10. 2. Однопартійна система

“Як партійна система, – зазначає М. Дюверже, – однопартійність явно відрізняється від багатопартійної системи або “плюралізму” і її необхідно аналізувати окремо”. Однопартійна система – це такий тип партійної системи, який заснований на пануванні в політичному житті держави однієї партії.

У межах цієї системи існують найширші і досить різноманітні відмінності. Однією з них є однопартійність фашистського типу, іншою – комуністична однопартійність, ще іншою – однопартійність у постколоніальних державах. Різними були також і форми однопартійності фашистського типу. Однопартійність можна характеризувати також як ре-волюційну (прогресивну) або консервативну (реакційну), як еволюційну та модернізовану або нерухому та традиційну, як роз’єднувальну (ексклюзійну) та об’єднувальну (абсорбуючу). Відповідно до соціальної природи, однопартійність поділяють на політичну, військову, бюрократичну, пролетарську, буржуазну та технічну (адміністративну).

Перші однопартійні режими з’явилися в 20-30-х роках в СРСР, Італії, Німеччині. Наприкінці 40-х років однопартійні системи були або комуністичними (13 з 23), або авторитарно-консервативними, як Іспанія, Португалія, Тайвань, популістська однопартійність мексиканського типу, становила виняток. Двома десятиріччями пізніше кількість однопартійних популістських систем збільшилась, особливо у південній Африці. Найбільша група однопартійних систем виникла в межах тих популістських режимів, які з’явились у другій половині 80-х років.

Наприкінці 80-х років 2/5 країн світу були однопартійними, однак, з середини 90-х років ця пропорція дещо зменшилась. Сьогодні однопартійна система продовжує існувати в Північній Кореї, на Кубі, в Іраку, деяких країнах Африки.

Після поразки фашизму та нацизму консервативний авторитаризм мав труднощі у своєму подальшому розвитку. Ці режими поступово перетворилися у військові режими, багатопартійні системи або інші форми однопартійної системи. Популістські режими тривалий час виглядали найпридатнішими для країн Третього світу. Однак, їхня залежність від лідерів призвела до кризи багатьох з них після падіння режиму особистої влади. Відсутність достатньої соціальної бази робить проблематичним їх успішний розвиток там, де вони ще збереглися. Однопартійні комуністичні системи, незважаючи на своє більш ніж півстолітнє існування, з падінням комуністичних режимів у Європі очевидно зникнуть взагалі. Однопартійні системи існували і до комуністичних режимів, продовжують вони існувати і після їхнього зникнення. Однак загалом у світі спостерігається відчутна криза однопартійної політичної системи.

Деякі дослідники відзначають внутрішню суперечливість терміна “однопартійна система”. Зокрема, Р. Пайпс зазначає, що сам термін “партія” погано підходить до опису системи, за якої існує тільки одна правляча партія. Дж. Ла Паломбара зазначає, що партійна система створює ситуацію, коли дві або більше партій конкурують між собою. Він вважає, що країни лише з однією партією не можуть розглядатись як такі, що мають партійну систему. Однак, такий погляд не підтримують більшість дослідників партійних си-стем. М. Дюверже, Дж. Сарторі, Дж. Джеймс зазначають, що в деяких державах соціально-класова структура визначає об’єктивно однопартійний тип політичної системи. Це дає підстави розглядати однопартійність як особливий тип партійної системи.

Принцип однопартійності сам по собі не виключає існування (легального чи нелегального) кількох партій. Головне, однак, те, що тільки за однією партією постійно закріплюється (фактично чи юридично) роль правлячої. Причиною цього може бути (і найчастіше є) заборона на діяльність інших партій. Поряд з цим, між 1962 та 1968 рр. в 33 країнах світу вибори закінчувалися перемогою однієї партії. Однопартійність може формуватись і в такий дивний спосіб, як це мало місце 1986 р. на Ямайці, коли одна з двох партій взагалі відмовилась від участі у виборах. У деяких комуністичних державах, таких як колишня НДР, Польща, Чехословаччина, існувала квазібагатопартійна система – примусова партійна коаліція, яка визнавала керівну роль однієї (комуністичної) партії.

Є різні погляди щодо виникнення однопартійності. Наприклад, американський дослідник С. Хантінгтон вважає, що однопартійні системи є результатом соціального відгалуження (біфуркації), а партія — це такий засіб, за допомогою якого лідери одних соціальних сил домінують над іншими. Одна з теорій трактує однопартійну систему як побічний продукт кризового перевантаження, викликаного незадовільним ходом подій та над-мірною акселерацією суспільних процесів. Проте більшість наукових підходів соціоекономічні, тобто такі, що пояснюють виникнення одиничних партій соціальними та економічними умовами.

Стосовно однопартійних систем, практика часто передувала теорії. Були навіть випадки, коли теорія однопартійності не сформувалась взагалі. У деяких державах, наприклад, у Туреччині та Португалії, на практиці було введено однопартійну систему, яка так і не була ідеологічно обґрунтована та включена в доктрину влади. Навіть у Радянській Росії гегемонія комуністичної партії отримала своє формальне підтвердження тільки з прийняттям Конституції 1936 р. Виправдання однопартійності на основі того, що класової різниці більше немає, було висунуто значно пізніше. Теорія однопартійності розроблена в Італії та Німеччині. Більше того, кожна з цих країн виробила таку теорію, що вписувалась у її власну однопартійну систему. У фашистських державах наявність єдиної партії пояснювалась відображенням національної єдності, в комуністичних – соціальної.

Щодо однопартійності ми, очевидно, не можемо застосовувати кількісний критерій, тому що йдеться про надмірно концентровану модель монополістичної влади. Цілком зрозуміло, що є необхідність навчитися розрізняти та аналізувати різні прояви однопартійності, а це вимагає вибору іншого критерію. На цьому окремо акцентує свою увагу Дж. Блондель, зазначаючи, що кількість партій не є елементом, який лише описує партійні системи: треба звертати увагу, наприклад, на те, що в тих же однопартійних системах репресії можуть бути більш чи менш жорстокими. Це відбувається тому, що на характер однопартійності впливають й інші елементи – соціальна база, ідеологія та організаційна структура. М. Дюверже підкреслює, що в цій системі немає однорідності, яку їй часто приписують, що існує декілька типів однопартійних систем, а не один.

Однопартійні системи і системи з більш ніж однією партією суттєво відрізняються: перший тип характеризується забороною суперництва, другий – визнанням суперництва. Однопартійні країни вважаються деспотичними та нетолерантними. У таких державах змінюється лише інтенсивність репресій та сила примусового контролю.

Саме на основі інтенсивності репресій та контролю вибудовує свою класифікацію однопартійних систем Дж. Сарторі. Він розрізняє: однопартійну тоталітарну модель, однопартійну авторитарну модель, однопартійну догматичну модель.

Звичайно, принцип однопартійного правління закріплюється в конституційному порядку. У більшості держав цього типу основний закон безпосередньо вказує на єдину легальну політичну партію. Порівняно рідко зустрічається формула однопартійності, яка не вказує на конкретну партію й відсилає до рішення відповідного органу влади (наприклад, у Сьєрра-Леоне таке рішення приймається 2/3 парламенту). Нарешті, у деяких країнах (Камерун, Кот-д’Івуар) конституція формально проголошує принцип свободи утворення і діяльності політичних партій, тоді як на практиці у цих країнах склались та функціонують однопартійні системи. Такий стан речей дав підстави Дж. Блонделю запропонувати свою класифікацію однопартійних систем. Він розрізняє однопартійну систему конституційного (законного) правління, однопартійну систему з неконституційними репресіями проти опозиції, однопартійну систему природного характеру.

М. Дюверже в межах однопартійності розглядає її комуністичний та фашистський типи, а також турецький (авторитарний) варіант однопартійності (1923-1946 рр.).

Загалом, у межах однопартійності виділяють такі типи партійних систем: тоталітарну, авторитарну, догматичну та гегемоністську. Зупинимося детальніше на їхній характеристиці.

10. 2. 1. Тоталітарна однопартійна система. Тоталітарна однопартійність відповідає тоталітарному типу політичного режиму. Згідно з дослідженнями К. Фрідріха та З. Бжезінського, основними ознаками тоталітаризму є такі: офіційна всеохопна ідеологія; єдина масова партія контрольована олігархією; система терору, як фізичного так і психологічного, який застосовується як партією, так і політичною поліцією; повний контроль над засобами масової інформації; монополія держави на застосування насильства; централізація управління господарством.

Тоталітарний режим завжди намагається не допустити автономії не тільки підсистеми, а й будь-якої соціальної підгрупи. Відповідно до характеристики режиму, тоталітарна одинична партія (монопартія) характеризується тотальною сферою контролю та високим рівнем політизації.

Характерним для цього типу однопартійності є те, що правляча партія фактично втрачає ознаки політичної організації і зливається з державою, формується специфічний для тоталітарних режимів тип партії – партія-держава. Зрощення державного та партійного апарату таке глибоке і органічне, що по завершенню цього процесу неможливо розмежувати, де починається партія і закінчується держава. Державні органи за своїм духом однопартійні тобто відверто політичні, а партійні – державно-казенні і поліцейсько-бюрократичні.

Класичними зразками однопартійного тоталітаризму є фашистський (Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія) та комуністичний режими (СРСР), які, попри зовнішню подібність, мають суттєві відмінності. “Будь-яке загальне визначення однопартійності обов’язково буде розпливчастим, – зазначає М. Дюверже. – А якщо ми захочемо бути точними, то відразу ж зіткнемося з фундаментальною відмінністю однопартійності фашистського типу від однопартійності комуністичного типу”.

Однопартійність фашистського типу. Виникла вона в особливих соціально-політичних умовах міжвоєнного періоду і загалом не проіснувала довше цього історичного відрізку часу. Обидва фашистські режими, які протримались найдовше – іспанський та португальський, після Другої світової війни значно змінили свій первісний вигляд і згодом остаточно відійшли з історичної арени.

Фашистські системи виникли внаслідок поєднання двох політичних тенденцій: боротьби буржуазії зі зростаючою загрозою соціалістичної революції та кризою довіри до парламентсько-демократичних форм здійснення влади. Головною загрозою для фашистського руху було наростання робітничого руху – тому комуністичні та соціалістичні партії стали його першими жертвами. Водночас фашисти вважали, що тогочасні форми ліберальної демократії перешкоджають боротьбі з комунізмом. Розпущені були також парламент та політичні партії. За таких умов власне і виникає однопартійність, заснована на забороні діяльності всіх інших політичних партій. Частина з цих політичних партій назавжди припинила свою діяльність. Інші перенесли її в еміграцію чи в підпілля. Однак, особливий терор фашистського режиму звів до мінімуму результати цієї діяльності.

Фашистська партія мала на меті повне панування над суспільством. Для цього вона охоплювала своїм контролем безпосередньо чи опосередковано всі сфери життя суспільства. Маючи на меті запровадження “нового суспільного порядку” на практиці вона вела до встановлення казарменної дисципліни.

Фашистська партія була інструментом у руках керівників руху, а через те повинна була бути організованою на зразок військової організації. Військові організації і групи пов’язані з репресивними функціями, такими як гестапо, СС у гітлерівській Німеччині, набувають усе більшої ваги в партії і суспільстві.

В Іспанії та Португалії порівняно з колишньою партійною елітою з плином часу все більшого значення набуває державна бюрократія та військові. У Португалії, зрештою, партія так і не здобула того становища, яке вона займала в інших фашистських диктатурах, що було особливістю цього типу фашистського режиму.

На початку свого існування фашистська однопартійність надавала перевагу партії над державним апаратом. Однак, все більше доходило до поєднання між собою органів держави та партії і виконання партією функцій, властивих державним органам. З часом, опановані партією, органи держави почали поступово домінувати над партійними органами. Так, зокрема, було в Іспанії.

Однопартійність комуністичного типу. Комуністичний тип однопартійності базувався на теорії керівної ролі партії у житті суспільства, яка повинна була забезпечити реалізацію кінцевої мети – побудову безкласового суспільства (комунізму). Цій меті слугувала вся система політичної влади, очолювана монопартією. Партія здійснювала всеохопний контроль над усіма сферами життя суспільства, в тому числі над особистим життям громадян. (Так, за даними Відділу досліджень і документації злочинів комунізму Чеської республіки 1996 р. чеські спецслужби перечитали 99 млн листів громадян). Комуністичній монопартії вдалося також повністю підпорядкувати собі економічну сферу (чого не вдавалося навіть фашистським партіям). Діяльність партії будувалась на принципах т. зв. демократичного централізму, що на практиці означало строгу централізацію та ієрархізацію влади, нетерпимість до критики та інакодумства.

Звичайно комуністичні режими починалися як багатопартійні, однак, дуже швидко під різними приводами обмежували діяльність опозиції. Далі опозиція ліквідовувалась, а комуністичні партії здобували статус або монопартій або гегемоністських партій. У семи комуністичних державах – Албанії, Югославії, Кубі, Монголії, Румунії, Угорщині та СРСР встановилась повністю однопартійна система, а в інших семи державах, крім партії-гегемона, існували ще так звані союзницькі партії, роль яких у житті суспільства була незначною. Такими державами були Польща, Болгарія, Чехословаччина, Північна Корея, Німецька Демократична Республіка, В’єтнам, Китайська Народна Республіка. Такий тип комуністичної однопартійності отримав у літературі назву партійної системи гегемоніст-ського типу.

Керівна роль комуністичної партії була зафіксована в конституціях цих держав. Щоправда, якщо в конституції СРСР партія трактувалась як керівна та спрямовуюча сила всього суспільства та державного правління, то в конституціях Угорщини, Польщі мова йшла лише про суспільство без згадки про державу.

Керівна роль комуністичної партії реалізовувалась у суспільстві через: вплив на політику та діяльність державних органів влади, армію, правоохоронні органи, кадрову політику; контроль над членами партії у всіх державних та недержавних інституціях. Усе це разом забезпечувало домінування партії у всіх сферах життя суспільства.

Визначаючи фашизм та комунізм як приклади тоталітарної однопартійної системи, М. Дюверже відзначав, що багато неясності у це питання було внесено поширеним уявленням, що комунізм і фашизм – два єдино можливі типи однопартійності. Таке уявлення не відповідає дійсності.

Туреччина, Мексика та деякі держави Африки мали однопартійні системи відмінні від попередніх типів. Вони отримали назву популістських тоталітарних партій. Деякі з них, такі як Кот-д’Івуар, Кенія використовують т. зв. вільно інтерпретовану філософію, інші ототожнюють свої наміри зі змішаною економікою (наприклад, Туніс). Значна кількість цих партійних систем знаходиться в південноафриканській Сахарі, що дає підстави окремо виділяти так званий африканський (постколоніальний) тип однопартійності.

Африканська (постколоніальна) однопартійність. Африканська (постколоніальна) однопартійність має засадничо інший характер, ніж фашистська чи комуністична однопартійність. Не має вона, крім того, тоталітарного характеру. У африканських країнах вона з’являється лише після кількох років застосування партійної системи та партійної конкуренції і є, швидше, виразником неможливості застосування конкуренції партій до умов і потреб нових суспільств. Ліквідація багатопартійності не завжди відбувається тут з застосуванням примусу та насильства. Має місце добровільне об’єднання партій із домінуючою.

Ідея африканської однопартійності не пов’язана з певними політичними концепціями та доктринами. Проголошують її як представники правих, так і революційних рухів. І перші й другі вважають однопартійність необхідною з точки зору потреб африканського суспільства, як суто прагматичну потребу.

При цьому вони спираються на існуючі тут традиції – часто на племінні чи мусульманські традиції, які проголошують ідеї національної згоди та єдності, колективізму, тотальної інтеграції окремих спільнот у межах суспільства. Тут традиційно міцною була влада вождя, яка спиралася на демократичну легітимацію його становища. Вождь був не просто керівником, а батьком та опікуном, захисником інтересів свого племені. Із занепадом родоплемінних відносин їхнє місце займає партія. Цілком зрозуміло, що в такій ситуації не залишалося місця для багатопартійності та конкуренції.

Керівники партії посіли місце традиційних вождів. Це було неважко зробити, оскільки фактично вони були засновниками своєї незалежної держави, опікунами, вождями, вчителями свого народу. Нічого дивного, що в Гані виникає своєрідний культ вождя, якого шанували як святого. Цілком зрозуміло, що в такій ситуації про опозицію не могло бути й мови.

До сказаного треба додати відсутність соціальної диференціації африканського суспільства, низький рівень освіти та політичної культури, існування різного роду дезінтеграційних чинників – племінних, релігійних, які потрібно було ліквідувати.

Досвід існування багатопартійності, яка за даних умов вела до внутрішнього протистояння й навіть початку громадянської війни, був тому підтвердженням.

Стосовно африканської однопартійності треба мати на увазі дві важливі проблеми: перша – однопартійність дає змогу здійснювати тут широку мобілізацію мас, розвивати їхню політичну активність; друга – це ставлення партії до держави.

Основою африканської однопартійності виступає її мобілізаційна функція, спрямована на мобілізацію населення, на побудову незалежної держави, залучення його до суспільно-політичного життя. Під час національно-визвольної боротьби робити це було значно простіше. Більшість дослідників відзначають значне зменшення активності політичних партій у міру стабілізації суспільства, перетворення масових африканських партій у кадрові, нерегулярність їхньої діяльності. Традиційно активною залишається діяльність політичних партій у країнах так званої соціалістичної орієнтації, а також партій у державах з відносно високим соціальним та культурним рівнем розвитку (Марокко).

У час проголошення незалежності політична партія змушена була взяти на себе функції неіснуючої держави. Незначна кількість місцевих кадрів, готових до процесу державного управління, призводить до персоналізації цього процесу, що об’єктивно веде до перетворення політичних партій у кадрові. У цій ситуації важко відрізнити партію від державних органів і чітко відповісти хто кого підпорядковував. Однак, звичайно, в державах капіталістичної орієнтації домінує державний апарат, який має більшу незалежність і самостійність, ніж у державах так званої соціалістичної орієнтації, де часто важко провести різницю між державними та політичними органами.

Репресії у таких системах менш жорстокі, ніж в однопартійних, однак вони є. Ці системи значно ближче стоять до лібералізму, хоча й не застосовують його на практиці.

Загалом треба зазначити, що застосування європейських критеріїв до пояснення ситуації в Африці не є коректним і не може адекватно відобразити пануючу там ситуацію.

Отже, для партії, що одноосібно діє в політичній системі, характерні ідеологія комунізму, фашизму або популізму, масовий тип членства, централізована структура керівних органів, авангардизм методів та засобів діяльності, соціальна база, передусім у середовищі національної бюрократії та в люмпенізованих низах, безумовний авторитет лідерів (вождизм, фюрерство). І який би різновид однопартійності ми не взяли, скрізь ця система вела до нехтування правами та свободами людини.

Одиничні тоталітарні партії інколи ще називають місіонерськими партіями. Це стосується як правлячих комуністичних і фашистських партій, так і націонал-демократичних партій країн, що розвиваються. Комуністичні партії ці наміри обґрунтовують своєю місією створення соціально однорідного суспільства – комунізму, фашистські партії – суспільства вищої раси Третього рейху. Реальною місією націонал-демократичних партій було керівництво боротьбою за визволення від колоніального режиму, і це завдання, яке практично об’єднувало все населення, виправдовувало існування однопартійної системи. Але і після ліквідації колоніального режиму їм часто (незалежно від політичної орієнтації) вдається зберегти свою роль єдиної партії в державі.

10. 2. 2. Авторитарна однопартійна система. Авторитарна однопартійність властива політичній системі, де існує система контролю, що не має достатньої влади та амбіцій щоб підкорити собі все суспільство. Характеризується вона обмеженням політичної активності опозиції. Певна кількість підгруп утримується від участі у політичному житті. Авторитарна однопартійність є системою контролю, але меншої ідеологічної сили та здібності до мобілізації. Крім того, контроль здійснюється за допомогою звичайних, а не репресивних інструментів влади, наприклад, права.

Авторитарна система може відповідати певному ступеню політичної демократії. Турецька однопартійність (1923-1946) ніколи не базувалась на доктрині єдиної партії. Вона ніколи офіційно не визнавала такої монополії, не робила спроб виправдати себе, чи то існуванням безкласового суспільства, чи прагненням покласти край парламентській боротьбі й ліберальній демократії. Для її лідерів ідеалом залишалася багатопартійна система, а монополія була лише результатом особливої політичної ситуації, що склалась у Туреччині. Система Кемаля, хоч і не була фашистською, не стояла ближче і до демократії. Туреччина до 1946 р. не досягла цієї стадії. Вибори практично були плебісцитами одного кандидата, а основні політичні свободи залишалися дуже обмеженими.

Якщо однопартійна система та демократія можуть частково збігатися, то це відбувається не стільки в статичній площині скільки в динамічній. Деякі тоталітарні партії, що функціонують у плюралістичних системах можна назвати фактичною однопартійністю, так само деякі однопартійні системи можна назвати фактичним плюралізмом. Останні деякі дослідники вважають перехідною стадією на шляху до демократії.

Плюралістична багатопартійна система на ґрунті країн зі старою соціальною структурою, в яких основна маса людей – неосвічена, підтримує і зміцнює владу старої аристократії і тим самим перешкоджає становленню справжньої демократії. Приклад Туреччини, навпаки, демонструє, що шляхом однопартійності, якщо впроваджувати її розумно, можна поступово створити певний правлячий клас і незалежну політичну еліту, що уможливлює становлення справжньої демократії у майбутньому. “За деяких умов, – зазначає М. Дюверже, – єдина партія може проводити первинне політичне оформлення мас, яке дає змогу поступово нав’язувати їм певні політичні уявлення; авторитарний режим, який породжений однопартійністю, може ліквідувати всі феодальні пережитки і створити необхідні економічні і соціальні умови для майбутнього розвитку політичної свободи”.

Що стосується тоталітарної та авторитарної моделей однопартійності, то вони досить часто розглядаються у літературі під назвою “диктатура” (тоталітарна чи авторитарна). Однак, слід зазначити, що єдина партія не завжди тоталітарна. Відомі приклади, коли єдині партії не були тоталітарними і, навпаки, існують тоталітарні партії і в багатопартійних системах. Для позначення єдиних нетоталітарних партій у літературі вживаються терміни “однопартійна догматична модель” (Дж. Сарторі), “природна однопартійність” (Дж. Блондель), “однопартійний плюралізм” (Дж. Ла Паломбара).

10. 2. 3. Догматична однопартійна система. Застосування ідеологічно-догматичного критерію до класифікації партійних систем започаткував ще Г. Алмонд. Саме у нього знаходимо протиставлення ідеологічного типу партії догматичному. Цей підхід розрізняє партії, які ґрунтуються на відповідних ідеологічних доктринах, і ті, які не базуються на них (недоктринні).

“Різниця між ідеологією та догматизмом, – зазначає Дж. Сарторі, – не тільки проходить через увесь партійний спектр, а й представляє цілком новий погляд на однопартійність. Однопартійність здатна з’явитись та існувати без будь-якої ідеологічної підтримки. Одинична партія може існувати на простих засадах доцільності”.

Догматична партія твердо дотримується шляху природного розвитку та не ставить собі за мету створення нового суспільства, тоді як ідеологічна партія схвалює нав’язаний розвиток, який підпорядковується цілям майбутнього.

Щодо догматичної одиничної партії, то їй бракує легітимності ідеології та вона має менший примусовий потенціал. Догматична одинична партія не має достатньої ідеологічної згуртованості, тому її відносини з опозицією будуються швидше на принципах культурного, ніж політичного впливу, об’єднання, а не деструкції. Крім того низький ступінь внутрішньої ідеологічної згуртованості робить організацію догматичної партії досить вільною та плюралістичною. Цей тип однопартійності ще іноді трапляється у літературі під назвою опікунської, чи скеровуючої демократії або педагогічної диктатури.

Такий тип природної (на відміну від штучної) однопартійної системи був поширений у минулому в країнах Латинської Америки, зустрічався в малих державах Карибського моря та Тихого океану. Як приклад можна назвати острів Мен, на якому офіційно існувала лише одна партія – Лейбористська: невеличка і аж ніяк не правляча, Малаві, Кот-д’Івуар. Повнішу уяву про різні типи однопартійних систем дає наступна таблиця:

Критерій	Тоталітарна однопартійність	Авторитарна одно-партійність	Догматична одно-партійність
Ідеологія	Сильна тотальна	Не дуже сильна тота-льна	Недоречна та дуже слабка
Ступінь примусу та мобілізації	Високий	Середній	Низький
Політика стосовно опозиції	Деструктивна	Ексклюзійна, роз’єднувальна	Абсорбуюча, об’єднувальна
Існування незалежних підгруп	Заборонено	Дозволено існування неполітичних угруповань	Дозволено
Влада	Необмежена	Частково обмежена	Обмежена

10. 2. 4. Гегемоністська партійна система. Ситуація однопартійності контрастує з системами в деяких комуністичних державах, де формально існувала багатопартійність (так звані країни народної демократії). На практиці ж коаліційні угоди (згідно з якими існуючі в державі партії визнавали керівну роль правлячої партії) були нав’язані комуністами примусово, що давало їм можливість цілковитого контролю над політичною системою. Така партійна система отримала назву моноцентричної, або гегемоністської.

Автор цього терміну польський учений Є. Вятр застосовував його для характеристики партійної системи Польщі. Однак, у 50-80-ті роки ця система була типовою для всіх соціалістичних країн Східної Європи. Наприклад, у Болгарії до останнього часу крім комуністичної партії легально брала участь у політичній організації ще одна партія, в Польщі – 2, в НДР та Чехословаччині – по 4 партії, в Китаї – 8. Така ж “багатопартійність” існувала і в СРВ та КНДР.

Польський політолог А. Боднар серед причин виникнення союзницьких партій називав необхідність пошуку форм для передання впливу комуністичної партії на середовище, на яке їм було важко впливати самостійно (фермери, дрібні підприємці тощо). Крім того, така система використовується для заспокоєння опозиції. Вона є не лише психологічним виходом, а і безпечним важелем управління політичною системою. До того ж з’являється додатковий засіб забезпечення еліти таким обсягом інформації, який інша партія не зможе отримати. Модель гегемоністської партії посилює функцію політичної комунікації.

Для партії-гегемона усі базові характеристики тотожні відповідним характеристикам єдиної тоталітарної партії. Опрацювання польського зразка чітко вказує на той факт, що система гегемоністської партії не може трактуватись як багатопартійна, а становить дворівневу систему, в якій одна партія спрямовує свій вплив на другорядні політичні угруповання. І хоча формула гегемоністської партії може набути зовнішнього вигляду кон-курентної політики, але вона не зможе реалізувати її по суті. Партії-союзники є насправді лише партіями-сателітами. І якщо вони входять до складу уряду, то це не означає, що вони беруть участь і у поділі влади. Навіть коли партії-сателіти отримують адміністративні, парламентські та урядові посади, вони не стають справжніми учасниками політичного процесу, а їхній статус значно нижчий порівняно з представниками гегемоністської партії, що, своєю чергою, суттєво впливає на можливість демонстрації незалежної полі-тики. Такий тип розподілу влади називають симульованим плюралізмом та симульованим партійним ринком.

Заснована на примусі партійна система гегемоністського типу існує не лише у комуністичних чи прокомуністичних державах, таких як Ефіопія чи Ангола, які цілком пристосували до своїх умов марксистську систему правління. Вона також існує в таких країнах, приміром, як Заїр та Малаві. З крахом комуністичних режимів у країнах Східної Європи цей тип партійної системи фактично відійшов у минуле.

Поняття тоталітарної гегемоністської партії є неприйнятним, але допускається її авторитарний тип. У зв’язку з цим Дж. Сарторі виділяє: ідеологічну гегемоністську партію, догматичну гегемоністську партію.

Прототипом ідеологічної гегемоністської партійної системи вважалася Польща, а прототипом догматичного її типу – Мексика.

У Мексиці існування другорядних партій допускалося лише доти, доки вони залишаються саме такими. У Португалії після перевороту 1974 р. була дозволена діяльність тільки однієї партії - Партії національної народної дії, але під час місячного передвиборного періоду незалежні кандидати могли представляти опозиційні сили та брати участь у виборчій кампанії. Після виборів опозиція розпускалась, тому що не отримувала належного партійного статусу. Але, з іншого боку, протягом цього часу кожні чотири роки змагання було досить ефективним та суттєво порушувало спокій режиму, що було неможливим за польського варіанту.

Ця форма однопартійної системи дуже поширена й часто є прелюдією до “законної” заборони діяльності політичних партій, як це мало місце у Кенії, Замбії та Зімбабве. Опозиція переслідується, партії примусово об’єднуються або розпускаються. Дж. Блондель називає цей різновид однопартійності однопартійною системою з неконституційними репресіями проти опозиції.

Отже, загалом серед класичних однопартійних систем треба розрізняти два їх основні різновиди:

1) системи, в яких усі партії, крім правлячої, офіційно заборонені або їхнє існування є формальним, заснованим на визнанні провідної ролі партії-гегемона;

2) системи, в яких за умов плюралістичної демократії, але за переважання непартійної політичної культури існує лише одна партія, а спроби сформувати інші партії ще не робились або зазнали поразки, однак не через протидію їм з боку політичної влади.

Міжнародний досвід показав, що однопартійність протягом тривалого історичного проміжку часу ніде не забезпечила ані політичну стабільність, ані економічну ефективність. Ідея утвердження гуманної, демократичної влади з монополією якої-небудь партії чи революційної сили на політичні та духовні цінності не витримала перевірки часом.