Семінар з історії української культури

1.Першовідкривачі Трипільскої культури

Хвойка (Хвойко) Вікентій в’ячеславович (21 лютого 1850 — 20 жовтня 1914) Археолог, першовідкривач трипільської культури

Піонер і фундатор української археології Вікентій Хвойка по праву займає місце в когорті найславетніших постатей цієї науки у світі, таких як Г.Шліманн, Л.Вуді, Ч.Гарольд та ін. Важко знайти період прадавньої української історії, в якому з його ім'ям не були б пов'язані археологічні відкриття або блискучі наукові досягнення. Він був, зокрема, першовідкривачем ранньослов'янських археологічних культур на території України і пам'яток давнього Києва, започаткував нову наукову добу в дослідженнях палеоліту України... Будь-яким із цих та інших відкриттів пишався б кожен професіонал від археології. Парадоксально, але Вікентій Вячеславович був археологом-самоучкою. Він покладався на свою надзвичайно розвинуту інтуїцію, підкріплену знаннями й багаторічним досвідом.

Вікентій Хвойка був нащадком чеських лицарів, які збідніли і стали звичайними селянамиВ Чехії Вікентій закінчив комерційне училище. Більше половини життя він прожив у Києві. Спочатку Хвойка викладав тут німецьку мову, малювання, фехтування, потім зайнявся агротехнічною справою з вирощування нових сортів проса та хмелю, намагався створити нові технології обробки хмелю.Перші книги Хвойки були присвячені просу і хмелю. Однак з цього часу Вікентій Хвойка вирішив займатися тільки археологією. Було йому 43 роки. За 21 неповний рік — з 1893 до 1914 року — зумів дослідити археологічні пам’ятки майже всіх епох розвитку суспільства на території України більше, ніж у 50 місцях. Його розкопки охоплюють величезні території сучасної України — Київської, Черкаської, Кіровоградської, Полтавської, Сумської Житомирської і Хмельницької областей. Хоча в ті часи методика розкопок була простішою, але все-таки обсяг робіт Хвойки вражає.  Вікентій Хвойка знаменитий, передусім, як першовідкривач одного з найрозвиненіших землеробських утворень — Трипільської культури часів енеоліту в Україні. Але він також відкрив Черняхівську і Зарубинецьку культури. Брак спеціальних знань з археології та історії Хвойка компенсував читанням і спілкуванням з київським археологом та істориком Володимиром Антоновичем. Несприятливо склались у Хвойки стосунки з головою Імператорської археологічної комісії графом Олексієм Бобринським. Граф розкопав багато археологічних пам’яток, але, на відміну від Хвойки, не створив жодної наукової концепції щодо них. Черняков підозрює, що Бобринський заздрив археологічним успіхам Хвойки і тому намагався йому не допомагати і навіть перешкоджати. Не надавав фінансової допомоги, не давав Відкритого листа на право проводити археологічні розкопки. В 1907 році Хвойка розпочав розкопки на Старокиївській горі в Києві на приватних садибах. Тут можна було копати без відкритого листа. Хвойка відкрив залишки кам’яних палаців київських князів, капища, ремісничих майстерень, велику кількість унікальних речей Київської Русі. До того археологи розкопували тільки слов’янські кургани, а розповіді літописів про багате і славне місто Київ-столицю давньоруської держави — мали вигляд легенд, які уподібнювалися казкам про стародавній Київ і його богатирів. Вікентій Хвойка відкрив матеріальні рештки цієї величі й довів, що не тільки античні міста зберегли археологічні пам’ятки, а й Київ є неабияким об’єктом унікальної старовини.  Розкопками в Києві, Коростені та біля Канева Хвойка також започаткував систематичні дослідження пам’яток палеоліту на території України. Найсенсаційнішою знахідкою на Кирилівській палеолітичній стоянці в Києві виявився бивень мамонта із зображеннями, вирізьбленими стародавнім митцем кам’яної доби. Це взагалі була перша знахідка мистецького виробу цієї епохи на території Східної Європи. Хвойка був одним з ініціаторів створення Київського товариства старожитностей і мистецтв. Голова товариства Богдан Ханенко фінансував розкопки Вікентія Хвойки. Археолог взяв активну участь у створенні Київського міського музею. Після відкриття музею в новозбудованому приміщенні, де археолог перебував більшу частину свого часу, було дуже волого. Як згадував потім В. Хвойка, він своїми легенями висушив усе приміщення музею. Мабуть, тому і захворів на туберкульоз. 2 листопада 1914 року Хвойка помер. Могила вченого на Байковому кладовиші в Києві збереглася до нашого часу. Вікентій Хвойка — відомий учений України і символ давньої дружби двох великих слов’янських народів, чия історична доля була досить схожою протягом століть. Іван Черняков пропонує створити в Києві Музей Вікентія Хвойки.

2. Універсальність орнаментальної мови трипільської культури Трипільська культура – первень українського народного мистецтва

У знакових системах трипільського розпису та фігуративної пластики, які успадковувала генетична пам’ять українців, заховане осердя нашого народного світогляду. Він уберіг наш народ на перехрестях історичних доріг окремішньою ідентичністю.

Трипільська культура не має ніякого стосунку до української історії. Вона чужа українцям. Її сформували семітські племена. Трипільці ні мовою, ні культурою, ані антропологічно не належать до індоєвропейців і, отже, не можуть бути предками слов’ян, а тим більше українців.

За їхньою версією трипільці звідкись прийшли і невідомо, куди зникли. Не продовжилися їхні сліди у пізніших культурах? Це так міркує категорія дослідників, яких не цікавлять пракорені історії українського народу і його культура.

Прикладом самовідданої праці в дослідженні історії українського народу є поет Юрій Липа (1900-1944), відомий ідеолог, історіограф, політик, під час війни люто закатований енкаведистами. Він глибоко досліджував історію, етнографію, міфологію українців. Дошукуючись праоснов своєї нації, уважно проаналізував Трипільську культуру й дійшов такого висновку: ”Головний первень – трипільці”. Й називає Трипільську культуру праукраїнською. А зокрема: “Трипільці надали характеру українському селу, як колись лігури надали характеру французькому, а пікти – англійському. Є багато даних, що не лише зовнішній вигляд хат, але й розміщення сіл і головні шляхи досталися у спадщину й досі від тих праукраїнців. Їхній розподіл ланів, доріг і сіл достався тисячоліттями як найдоцільніший... Трипільці є основоположниками українських сіл, вони сформували села”.

Ю. Липа виглиблює думку, що трипільці виробили в собі: особливий “цей характер – це підложжя українського характеру. Бо народи-предки – це не тільки архітектура, могили, звичаї, ритуали. Це – характер, що кружляє у крові сучасних українців і завжди їхні діла, їхні здобування можуть відродитися”. За його всебічними вислідами випливає: “Від трипільців починаємо історію української території як одности і її торгівельних взаємин з іншими країнами, одности духовної і матеріальної”.

Торкаючись питання спільності – цебто спадковості принципів образного світосприймання древніх трипільців і творців, насамперед, української вишивки, а також писанкарства, ткацтва, зауважимо, що в арсеналі їхньої художньої мови переважають ідентичні за стилістикою і семантикою символи. Тож, аналізуючи численні витвори народного мистецтва, доходимо висновку: вся народна культура українців із глибини тисячоліть і по сьогодні – то хрестоносно виузорена Космічна сила, вкладена в орнаментальні лінії, гармонію кольорів, динаміку ритмів, довершеність художніх засобів, – є світлодайна всуціль. Космотеїчна.