2.Філософські проблеми як вічні та фундаментальні.

ШПОРА_1:

При визначенні предмета філософії слід брати до уваги не тільки те, яких історичних форм набувала філософія, а й загальну тенденцію, що пронизує конкретні її формоутворення. Найбільш загальні засади сущого (буття — небуття, простір — час, причинність, сенс людського існування, істина, добро, свобода тощо), з яких «конструюється» світ, і є предметом філософії. При цьому філософія намагається звести всі ці різноманітні загальності до одного принципу — Бога, матерії тощо, пояснювати їх, виходячи із цього принципу. Філософія передбачає здатність підноситись до всезагального. Вона є певною настановою на всезагальне. На основі всезагального (ідей, принципів) філософія намагається пізнати і пояснити світ. А оскільки система ідей є не що інше, як теорія, то філософію можна вважати теоретичним світоглядом.

Філософські проблеми є найзагальнішими, їх важко ранжувати (розташувати, співставити) за ступенем загальності. Скажімо, розгляд філософії можна починати з проблеми буття. Бо справді, буття стосується всього: матеріальних речей, людини, істини, цінностей. У зв'язку з цим онтологію можна вважати вихідною, універсальною дисципліною. Але з не меншим успіхом такою можна вважати філософську антропологію, проблему людини. Адже людину цікавить тільки той світ, який стосується насамперед її. Зрештою, вона визначає, що таке буття і небуття. В певній ситуації ідеали, мрії для людини мають більше буття, більше значать, ніж реальні речі. Це дає підстави починати визначення буття з людини. А відповідно, філософську антропологію можна розглядати як вихідну та універсальну дисципліну. Існують філософські течії, які вихідними вважають аналіз пізнання (гносеологія), мову (філософія мови) тощо. Однак нині домінуючою є тенденція, згідно з якою вихідною філософською дисципліною є онтологія.

Загалом в історії філософії в різні часи на першому плані фігурували різні філософські проблеми та дисципліни. Серед головних були онтологія, гносеологія, етика, що зумовлювалось не так структурою побудови філософського знання, як соціальними потребами, актуальністю певних філософських проблем.

До найпоширеніших належать проблеми, що таке світ, буття, що насправді існує, а що не існує. Вченням про буття є онтологія.

Онтологія (грец. ontos — єство і logos — слово, вчення) — вчення про першооснови буття, сфери буття і категорії.

Вона виділяє різні сфери буття — неживу і живу природу, соціальний світ, сферу ідеальних предметів тощо, зводячи у певні галузі та види все, що становить буття. Онтологія також розглядає найзагальніші характеристики різних видів буття (просторово-часові, причинні та ін.). Вона охоплює вчення про категорії.

Щодо проблеми, що є основою світу, у філософії сформувалися дві основні течії — матеріалізм, прихильники якого виводили все суще з матерії, природи, різних матеріальних утворень, та ідеалізм, який проголошував сутністю всього сущого ідею, дух, Бога.

Друга проблема, яка бере свій початок із центрального світоглядного відношення, — що таке людина? Це запитання належить до сфери філософської антропології.

Філософська антропологія — вчення про сутність людини, про співвідношення в людині природи та культури.

На відміну від антропології як медикобіологічної дисципліни, вона вивчає людину під особливим кутом зору — з позиції поєднання в ній біологічного і культурного начал.

Оскільки людина живе в суспільстві, що має свою культуру й історію, філософська антропологія є засадничою (формує фундамент) для філософії історії, філософії культури, соціальної філософії.

ШПОРА_2:

Особливість проблем філософського світогляду - їх «вічність», тобто сталість для всіх часів.

Це проблема «світ в цілому», проблема людини, сенсу життя, свободи, взаємовідносини

філософії і культури, філософії і природознавства та ін. Філософія, зазначав В.І. Вернадський,

«постійно стосується таких вічних питань людської думки, по відношенню до яких ніколи не

може бути сказано останнє слово» 1. Людська думка постійно переосмислює їх у світлі

нового досвіду, нових знань, стосовно до унікальної конкретної ситуації. Філософські

проблеми «вічні» в тому сенсі, що «вони завжди зберігають своє значення: у кожну епоху

постановка цих проблем означає не просто продовження традиції, а й виявлення нової

перспективи» 2. Вічний характер проблем світогляду не означає, що відсутній прогрес у

глибині їх осмислення. Проблема матерії, наприклад, від орієнтації на єдину стихію або стан

речовини в античності еволюціонувала до орієнтації на первинні, в принципі неподільні

атоми у французькому матеріалізмі XVIII ст., З переорієнтацією на її гносеологічний, а потім

і субстанційний аспект; такий поворот проблеми не є її вичерпне осмислення на всі часи, але

осмислення в стратегічному її напрямку.

«Інваріантність» проблем філософії створює видимість їх нерозв'язності взагалі і відсутність

скільки-небудь істотного прогресу у філософії. М. Борн писав: «Я вивчав філософів усіх часів

і зустрів у них безліч яскравих ідей, але не зміг побачити ніякого стабільного прогресу до

більш глибокого пізнання чи розуміння суті речей. Наука, навпаки, наповнює мене почуттям

стійкого прогресу »1. Вічність проблем філософії не означає їх принципову не невирішеність.

Їх можна вирішити, але тільки для кожного етапу розвитку суспільства і науки та в тій мірі, в

якій це можливо при тому чи іншому рівні наукового знання, рівні розвитку суспільства, та й

у залежності від здібностей самих філософів. Як справедливо зауважує У.Дж. Рапапорт,

невірно вимірювати прогрес у філософії, успішність мислення, виходячи з числа вирішених

проблем; у філософії прогрес не настільки очевидний, як, наприклад, у фізиці; прогрес у

філософії реалізується в розвитку думки одного і того ж філософа, школи, орієнтації; прогрес

у тому, що так чи інакше також тупикові шляхи, у тому, що стає ясно, які передумови

необхідно прийняти, щоб краще осмислити проблему. Отже, специфіка проблем філософії

полягає також і в тому, що значна їх частина є постійно відтворюється на новій основі і в

цьому сенсі «вічними».

Також до фундаментальних філософських проблем можна віднести:

1. Проблема буття. Для

буденної свідомості поняття “буття” констатує існування різноманітних процесів і явищ

(людей, ідей, предметів). Існувати — означає мати визначеність і бути зафіксованим у думці.

2. Проблема свідомості. У самому загальному вигляді свідомість можна охарактеризувати як

людську здатність суб’єктивного (внутрішнього духовно-інтелектуального) засвоєння

зовнішнього світу і самого себе.

3. Природа і суспільство. Однією з основних форм буття є буття природного, уявлення про

яке конкретизується рядом понять. Як правило, задається розуміння природи в широкому та

вузькому сенсі. Природа в широкому смислі характеризується як все існуюче, увесь

матеріальний світ, Всесвіт. Розуміння природи у вузькому сенсі співвідноситься з умовами та

особливостями буття людини і виражається такими поняттями як біосфера, географічне

середовище, ноосфера. Уявлення про суспільство випливають з характеристики буття

соціального. Суспільство — певна цілісність великих груп людей, яка виникає в процесі

їхньої спільної свідомої діяльності і скерована на підтримку і розвиток їхнього життя та

культури. Філософський аспект розуміння суспільства полягає в усвідомленні сутнісних

зв’язків індивідів, які утворюють таку цілісність. Розгляд сутності суспільства здійснюється з

різних світоглядних позицій: натуралістичної, ідеалістичної, матеріалістичної.

4. Проблема людини. Філософська думка завжди проявляла особливий інтерес до вивчення

проблеми людини і людського. Яка своєрідність людської істоти? Як в ній пов’язані природне

і соціальне, індивідуальне і родове? На що націлені думки і дії людини? Чого вона бажає, у

що вірить, на що сподівається? До усвідомлення цих та інших питань людського буття

незмінно звертається кожне покоління людей, прагнучи виробити нові шляхи, цілісний підхід

до осягнення людини.

5. Проблеми пізнання. Людина здатна суб’єктивно засвоювати, усвідомлювати буття. Знання

— це відображення в свідомості людини реального світу, його закономірностей. Іноді даний

термін тлумачиться лише як результат суб’єктивного засвоєння світу, іноді він містить у собі

і сам результат, і шлях його досягнення. В найбільш загальному вигляді пізнання

розглядається як взаємодія суб’єкту (того, хто пізнає) і об’єкту (того, що пізнається).

Пізнання є процесом отримання і розвитку знання, його постійне поглиблення, поширення і

удосконалення. Воно здійснюється у різних формах: буденний досвід людей; гра; міфологія;

релігія; філософія; наука; мистецтво.

6. Наука. Наукове пізнання. Наука — форма духовної діяльності людей, яка скерована на

отримання істинних знань про світ (природу, суспільство, мислення), на відкриття

об’єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку. Наука — це процес

творчої діяльності по отриманню нового знання, і результат цієї діяльності у вигляді цілісної

системи знань, сформульованих на основі певних принципів. Наука є соціокультурна

діяльність, своєрідне суспільне явище. Основне завдання науки — виявлення об’єктивних

законів дійсності, а її головна мета — істинне знання.

7. Культура і цивілізація. Буття людини, його життєдіяльність забезпечується двома

основними процесами: біологічним і культурним. Якщо біологічна еволюція визначається

природними, генетичними засадами, то сутність культурного розвитку виражається

інформаційною передачею традицій, звичаїв, обрядів, способів спілкування індивідів між

собою і з середовищем їхнього існування. Культура, як система позабіологічно вироблених

норм, прийомів, засобів людської діяльності, задає цю діяльність, програмує спосіб і міру

оволодіння людиною природного і соціального світу. Сфера культури містить у собі не тільки

результати, але й процеси матеріальної і духовної діяльності людей.