10. 3. Двопартійна система

Як зазначав М. Дюверже, природний розвиток суспільства веде до появи двопартійної системи. Двоякість партій може бути не завжди, але майже завжди є двоякість тенденцій. Упродовж історії всі великі конфлікти були за своєю природою дуалістичними. Будь-яка політика включає вибір, принаймні, між двома рішеннями. Коли громадська думка стикається з фундаментальними проблемами, вона викристалізовується навколо двох протилежних полюсів.

Система ця отримала назву двопартійної, хоча на практиці маємо справу з більшою кількістю партій, представлених у межах даного типу. Однак, лише дві з них є домінуючими в тому сенсі, що тільки одна з них здатна самостійно виграти вибори і створити уряд. Перемога такої партії на парламентських виборах забезпечує їй владу в державі на час каденції парламенту. Інші партії настільки малі, що або взагалі не мають свого пар-ламентського представництва або воно настільки незначне, що не враховується і не заважає правлячій партії здійснювати владу. В США, наприклад, крім двох партій-гігантів – Демократичної та Республіканської, є й інші, такі як лейбористська, соціалістична, прогресивна, фермерська. Однак величезна диспропорція між ними дає підстави розглядати систему США як типово двопартійну.

У двопартійних системах дві основні партії, звичайно, набирають більше 90 % голосів виборців. Розклад сил між двома партіями переважно більш-менш рівний. Різниця зовнішніх впливів незначна, а виграш голосів мінімальний. Наприклад, у Великобританії перевага однієї з партій у 2-5 % може вирішити результати змагання. Це явище отримало в літературі назву swing. Перевага (swing) в 1 % дає партії перевагу в 3 % мандатів.

Внутрішньополітична боротьба між обома партіями може складатися і в такий спосіб, що одна з політичних партій може утримувати владу протягом досить тривалого часу, здобуваючи кожного разу перемогу на виборах. Наприклад, Демократична партія США вигравала на всіх президентських виборах з 1933 по 1952 рр., а перед тим довгий час перемагала Республіканська партія (1869-1884, 1897-1912). В Англії консерватори безперервно перебували при владі з 1951 до 1964 р. (в 1976-1979 рр. лейбористська партія повинна була скористатися парламентською підтримкою лібералів). Подібне явище спостерігаємо в 70-х роках в Австрії (гегемонія соціал-демократичної партії).

Такого типу домінування жодною мірою не ґрунтується на структурних ознаках суспільства (наприклад, існування сильних релігійних, професійних чи етнічних груп), є воно, швидше, кон’юнктурним феноменом, пов’язаним з системою конкурентних зв’язків між партіями. Це породжує певні сумніви щодо обґрунтованості виокремлення деякими авторами додаткової групи партійних систем – двопартійної домінуючої системи. Дж. Сарторі для означення такого типу змін вводить поняття переддомінуючої партії.

Отримання більшості голосів виборців, яка дає можливість формувати парламентську більшість, є засадничою ознакою двопартійної політичної системи. У двопартійній системі дві партії змагаються між собою не лише на виборах, а й далі як правляча та опозиційна партії.

Між партологами й досі триває жвава дискусія стосовно того, чи вважати двопартійну систему антиподом, чи варіантом багатопартійної системи. Аргументи є в обох сторін, оскільки двопартійна система багато чим відрізняється від багатопартійної системи, але, водночас, у багатьох моментах вони дуже схожі.

Описуючи історичну еволюцію двопартійності М. Дюверже зазначає, що в ХІХ ст. вона виражалась головно у змаганні між двома буржуазними партіями - консерваторами та лібералами. На початку ХХ ст. цей тип дуалізму змінюється змаганням між буржуазними та соціалістичними партіями, а згодом – змаганням між буржуазними та комуністичними партіями.

Батьківщиною двопартійності вважається Великобританія. Партії консерваторів (торі) та лібералів (віги) там змінюються при владі з моменту утворення конституційної монархії. У 1924 р. лібералів змінюють лейбористи. З Великобританії ця система поширилась у держави Співдружності. Точно визначити кількість держав з двопартійною системою важко. Згідно з класифікацією Бенікса та Текстора, їх є 11. Р. Даль налічує – 8, а Дж. Сарторі до двопартійних держав зачисляє Великобританію, США, Нову Зеландію, Австралію, Канаду, Австрію.

У XX ст. у континентальній Європі на парламентському рівні двопартійна система існувала лише в Іспанії (до 1923 р.). Деякі дослідники вважають її явищем виключно англосаксонським. Однак, такий погляд не зовсім правильний, оскільки деякі англосаксонські країни мають багатопартійну систему, тоді як двопартійна система існує в Туреччині й в деяких латиноамериканських державах. Її еволюцію можна спостерігати і у деяких країнах Європи.

Якщо, слідом за М. Дюверже, припустити, що двопартійна система є природною, то залишається з’ясувати, чому природа така прихильна до англосаксонських країн і їхніх послідовників і чому існують перешкоди природі в країнах континентальної Європи. Інколи це пояснюють генієм англосаксонських народів і темпераментом латинської раси хоча багатопартійна система існує також і в скандинавських країнах, в Голландії і Німе-ччині. Дехто з авторів англосаксонську двопартійність пояснюють спортивними інстинктами британців, які розглядають політичну кампанію як матч між спортивними командами. Андре Моруа протиставляє прямокутному розташуванню палати громад британського парламенту з її двома рядами лавок французькому півколу, де відсутня будь-яка чітка лінія розмежування, що заохочує до збільшення груп. Ці коментарі, зрозуміло, не можуть вважатись серйозними.

На більшу увагу швидше заслуговує історичне пояснення. Очевидно, що давня традиція дуалізму в Англії та Америці є вагомим фактором. Залишається з’ясувати, чому вона має такі глибокі корені. Тільки детальне дослідження умов кожної країни допоможе з’ясувати справжнє походження двопартійних систем. Вплив таких національних факторів, звичайно, дуже важливий, але при цьому особливу увагу треба звернути на тип виборчої системи в державі. Вплив виборчої системи можна виразити такою формулою: простій мажоритарній системі одного бюлетеня відповідає двопартійна система. Серед усіх гіпотез ця найближча до істини. Ми можемо спостерігати майже повний збіг між простою мажоритарною системою одного бюлетеня та двопартійною системою. Винятки трапляються дуже рідко і пояснюються виключно специфічними умовами. Звичайно, проста мажоритарна система працює на двопартійність, ускладнюючи можливість представництва на політичній арені третій партії.

Мажоритарна система може відновити дуалізм, знищений появою третьої партії. Порівнюючи формування партійних систем Великобританії та Бельгії, помічаємо дивовижний контраст: в обох країнах на початку минулого століття було анульовано двопартійну систему, коли на партійну арену вийшов соціалізм, а через 50 років мажоритарна система відновила двопартійність у Великобританії через усунення з політичної арени ліберальної партії, тоді як у Бельгії пропорційне представництво врятувало ліберальну партію і дало можливість створити комуністичну та інші партії.

Отже, в тих країнах, які виявили чітку тенденцію тяжіння до двох партій, проста мажоритарна система може породити двопартійність, навіть якщо її там не було. Однак грубе застосування системи одного бюлетеня в країні, де багатопартійність має глибокі корені (як у Франції), не дасть жодних результатів, хіба лише після тривалого часу. Виборча система такого типу діє в напрямі до двопартійності, хоча і не безпосередньо. Поряд з основною тенденцією існують також інші.

Не останню роль у становленні двопартійної системи відіграє і психологічний чинник. Якщо в простій мажоритарній системі одного бюлетеня є три партії, то виборці починають швидко розуміти, що їхні голоси будуть втрачені, якщо вони продовжувати-муть голосувати за третю партію. Звідси і природне прагнення людей підтримати ту з партій, яка вже має значне представництво.

Деякі політологи відзначають також залежність між кількістю партій та політичною стабільністю. Двопартійна система, як вважає М. Дюверже, не лише виглядає найбільш відповідною природному порядку, але також потенційно стабільнішою, ніж багатопартійна. На думку багатьох політологів, саме двопартійна система оптимально зближує інтереси партії та держави. Двопартійна система створює однорідну та стабільну парламент-ську більшість, яка спирається на підтримку більшості виборців. Коли одна партія перемагає на виборах, вона формує однопартійний уряд, який залишається при владі до закінчення повноважень цього парламенту. Зміни можуть відбутися лише в персональному складі уряду. При цьому дуже рідко змінюється прем’єр-міністр. Високий рівень стабільності двопартійної системи пояснюється не лише однопартійним складом уряду, а й можливістю передбачати можливі зміни, оскільки кількість варіантів незначна.

Це ж стосується й ефективності партійної системи. Сьогодні ці держави відзначаються достатньо високим соціально-економічним розвитком. Це також свідчить про переваги такої партійної системи.

“Щоб уряд більшості став можливим, – зазначає К. Поппер, – необхідне щось подібне до двопартійної системи, яка існує у Великобританії та в Сполучених Штатах”. Суть справи полягає в тому, що за двопартійної системи, партія, яка зазнала поразки на виборах, повинна поставитись до цього серйозно. Втрату 5-10 % голосів за пропорційної системи виборці не розглядають як серйозну. З їхнього погляду це лише тимчасове коливання популярності. З часом люди звикають до думки, що жодна політична партія чи лідер не можуть бути фактично відповідальними за свої рішення, до прийняття яких їх змушувала необхідність утворення коаліції. Схильність до самокритики після поразки на виборах значніше виражена в країнах з двопартійною системою. Всупереч першому враженню, двопартійна система виявляється практично більш гнучкою, ніж багатопартійна. І, зрештою, двопартійній системі не дошкуляє представництво в парламенті дрібних пар-тій.

Недоліками двопартійної системи є можливості громадян щодо впливу на політику; маленька реальна свобода вибору між партіями, особливо в тому випадку, коли програми і політика партій одна від одної суттєво не відрізняються, як, наприклад, у США – за таких умов вибори перетворюються у вибори особистості, що призводить до зниження рівня участі громадян у виборах; надмірна концентрація сил на суто міжпартійну боротьбу та певний консерватизм традицій виборчого процесу (звичайно більшість округів переходять у спадок кандидатам від однієї з партій і навіть сімейним кланам колишніх депутатів).

Двопартійна система зазнає сьогодні серйозних змін. Ознаки майбутніх змін проявилися ще в 60-ті роки і до початку 90-х років призвели до розмивання традиційних виборчих коаліцій, звуження масової бази, зменшилась і роль провідних партій як сил, що впливають на політичну свідомість і поведінку виборців. Значно зросла кількість виборців, які не ідентифікують себе з жодною партією. Помітним стало послаблення зв’язків між партіями та органами державного управління.

Аналіз нових моментів у діяльності двопартійної системи ліг в основу численних прогнозів про майбутній занепад двопартійної системи. І хоча очевидно, що вона і далі виконує свої функції, розмивання соціальної основи провідних партій має довгостроковий характер та веде, зокрема, до розвитку централістських тенденцій в їхній організаційній структурі.

10. 3. 1. Американська та британська двопартійність. У межах двопартійної системи розрізняють дві її моделі – американську та британську, які відмінні між собою як організаційною будовою, так і характером політичного режиму (президентський, парламентський). Республіканська і Демократична партії США, Консервативна та Лейборист-ська партії Великобританії мають більш ніж вікові традиції політичної боротьби, а виборче законодавство цих країн сприяє існуванню саме такої системи.

Ідеологією трьох з чотирьох згаданих партій можна вважати неоконсерватизм, а ідеологією Лейбористської партії – соціал-демократію. Для американських партій характерний кадровий тип членства, тоді як для англійських – масовий.

Британська та американська двопартійні системи відрізняються, насамперед, структурами своїх провідних партій. У Великобританії партіям властивий високий ступінь централізації. Фінанси та бюджет перебувають під суворим контролем центру. За центром зберігається право затверджувати кандидатів, яких було висунуто місцевими осередками

У США закриті збори партійних лідерів є незалежними одні від одних: голови виборчих дільниць і їх комітети пов’язані з комітетами округу, останніми керують лідери та комітети штату. За межами штату практично немає ніяких організацій, влада державних лідерів і комітетів дуже обмежена. У британських домініонах рівень централізації нижчий, але він не досягає рівня США.

Соціальна база – надкласова, партії орієнтуються на всі суспільні верстви з певними регіональними особливостями в США (промислова північ та аграрний південь) та ідеологічними у Великобританії. При цьому треба пам’ятати, що американські партії були засновані не на ідеологічному чи соціальному ґрунті, що вони містять у собі різнорідні елементи доктрини.

Оскільки в США не було могутнього робітничого руху, там не розвивалися і європейські форми масових партій. Лише в першій чверті ХІХ ст., майже через півстоліття після проголошення незалежності, виникли партії – прототипи сучасних партій. Вихідною базою їхнього формування стали низові організації в штатах і на місцях, тобто партійна система США будувалась знизу догори. Сам політичний процес був достатньо пер-соналізований: партійні штаби та активісти обслуговували тих чи інших популярних політиків, які висувались на виборні посади. Це сприймалось як альтернатива безособовій ієрархії партійної машини. Виборець голосує не стільки за представника тієї чи іншої партії, скільки за особистість.

Іншою особливістю американської партійної системи є добір кандидатів шляхом попередніх виборів (праймеріз), в яких можуть брати участь усі прихильники тієї чи іншої партії. У цій процедурі яскраво виявилося намагання партій стати виразником інтересів і настроїв не стільки своїх членів, скільки широких верств виборців.

Попри ці відмінності, між американськими та британськими провідними партіями чимало подібного. У двопартійній системі обидві партії є, звичайно, великими партіями, які мають широке коло членів та виборців. Веде це до об’єднання в межах однієї партії громадян з дуже різноманітними поглядами. Чим більша політична партія, тим різнорідніший склад її членів, що створює різні платформи, групи, тенденції і таким чином послаблює її внутрішньопартійну структуру. Це є спільними ознаками всіх двопартійних систем. Наявність такої внутрішньої різнорідності партії підвищує значення партійного керівництва, яке може балансувати. Це призводить до зменшення залежності керівництва партії від думки членів партії та симпатиків. Різноманітність політичних поглядів в партії ставить її членів перед вибором або перейти у конкуруючу партію, або припинити свою політичну діяльність. У межах наявності в партії різних тенденцій, груп та платформ, опанування партійного керівництва однією з крайніх призводить до зростання внут-рішньопартійної напруги. Тому більші шанси мають центристи, здатні гармонізувати крайнощі у межах партії. За багатопартійної системи крайнощі інституалізуються, за двопартійної – гармонізуються. Тому двопартійні системи вкрай непридатні для радикальних партій (комуністів, фашистів). Біпартизм позбавляє політику впливу демагогії, оскільки є джерелом певної політичної згоди. Він за своєю природою відрізняється від ба-гатопартійності, яка змушує будь-яку партію, яка приходить до влади, керувати спільно з іншими, приписуючи їм свої власні помилки.

За двопартійності (біпартизму) змагаються дві подібні (гомогенні) партії. Звичайно кожна з них має свій погляд на владу і на суспільний розвиток, але вони сходяться в головному – кожна з них сподівається на одноосібне здійснення влади згідно з раз і назавжди встановленим порядком. Механізм конкуренції у межах двопартійної системи веде до консенсусу з мінімальною конфліктною ситуацією. Ілюстрацією цього можуть бути США, де конфліктний потенціал суспільства значний, але це не позначається на рівні партійної системи. Крім цього, двопартійність передбачає цілу низку додаткових умов: культурну гомогенність, консенсус з фундаментальних цінностей тощо.

Двопартійна система створює особливий механізм державного керівництва. У Великобританії вона фактично спричиняє ліквідацію механізмів парламентського правління, отже немає мови про зверхність парламенту над кабінетом чи про поділ влади на виконавчу та законодавчу. Факт, що прем’єром стає лідер партії, яка отримала парламентську більшість, зумовлює домінування уряду в політичній системі. Завдяки партійній ди-сципліні партійні лідери керують діяльністю партійної більшості в парламенті, яка зацікавлена в підтримці свого уряду і прем’єра. Уряд, таким чином, керує як виконавчою, так і законодавчою владою. У випадку серйозних розбіжностей між парламентською більшістю та урядом останній можуть змусити подати у відставку, але це не порушує принципів керівництва партії, яка має парламентську більшість.

Іншою є ситуація в США. Тут партійна система узгоджується з конституційним ладом. Президентська система, яка дистанціює президента від конгресу, функціонує завдяки американській партійній системі. Президент не має, зазвичай, серйозної підтримки в конгресі, навіть якщо там більшість отримують члени його партії. Це є наслідком слабкої організації та дисципліни американських партій, що дає можливість здійснювати реальний розподіл влади між президентською та законодавчою гілками влади.

За двопартійної системи лише дві партії мають такий сильний вплив, що можуть отримати в парламенті більшість місць і сформувати однопартійний уряд. Одна з цих двох партій утримує у своїх руках владу і конкурує з іншою великою партією (але без підтримки чи допомоги третьої партії). Така парламентська більшість у принципі гарантує стабільність уряду і робить можливим найбільш повне представництво інтересів громадян з урахуванням чергування при владі.

Зміна влади є визначальною ознакою механізму двопартійності. При цьому зміну треба розуміти як очікування, а не як державну реорганізацію. Зміна передбачає те, що дистанція між партіями незначна, а очікування надає можливість партії опозиції змінити правлячу партію, тобто поняття зміни переходить у поняття конкуренції.

10. 3. 2. Технічна та метафізична двопартійність. Характер міжпартійної конкуренції в межах двопартійної політичної системи дав підстави М. Дюверже виокремити два типи двопартійності: технічну двопартійність, за якої змагання між партіями обмежується другорядними цілями та засобами, що не призводить до зміни загальних засад існуючого режиму; та метафізичну двопартійність, в межах якої об’єктом партійних су-перечок є природа режиму. Тільки перший тип двопартійності життєздатний. Дуалізм не можливий у тому випадку, коли одна із двох партій має тоталітарну структуру.

Характеризуючи протистояння між буржуазною та комуністичною партіями М.Дюверже зазначав, що перемога останньої була б катастрофою, оскільки основною турботою комуністичної партії після приходу до влади стало б знищення свого основного конкурента.

10. 3. 3. Досконала та модифікована двопартійність. Ж. Шарло пропонує свою типологію двопартійності, вирізняючи два її типи: досконала (чиста) двопартійна система (наприклад, Великобританія), за якої дві основні партії разом збирають до 90 % голосів; система двох з половиною партій (модифікована двопартійність).

Ж. Л. Кермонн вважає, що досконала двопартійність визначається трьома обставинами: 1) автоматичним забезпеченням одній з партій більшості місць у парламенті, що дає змогу урядові функціонувати протягом всього терміну, гарантує його стабільність; 2) вона найповніше забезпечує представництво виборців (якщо дві партії збирають переважну більшість голосів, то з урахуванням черговості така ж пропорція громадян представлена не лише у парламенті, а й в уряді); 3) вона дає можливість зекономити ресурси на паралельні вибори глави держави.

За двопартійної політичної системи часто мала партія може отримати значні політичні дивіденди. Причина цього – приблизна рівність електоральної підтримки обох головних партій. Усе частіше перемога на виборах досягається незначною кількістю голосів виборців і перевагою в мандатах, що робить становище партії-переможниці й сформованого нею уряду дуже нестійким. У такій ситуації зростає роль третьої партії. Вона виступає тим необхідним мінімумом голосів і мандатів, які забезпечують реальний успіх одній з двох партій-конкурентів.

Прикладами можуть бути спроби як лейбористів, так і консерваторів Великобританії втриматись при владі за допомогою партії лібералів. У ФРН крім двох основних партій – ХДС/ХСС та Соціал-демократичної партії існує ще одна незначна партія – Партія вільних демократів, яка набирає на виборах трохи більше 5 % голосів виборців. Жодна з двох основних партій не набирає на виборах абсолютної більшості, а тому урядовою партією стає та партія, з якою Партія вільних демократів готова сформувати правлячу коаліцію.

Подібна система мала місце в Австрії, коли Австрійська партія свободи асоціювалася з виразною ліберально-центристською політичною орієнтацією. У 1983 р. була вона коаліційним партнером правлячої Соціал-демократичної партії Австрії. Така тенденція останнім часом спостерігається також у Новій Зеландії, Австралії, Бельгії, Люксембурзі, Ірландії, Канаді.

Зазначені партійні системи є незбалансованими, тому що друга партія менша за першу, а третя менша за дві перші. Перша партія збирає приблизно 40-45 % голосів виборців, друга – до 35 %, а третя – близько 15 %. Треба при цьому окремо зауважити, що така партійна система не може трактуватись як правдива трипартійність, оскільки третя партія не провадить самостійної політики.

Як уже зазначалося, приклади досконалої (чистої) двопартійності рідкісні. Частіше на практиці доводиться мати справу зі змішаними (гібридними) формами партійних систем, коли визначити їхню приналежність до того чи іншого типу надзвичайно складно. Скажімо, група скандинавських країн дає нам приклад багатопартійної системи з ознаками двопартійності, а Англія – двопартійної системи з елементами багатопартійності. Для характеристики цих процесів за останні роки з’явилося нове рішення, яке запропонувала група науковців. Воно полягає в тому, щоб стосовно партійних систем вживати термін половини партії і тим самим позбавитися труднощів у класифікації. Наприклад, Японія, за їхньою класифікацією, є країною з 1+1/2 системою, Австралія – 1(1/2 + 1/2), Німеччи-на – 2 + 1/2, Канада – 2 + 1/2. Однак, така класифікація партійних систем не отримала належної підтримки більшості дослідників.

Це стосується і поняття ”два-і-пів партійна система”. Деякі автори пропонують вважати її не самостійним, а перехідним типом між двопартійною та багатопартійною системами (т. зв. двоблоковий тип багатопартійної системи обмеженого плюралізму).

10. 3. 4. Природна та штучна двопартійність. Крім прикладів природного формування двопартійності, на практиці маємо також приклади примусового формування двопартійної системи. Наприклад, у Нігерії після одного з військових переворотів, державою офіційно було декларовано створення двох політичних партій і на період “стабілізації демократії” в країні заборонялася діяльність будь-яких інших партій. У Бразилії (з 1964 по 1979 рр.), Уругваї (з 1973 по 1985 рр.) після військових переворотів законодавст-во дозволяло лише діяльність двох партій, при чому одна з них розглядалася як правляча, а друга – як опозиційна. В Колумбії 1957 р. дві традиційні партії – Консервативна та Ліберальна підписали угоду про паритетне правління, домовившись про те, що посада президента переходитиме по черзі від однієї партії до іншої через кожні чотири роки і без усяких виборів, а також діятиме паритетний (для цих двох партій) принцип формування уряду, місцевих органів влади. Така система проіснувала тут до 1970 р. І, нарешті, ще одним специфічним прикладом формальної двопартійності була Болгарська Народна Республіка, в якій існувало дві легальні партії – правляча Комуністична партія та її молодший партнер – Болгарський землеробський народний союз. Особливістю цих двопартійних систем є обмеження рівня політичної свободи та конкуренції. Такі партійні системи отримали назву “обмежених (штучних) двопартійних систем”.