причинами цього є захоплення вчителя наукою, знаннями. Він віддалений від учнів. Його мало цікавлять школярі. Головне для нього - передати інформацію. Результат такого спілкування - пасивність учнів у навчанні, низький рівень знань та негативне ставлення як до педагога, так і до предмета, який він викладає.

2. Невидимим обмежувачем у стосунках між педагогами і дітьми є дистанція, яку вчитель, встановлює між собою й учнями. Такими обмежувачами можуть бути: а) підкреслення педагогом своєї вищості; б) переважання прагнення лише повідомити інформацію, а не навчити; в) відсутність бажання співпрацювати, створення ситуації безумовної слухняності школярів; г) зверхньо-поблажливе ставлення до учнів, яке заважає організовувати "дорослу", взаємодію. Наслідки використання такої моделі виявляються у відсутності міжособистісного контакту між педагогом і дітьми, у слабкому зворотньому зв'язку, байдужості школярів до вчителя.

3. Учитель вибірково будує стосунки з дітьми. Він концентрує свою увагу на одній з груп учнів, наприклад, сильних, чи, навпаки, слабших, контактує саме з ними, залишивши без уваги решту. Причиною такого ставлення може бути: а).учитель захоплений тими школярами, які цікавляться предметом, тому дає їм спеціальні завдання, залучає до роботи в гуртках та факультативах, не виявляючи уваги до решти; б) педагог, стурбований слабкими знаннями окремих учнів, постійно займається з ними, випускаючи з поля зору решту школярів, вважаючи, що вони самі з усім упораються; в) педагог не вміє поєднувати фронтальний підхід в навчанні з індивідуальним.

4. У процесі взаємодії з учнями (при поясненні нового матеріалу, при опитуванні учнів, у ході індивідуальних бесід з дітьми) педагог чує тільки себе. Він заглиблений у свої думки та переживання,- не відчуває учнів. Небезпека реалізації такої моделі полягає в тому, що тут губиться надзвичайно важливий для навчання і виховання зворотний зв'язок у спілкуванні, без якого неможливо ефективно керувати навчально-виховним процесом. 

Наслідки реалізації такої моделі: 

а) навколо учителя на уроці створюється своєрідний психологічний вакуум; 

б) педагог не сприймає психологічну атмосферу в класі; 

в) знижується навчально-виховний ефект взаємодії з учнями. 

5. Педагог спрямовано і послідовно діє на основі запланованої програми, не звертаючи уваги на зміни обставин, що вимагають зміни стилю спілкування. Він ніби все робить правильно: у нього є обґрунтований план, правильно сформульовані педагогічні завдання. Однак він не враховує того, щопедагогічна дійсність постійно змінюється. Небезпека від використання такої моделі полягає в тому, що в ході навчально-виховного процесу чітко вичленовуються ніби дві лінії: перша - ідеальна, запланована і друга - реальна. Але вони не перетинаються. 

Наслідок реалізації такої моделі: добре сплановані види та форми роботи залишаються нездійсненими, мають досить низький педагогічний ефект. 

6. Учитель робить себе головним, а часом і єдиним ініціатором педагогічного процесу, блокуючи ініціативу та творчість школярів. Тут усе виходить від педагога: запитання, завдання, судження. 

Наслідки: 

а) педагог перетворюється на єдину рушійну силу навчально-виховного процесу; 

б) обмежується особиста ініціатива та творчість учнів; 

в) знижується пізнавальна та громадська активність учнів; 

г) не формуються адекватні мотиви навчання та самовиховання; 

д) губиться психологічний сенс взаємодії педагога, та дітей, оскільки школярі чекають інструкції, перетворюючись у пасивних споживачів інформації. 

7. У вчителя є постійні сумніви чи правильно тлумачить ту чи іншу ситуацію, чи не ображає учнів тощо. У результаті - педагог стурбований не стільки змістовною стороною взаємодії, скільки Окремими аспектами ставлень, що набувають для нього надважливого значення. Він постійно сумнівається, аналізує, що, врешті-решт, може призвести до неврозів.  8)У стосунках педагога з учнями переважає дружність. Оптимальне педагогічне спілкування - це таке спілкування між вчителем і учнями в навчанні, яке створює найкращі умови розвитку учня як повноцінного суб'єкта навчальної діяльності, як особистості, забезпечує емоційний клімат, зокрема перешкоджає виникненню "психологічного бар'єру", здійснює керівництво соціально-психологічними процесами розвитку класу і сприяє максимальному використанню в навчальному процесі сильних сторін особистості вчителя та нейтралізує слабкі. 

21.  Самоорганізація – процеси, в ході яких створюється, підтримується, відтворюється чи вдосконалюється структура особистості і які спрямовані на збереження цілісності останньої

Звісно, оскільки особистість як феномен існує лише в суспільних зв’язках, то всі процеси самоорганізації окремої особистості перебігають в рамках самоорганізаційних процесів ієрархічно вищих соціальних систем. Маємо на увазі соціальні системи від мікросередовища особистості до суспільства в цілому. Проте для досягнення мети нашої роботи нам, у першу чергу, необхідно з’ясувати внутрішні закономірності самоорганізації особистості як системи сутнісних сил. А на проблемі опосередкування самореалізації особистості, на взаємозв’язку самоорганізації особистості з процесами самоорганізації ієрархічно вищих природних і соціальних .

Самоорганізація особистості як системи має дві сторони – підтримання відносної стійкості структури та спричинення появи нового. Оскільки структура особистості містить певні суперечності, які є джерелом розвитку, то її саморух виступає як саморозвиток – внутрішньо спричинений процес закономірної, необоротної, спрямованої зміни з появою нових якостей. Іншою стороною є процеси саморегуляції – підтримання стабільності структури особистості завдяки скоординованим реакціям сутнісних сил, які компенсують вплив мінливих умов зовнішнього середовища .

Людина не може бути вирвана зі свого оточення, і внаслідок існуючих суперечностей між спрямованістю її сутнісних сил та об’єктивним станом речей у світі особистість постійно проявляє активність до зовнішнього середовища, вона є активне начало . Активність постає самоспричинюваним діянням і певним чином характеризує рівень саморозвитку особистості: якщо активність зростає, то має місце прогрес, якщо знижується – регрес

Діяльність є зовнішнім проявом самоорганізації особистості і включає як процеси розпредметнювання з утворенням нових сутнісних сил, так і процеси упредметнювання з перетворенням власних елементів особистості на матеріальні об’єкти зовнішнього середовища .Обидва аспекти діяльності взаємообумовлюються і передбачають пізнання людиною світу і самої себе, безпосередню практику та оцінку її результатів .

Отже, цілісний процес самоорганізації особистості умовно поділяємо на когнітивний, практичний та корекційний блоки . 

Складові когнітивного блоку спричинені здатністю людини до саморефлексії (відображення актів пізнання себе у власній свідомості) та існують як послідовність процесів: самоспостереження , самопізнання  ,самоусвідомлення , самовизначення. Самоспостереження означає безпосередній підхід до власної структури, зосередження на своїх сутнісних силах як на об’єктах пізнання. Процес пізнання будь-якого об’єкту починається з чуттєвого ступеня, а сутнісні сили особистості можуть впливати на її органи чуттів лише в об’єктивованій формі, тому адекватні дійсності результати самопізнання як пізнання особистістю власних сутнісних сил можливі тільки за допомогою дії: часто імпульсивний, неусвідомлений прояв сутнісних сил демонструє людині, на що вона здатна. самоусвідомлення – процесу свідомої концентрації знань про власні сутнісні сили з формуванням узагальненої картини своєї структури. Зрозумівши свої здібності і потреби, індивід ототожнює себе з певними соціальними групами і через самоідентифікацію (ієрархізацію різних соціальних ролей у власній свідомостіпоступово приходить до самовизначення. Останній процес означає з’ясування власної позиції у світі взагалі і зокрема в одиничних ситуаціях.