59. Осмислення освіти християнськими філософами. Святий Августин і Тома Аквінський.

Аврелій Августин (354-430 рр.).  У поясненні світу він виходив з християнської ідеї креаціонізму – творення Богом світу у всьому його багатстві з нічого (лат. сreatio – творення) за короткий проміжок часу, творення не під впливом зовнішньої необхідності, а по своїй добрій волі. Творячи безкінечну багатоманітність речей, Бог керувався не тільки доброю волею, а й найдосконалішими прототипами всього сущого, які існували у вигляді ідей в його розумі. З точки зору Августина, всі ідеї, приймаючи матеріальну оболонку, є недосконалими копіями найдосконаліших божественних ідей. Тому все існує ніби-то у двох формах:

1) у формі найдосконалішої Божої ідеї і  

2) у формах недосконалих матеріальних речей.

Тому ідеї вічні – матеріальні речі кінечні. Фіксуючи протилежність між вічним, незмінним і кінечним та мінливим, Августин постав перед вирішенням проблеми вічності, тобто часу. Що таке час? – Запитував він і відповідав: поки ніхто не запитує мене про це, я знаю що таке час. А як запитують – то я не знаю, що відповісти. Мислитель-християнин не зміг сприйняти ідеї античних мислителів про залежність часу від руху небесних світил. Цей погляд він спростовує посиланням на Старий Заповіт, в якому ідеться мова про те, що Ісус навіть  просив Бога зупинити Сонце, продовжити день і довершити розгром ворогів. І зупинилося Сонце, але час не припинив свого плину і битва була доведена до кінця. Тому час, на думку Августина, не залежить від руху небесних світил, бо і самі тіла, і сам час створені Богом. Часу не існувало до речей, до створення світу, а він є результатом Божого творіння.

 Перед Августином, як і перед іншими християнськими мислителями, стояла проблема зняття з Бога відповідальності за зло, що існує у світі. Наявність у світі зла було одним із сильних аргументів опонентів християнства. Якщо зло існує, то Бог не всесильний, і не всемогутній.

У дохристиянський період проблему добра і зла вирішував Платон. У нього добро і зло виступали як поняття, що мають космічну природу. Добро відноситься до світу ідей, а зло - до світу речей. Стверджуючи їх взаємозв’язок, він вважав, що зло така ж реальність як і добро. Зло не абсолютна протилежність добру, а як його недолік.

Цю платонівську концепцію добра і зла Августин поєднав з ідеєю креаціонізму. Опираючись на тексти Святого Письма, він доказує, що все створене Богом має свою міру добра. Якщо при творенні Бог керувався своїми думками – ідеями як найдосконалішими еталонами, то ідея добра обов’язково присутня у кожному із актів творіння. І настільки б ідея не була обтяжена матерією, вона з необхідністю містить у собі добро. Як тиша є відсутність шуму, хвороби – відсутність здоров’я, темнота – відсутність світла, так і зло – є відсутність добра.

Віра і розум. Віра в Божественний авторитет, зафіксований у Святому Письмі – основне джерело людських знань. “Вір – щоб розуміти”. Однак віра не відкидає доказів розуму. Августин відкидав роль відчуттів у пізнанні. Люди лише впевнені, що вони отримують знання із зовнішнього світу. В дійсності ж люди отримують знання із своєї душі. Поняття чисел і геометричних фігур, етичні поняття добра і зла, справедливості, милосердя, етичні поняття, закони логіки – всі вони додосвідні. Поняття числа, наприклад, існує не тому, що існують речі які можна рахувати, а навпаки, їх рахунок стає можливим тому, що у нас є поняття числа. Якщо б не було світу з його речами, то всі поняття людської душі продовжували б існувати. По Августину,джерелом, творцем усіх понять є Бог. Сприймаючи в своїй душі дані поняття,людина сприймає ідею вічного і незмінного Бога.

Історичні  погляди. Августин розвиває ідею провіденціалізму (від лат. рrovidentia – провидіння) релігійного розуміння історії як прояв волі Бога, як здійснення передбачуваного Божественного плану спасіння людства. Бог розповсюджує свій вплив не тільки на природу та індивідуальне людське життя, а й на історичний розвиток людства. У праці “Про град Божий” Августин виділяв дві прямо протилежні людські спільності: “град земний”, тобто державу, що заснована на матеріальній спільності, на любові до себе і презирства до всього святого, Божественного. Град земний будують злочинці: Каїн перший збудував місто, а Рим збудував братовбивця Ромул. Засуджуючи егоїзм, насилля, Августин засуджує державу, особливо Римську імперію. “Град Божий” заснований на духовній спільноті людей, на любові до Бога і до Ближнього.

Розкриваючи плани Божественного провидіння, Августин відмовляється від періодизації історичного процесу по найбільших цивілізаціях як це робили історики античності, а проводить аналогію між шістю днями творіння світу Богом, шістю віковими етапами людського життя і шістю історичними епохами розвитку людства, як вони записані в Святому письмі. Кожному із шести етапів людського життя відповідає певний період історичного розвитку людства.

Фома Аквінський (1225/26-1274 рр.).  Особливу увагу звертає на співвідношення віри і знання. Відкидати позитивну роль знань на той час уже було неможливо, це привело б до загострення конфлікту між релігією і наукою церквою і світською владою. Визнання правомірності науково-філософського знання ставили Фому перед  завданням виробити доктрину, яка давала б можливість церкві контролювати науково-філософські знання.

Проблема  взаємозв’язку знання і віри вирішувалася і до Фоми Аквінського. Одні теологи взагалі відкидали філософські і природничо-наукові знання (Н.Аврелі, К.Тертуліан). Інші – намагалися раціоналізувати теологію, що ставило її в залежність від філософії (П.Абеляр). Треті намагалися підтягнути теологію до рівня розвитку філософії (Аввереос). Потім виникла теорія двоїстої істини представники якої вказували на відмінність як предметів так і методів філософії і телогії.

Ф.Аквінський розробив власну концепцію співвідношення між теологією і філософією. Він стверджував, що філософія і теологія повністю відмінні по методах дослідження. Філософія і наука виводять свої істини, спираючись на досвід і розум, теологія виводить свої істини із Відкровення, із Святого Письма. Така відмінність їх методів не означає повної відмінності предметів філософії і теології. Відмінність між ними лише часткова. Звичайно, існує велика кількість істин і положень науки і філософії, що відкриті досвідним шляхом і які не мають жодного відношення до релігії і теології. Однак в теології є цілий ряд положень, які потрібно логічно обгрунтувати. Обгрунтувати не тому, що вони не можуть без цього існувати, сприйматися на віру, а тому, що, будучи логічно доказаними, вони стають більш зрозумілими людині і цим самим укріплюють його віру.

Це такі положення як буття Бога, його властивості, діяльність, безсмертність душі. Все ж значне число положень теології не підлягає логічному обгрунтуванню. Розумом не можна обгрунтувати виникнення світу із нічого, першородного гріха, Боговтілення Христа, воскресіння із мертвих. Ці та інші християнські таїнства розумом пояснити неможливо, але це не означає, що вони алогічні, антирозумні, ірраціональні. Фома твердить, що вони надрозумні. Людський розум їх не в змозі обгрунтувати, вони повністю обгрунтовані безкінечним, Божественним розумом.

Якщо для Августина Божественна діяльність повністю ірраціональна, то Фома вбачав у ній раціональний зміст. Хоча догмати християнського віровчення в своїй більшості недоступні логічному пізнанню, все ж вони доступні Божественному розуму. Тому теологія теж наука, але вона стоїть вище філософії і науки в людському розумінні.

Зверхність віри над розумом обгрунтовується Аквінським на основі абсолютної достовірності віри. Людський розум весь час помиляється, а віра постійно опирається на правдивість Бога. Достовірність віри доказується багаточисельними чудесами, що їх твоить Бог (зцілення хворих, воскресіння мертвих, зупинка сонця і т.п.). Віра дається кожній людині, а науковим знанням володіють лише окремі люди. Далеко не кожна людина здатна обгрунтувати догмати віри логікою, більшість людей засвоюють їх з допомогою серця. Тому віра має більшу моральну цінність ніж наукові знання. Суперечність між вірою і знанням виникає тоді, коли вчений розглядає результати своєї діяльності як абсолютні істини , коли він забуває про Бога. Тому теологія завжди  повинна розглядати філософську і наукову істини як відносні, а свої істини – як абсолютні, як надрозумні знання. Тому теологія це не тільки “вища, священна наука”, а і вища мудрість. Вона не залежить від науки, навпаки, результати наукових досліджень повинні узгоджуватися з вимогами теології.

*** Святий Августин

Найбільшим християнським мислителем періоду патристики і найбільш видатним з "батьків церкви" був Аврелій Августин (354-430). "Ти нас створив для себе, і наше серце буде неспокійним, поки не затихне в тобі". Цією пропозицією починаються "Сповіді", у тридцятьох книгах яких він у формі молитви розповідає про своє життя, що відрізнялося занепокоєнням, постійним пошуком і багатьма помилками, доти поки не знайшов внутрішній спокій - спокій душі - у християнстві.

Народився він у м. Тагасте в Нумидії (Північна Африка), був сином батька-язичника і матері-християнки. У Карфагені, Римі і Мілані він вивчав риторику. Читання трактатів Цицерона розбудило в ньому інтерес до філософії, він захотів знайти істину.

У своїх добутках він піддав жагучому судженню помилкові навчання. У трактаті, спрямованому проти академіків, він засуджує скептицизм, виступає проти манихейства й інших єретичних навчань.

Християнській основі своєї філософії Августин надавав великого значення. Він здійснив те, що тільки позначено в його попередників: зробив Бога центром філософського мислення, його світогляд був теоцентричним. З принципу, що Бог первинний, випливає і його положення про перевагу душі над тілом, волі і почуттів над розумом. Ця першість має як метафізичний, так і гносеологічний і етичний характер.

Основою духовного життя є воля, але не розум. Це твердження засноване на тому, що сутність кожної речі виявляється в її активності, але не в пасивності. Звідси випливає висновок, що людську сутність характеризує не розум, що має пасивний характер, але дії, активна воля. Навчання Августина про першість волі відрізняється від давньогрецького раціоналізму. Ірраціоналістичне розуміння людського духу приходить до того, що сутністю духу є вільна воля. Цю позицію Августин утілював не тільки в психології, але й у теології: першість волі відноситься і до божественної сутності. Його філософія переходить, таким чином, від інтелектуалізму і раціоналізму до волюнтаризму.

На відміну від скептиків Августин розділяв представлення про те, що пізнання можливе. Він шукав такий спосіб пізнання, що не підданий оманам, намагався установити визначену надійну крапку як вихідний шлях пізнання. Єдиний спосіб подолання скептицизму, на його думку, складається у відкиданні передумови, що почуттєве пізнання може нас привести до істини. Стояти на позиціях почуттєвого пізнання - значить зміцнювати скептицизм.

Звернення мислителя до проблем знання і пізнання хоч і мало відбиток часу, але не було позбавлене власного доробку. На думку Августина, найвірогідніше знання – це знання людини про своє власне буття і свідомість: “”Чи знаєш ти, що ти існуєш?”– “Знаю...” – “Чи знаєш ти, що ти мислиш?” – “Знаю...” – “Отже, ти знаєш, що існуєш; знаєш, що живеш; знаєш, що пізнаєш “”.

Пізнання, за Августином, ґрунтується на внутрішньому почутті, відчутті та розумі. Людина, стверджував філософ, має пізнання (уявлення) про доступні розумінню предмети, хоч і невелике, але абсолютно достовірне, і жалюгідно вводить себе в оману той, хто думає, що почуттям не варто вірити. Нормою ж пізнання є істина. Незмінна, вічна істина, згідно з Августином, це те, що джерелом усіх істин є Бог.

Августин знаходить ще один пункт, що підтверджує можливість пізнання. У підході скептиків до світу, у самому сумніві він бачить визначеність, вірогідність свідомості, тому що можна сумніватися у всьому, але не в тому, що ми сумніваємося. Ця свідомість сумніву при пізнанні є непохитною істиною.

Свідомість людини, її душа є стійким пунктом у постійно мінливому, неспокійному світі. Коли людина зануриться в пізнання своєї душі, вона знайде там зміст, що не залежить від навколишнього світу. Це лише видимість, що люди черпають свої знання з навколишнього світу, у дійсності вони знаходять їх у глибинах власного духу. Сутність теорії пізнання Августина - апріорність; творцем всіх ідей і понять є Бог. Людське пізнання про вічні і незмінні ідеї переконує людей, що їхнім джерелом може бути лише абсолют - вічний і надтимчасовий, безтілесний Бог. Людина не може бути творцем, вона лише сприймає Божественні ідеї.

Істину про Бога не може пізнати розум, але пізнає віра. Віра ж скоріше відноситься до волі, чим до розуму. Підкреслюючи роль почуттів серця, Августин затверджував єдність віри і пізнання. При цьому він прагнув не підняти розум, але лише його доповнити. Віра і розум взаємно доповнюють один одного: "Розумій, щоб міг вірити, вір, щоб розуміти". Філософія Августина відкидає концепцію автономного положення науки, де розум є єдиним коштом і мірою істини. Це розуміння відповідає духу християнства, і на цій основі могла будуватися наступна фаза - схоластика.

Характерною рисою розуміння Августином процесу пізнання є християнський містицизм. Головним предметом філософського дослідження були Бог і людська душа.

Перевага в сфері пізнання ірраціонально-вольових факторів над раціонально-логічними виражає одночасно й Августинове розуміння першості віри над розумом. Не самостійність людського розуму, а одкровення релігійних догматів є авторитетом. Віра в Бога - вихідне людського пізнання.

Теза про першість віри над розумом не була новою у християнській філософії. На відміну від попередніх "батьків церкви", що бачили джерело віри лише в Біблії, Августин проголосив найвищим авторитетним джерелом віри церкву як єдину непогрішну, останню інстанцію всякої істини. Цей погляд відповідав тодішній ситуації. Церква в західній частині Римської імперії ставала ідеологічно й організаційно сильним централізованим інститутом.

Фома Аквінський

Ідею побудови виховання та освіти на пріоритеті духовного начала пропагує неотомізм – філософська основа релігійного виховання на базі вчень основоположника – католицького богослова Фоми Аквінського. Основні положення педагогіки неотомізму визначаються “подвійною природою” людини як єдності матеріального і духовного: вона одночасно й індивід (матеріальна, тілесна істота, яка підпорядковується всім законам природи), й особистість (володіє безсмертною душею, підкоряється лише Богу). Тільки релігія, а не наука може знати істину про сутність людини, її життя і може визначати цілі виховання. Оскільки головне – душа, виховання повинно будуватися на пріоритеті духовного начала, маючи за мету, насамперед, допомогу людині у вихованні загальнолюдських чеснот: доброти, гуманізму, чесності, любові до ближнього, здатності до самопожертви, а також покори і терпіння. Критикуючи падіння моральних устоїв, вказуючи на зростання злочинності, жорстокості, наркоманії, що призводять до деструкції суспільства, неотомісти доводять стрижневу роль релігії у вихованні молодого покоління.

Неотомізм (лат. пео — новий і Thomas — Фома) — філософська основа релігійного виховання. Свою назву дістав від імені основоположника — релігійного діяча Фоми Аквінського. Як офіційне філософське вчення католицизму (у 1879 р. енциклікою папи Лева XIII проголошено офіційною доктриною церкви) неотомізм відтворює основні положення схоластичної теорії. В енцикліці папи Шя XI "Християнське виховання молоді" (1929 р.) неотомізм визнано основою педагогічної діяльності католицьких шкіл.

Неотомізм вимагає будувати виховання на пріоритеті "духовного начала", обґрунтовує ідею "гармонійного поєднання" наукових знань і релігійної віри. Основні постулати цієї концепції: світ двоїстий — матеріальний, "мертвий", "нижчого рангу" і духовний, багатий, благородний. Так само і Людина має "подвійну природу": становлять єдність матерії і духу. Людина — індивід: як матеріальна, тілесна істота вона підкоряється законам природи і суспільства. Людина — особистість, що володіє безсмертною душею і підкоряється лише Богу. Наука безсила визначити цілі виховання, це може зробити лише релігія, яка відіграє стрижневу роль у вихованні. Головне — душа, тому виховання має будуватися на пріоритеті духовного начала. Неотомісти піддають різкій критиці падіння моральних устоїв, деструкцію, злочинність, жорстокість. Вважають, що людина слабка, гріховна і їй треба допомогти стати морально кращою, що треба виховувати загальнолюдські доброчинності: гуманізм, доброту, чесність, любов, непротивлення Богу і його випробуванням, покору, терпіння, сумління. Система навчання і виховання має позбутися зайвої раціональності. Освіта має бути спрямована на розвиток "досвідомого" намагання наблизитися до Бога.

Основні представники: Ж. Марітен, У. Канінгхем, У. Макга-кен, М. Казотті, М. Стефаніні.