56. Теорія політичного лідерства.

Там де формується етнос чи соціум неодмінно будуть лідери. Було багато розробок теорій лідерства в античності (Геродот) і у наступні періоди.

За Макіавеллі — політичний лідер — володар, котрий заради збереження свого панування і підтримки суспільного порядку не гербує ніякими засобами. У інших філософів прослідковувалось божественне начало лідера. У Ніцше — цілеспрямоване створення найвищого біологічного типу “людини-лідера”. За Тардом — джерелом прогресу є відкриття, зроблене ініціативними і непересічними особистостями.

Політичне лідерство — процес міжособистісної взаємодії, в ході якої авторитетні особи наділені реальною владою або можливостями політичного впливу на людей, здійснюють легітимний вплив на суспільство (чи його частину), які добровільно віддають їм частину своїх повноважень і прав.

57. Класифікація політичних лідерів.

Крім Веберівської класичної типології (традиційне лідерство, раціонально-легальне, харизматичне), у сучасній науці існує чимало інших класифікацій, згідно з якими політичні лідери поділяються на:

1) правлячих і опозиційних — революціонерів, реформаторів і консерваторів

2) формальних і неформальних (хто ламає усталені порядки, життя присвячує благородним цілям, хто прагне панувати над іншими)

3) кризових і рутинних: “лідерів мимоволі”, “лідерів зверху”, “кар’єристів”, “лідерів на віру”.

4) великих і малих.

58. Функції політичних лідерів.

1. Інтеграція суспільства, громадян, об’єднання мас довкола спільних завдань і цінностей.

2. Пошук і прийняття оптимальних політичних рішень.

3. Захист мас від беззаконня, самоуправства, бюрократії, підтримка громадського порядку.

4. Налагодження системи постійного зв’язку з масами, запобігання відчуження громадян від політичного керівництва.

5. Ініціювання оновлення, генерування оптимізму і соціальної енергії, мобілізація мас для реалізації політичних рішень.

6. Легітимізація суспільно-політичного устрою.

59. Типологія лідерів м.Вебера.

За Максом Вебером класифікація відбувається за типом суспільного правління.

1. Традиційне лідерство — засноване на звичаї, традиції (вожді племен, монархи) і передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, бо існувала завжди.

2. Раціонально-легальне — належать лідери, яких обрано демократичним шляхом, і у випадку зловживань вони несуть покарання.

3. Харизматичне — засноване на вірі мас в “божественний дар” керівника.

60. Поняття політичної культури.

Спрямування політики та її дієвість визначаються не тільки існуючим співвідношенням соціальних сил, а й політичною культурою суспільства на певному етапі його розвитку. Політична культура являє собою характеристику всього політичного життя, тому її не можна зводити до окремих, хоча й дуже важливих явищ цієї сфери суспільного життя, наприклад, тільки до політичної свідомості або політичної поведінки. Звичайно, політична культура включає в себе не всю політичну свідомість і політичну поведінку, а лише те усталене, типове, що характерне для політичного життя суспільства, для політичної свідомості і поведінки основної маси населення, словом, те, що ввійшло у звичку. До неї відносяться: знання про політику; оцінка полі­тичних явищ, оціночна думка того, як повинна здійс­нюватися влада, емоційний бік політичних позицій — любов до Батьківщини, ненависть до її ворогів тощо; визнання певних взірців поведінки, які діють в суспільстві, намагання їх наслідувати. Політична культура характеризує як суспільство в цілому, так і певні його складові частини — класи, соціальні групи, нації, окремих індивідів. Щодо суспільства в цілому, то мається на увазі синтез політичних культур усіх діючих в ньому спільностей при домінуючій ролі культури панівного класу або певної соціальної групи. Не можна тлумачити політичну культуру суспільства як суму субкультур. Вона вбирає в себе найбільш стійкі, типові ознаки, які характе­ризують політичну свідомість і поведінку основної маси населення, ті політичні стереотипи, які переважають у певному суспільстві. Політична культура утримує в собі сліди політичної культури і традицій минулого. Під політичною культурою класів або інших великих соціальних груп розуміється сукупність рис, що визначаються насамперед соціально-політичним статусом спільності — чи вона панівна, чи ні, консервативна чи революційна, а також її загальною, передусім духовною культурою. Політична культура спільності включає в себе певні уявлення про справедливість чи несправедливість існуючого ладу, його правомірність чи неправомірність, цілі і способи політичної боротьби. Саме різноманітність культур у часі і просторі пояснює, чому деякі політичні системи, які відповідають одним умовам, виявляються неефективними в інших умовах, чому політичні дії, ефективні стосовно одних народів, не є результативними для інших. У зв'язку з цим особливого значення набувають відмінності, які випливають зі своє­рідності національних культур.