7. 4. 3. Класифікація партій за походженням

Парламентські та позапарламентські партії. Цей тип класифікації політичних партій належить М. Дюверже. Він поділяє їх на партії внутрішнього походження (парламентські) та партії зовнішнього походження (позапарламентські) – це так звана генетична модель походження політичних партій. У першому випадку маємо справу з утворенням партії з парламентської групи, навколо якої формуються виборчі комітети на місцях. Другий тип партії створюється поза парламентськими фракціями навколо місцевих комітетів.

Однак загалом, такий поділ є достатньо умовним. Класифікація ця має певне значення, насамперед, для вивчення історичної еволюції політичних партій. Буржуазні партії виникали переважно як парламентсько-виборчі, в той час, коли робітничі – як партії зовнішнього походження, на базі профспілок чи інших робітничих організацій. Але ця тен-денція не є загальною.

У сучасний період можемо спостерігати виникнення буржуазних партій із груп інтересів (наприклад, з селянських профспілок у Швеції чи Норвегії). З’являється також третя група партій, яка формується внаслідок розколу раніше існуючих партій.

Спосіб виникнення політичної партії загалом не суттєво впливає на її наступну діяльність. Наприклад, Лейбористська партія Великобританії, що формувалася як позапарламентська, стає типовою парламентською партією, тоді як Консервативна партія, яка виникла як парламентська, розвиває свою позапарламентську структуру та діяльність.

Спосіб формування політичних партій не особливо впливає також на характер ідеології політичних партій. Серед партій парламентського походження є консервативні та ліберальні партії, обидві американські партії, деякі соціалістичні та католицькі партії, а серед партій зовнішнього походження, крім лейбористської, існують християнські партії, які походять з релігійних організацій, ряд консервативних партій Бельгії, Скандинавських держав, фашистські партії, які виникають з об’єднань колишніх комбатантів, ветеранських організацій.

За М. Дюверже, існує відповідний зв’язок між способом формування партії та її організаційною структурою. Для партій зовнішнього походження характерні вища дисципліна та централізація, ніж для парламентських партій. Правда, це положення слід застосовувати швидше до політичних партій ХІХ ст., ніж до сучасних. Наприклад, британська Консервативна партія є сьогодні досить централізованою і дисциплінованою, а християнські партії зовнішнього походження мають досить ліберальну і децентралізовану орга-нізаційну структуру.

7. 4. 4. Класифікація партій за організаційним критерієм

Партії фахового і територіального типу. Характер первинних організацій партії може виступати одним із критеріїв їхньої класифікації. З цього погляду первинні органі-зації партії поділяються на засновані за фаховим і за територіальним принципом. Більшість сучасних партій мають організаційну структуру, організовану за територіальним принципом. Комуністичні партії мають первинні організації, які засновуються за фаховим принципом на підприємствах, установах, навчальних закладах.

Частина політичних партій створюють лише вертикальний рівень зв’язків між первинними організаціями та центральними органами, а деякі допускають існування певних зв’язків і структур горизонтальних – між самими первинними організаціями (наприклад, регіональні організації італійської християнсько-демократичної партії). Вертикальна структура зв’язків між первинними організаціями забезпечує більшу монолітність партії і застосовується сьогодні в організаційній структурі більшості сучасних політичних партій, за винятком хіба що партії радикалів у Франції, яка зберігає давню структуру клубів.

Централізовані та децентралізовані партії. У загальному вигляді централізація партії означає зосередження влади в руках загальнонаціональних керівних органів за одночасного зменшення самостійності низових територіальних організацій. Децентралізація, навпаки, означає провідну роль низових організацій при ухваленні політичних рішень. Такий тип партії трапляється лише в партіях-комітетах у ХІХ ст.

Як приклад децентралізованого типу політичної партії М. Дюверже подає французьку соціалістичну партію, в якій основним органом прийняття політичних рішень зі значною автономією була департаментська федерація. Прикладом централізованої партії для нього була британська Консервативна партія.

Для більшості соціал-демократичних та буржуазних партій типовою є середня організація – між централізованою і децентралізованою. Прикладом організації такого типу може бути Італійська християнсько-демократична партія.

Особливим зразком децентралізації є федеративна структура партії, яка найчастіше характерна для федеративних держав. Загальнонаціональна партія складається з місцевих організацій, які мають високий ступінь самостійності. Центральне керівництво партії складається з представників місцевих організацій, які представлені пропорційно до чисельності організації. Таку організаційну структуру має Християнсько-демократичний союз у Німеччині, обидві американські партії, швейцарські партії та Австрійська лейбо-ристська партія.

Особливу форму децентралізації презентує Австрійська народна партія, яка об’єднує окремі організації – селянську, урядовців та промисловців, позиції яких представлені в центральних органах партії. Подібну будову має Революційно-інституційна партія Мексики, католицька партія Бельгії. Такий тип організаційної структури М. Дюверже називав соціальною децентралізацією, а партії такого типу – посередніми.

М. Дюверже також відзначає можливість так званої ідеологічної децентралізації, яка допускає існування ідейно-програмних відмінностей і відповідних фракцій та платформ всередині партії. Загалом кожна партія намагається бути ідеологічно однорідною, однак лише комуністичні партії вороже ставляться до ідеологічних розбіжностей всередині партії. Інші ж партії досить толерантні до цієї тенденції. У статуті італійської християнсько-демократичної партії є норма, за якою третина місць у центральних органах партії повинна належати організованій меншості. Фракційність допускається і в організаційній структурі ліберально-демократичної партії Японії.

Особливим прикладом такої фракційності може бути наявність таємних союзів всередині партії. Наприклад, Союз братів у Національній партії ПАР, а також Національна ліга (згодом Охорона) у польських ендеків.

Серйозну централізацію мають комуністичні партії, діяльність яких базується на принципах так званого демократичного централізму, та фашистські партії, діяльність яких заснована на військовій дисципліні.

Партії демократичного та недемократичного типу керівництва. Кожна з описаних раніше організаційних структур може бути демократичною та недемократичною. Це значною мірою залежить від характеру зв’язків між членами партії та її керівництвом. Демократичні партії – це такі, в яких керівництво обирається і контролюється партійними масами. Недемократична структура партії – це така, за якої керівництво є незалежним від партійних мас і засноване на принципах вождизму. Прикладом цього є фашистські партії. Донедавна процедура обрання лідера Консервативної партії Великобританії чи американських партій невеликою групою впливових партійних діячів також була недемократичною. Однак, останнім часом суттєво зросла роль у цьому процесі як парламентської фракції, так і партійного з’їзду.

Партії одноосібного та колегіального типу керівництва. До першого типу належать фашистські партії на чолі з фюрером, комуністичні, на чолі з вождем. До другого типу належать партії, найвищим партійним органом яких є з’їзд, що обирає керівний орган – комітет. Цей тип керівництва трапляється найчастіше, причому незалежно від ідеологічного напряму партії. Колегіальне керівництво не виключає факту існування інституту лідера партії (лідер, перший секретар), але він загалом є лише провідником колегіального органу, обраним і відповідальним перед ним. Однак на практиці можливі різно-манітні комбінації цих двох типів партійного керівництва.

Наприклад, перша голлістська партія у Франції (Об’єднання в підтримку Республіки), згідно з статутом, керувалася її головою – генералом де Голлем. Голова партії призначав генерального секретаря партії і її виконавчий комітет. Це становило одноосібну тенденцію в керівництві партії. Oднак формально голова партії обирався щорічним з’їз-дом, який, згідно зі статутом партії, був найвищим партійним органом. Він же затверджував програму діяльності партії.

Подібний стиль керівництва спостерігаємо і в британській консервативній партії та американських партіях. Лідер Консервативної партії Великобританії та президент США є необмеженими керівниками партій. Вони визначають її політику, ухвалююють рішення, і немає жодного формального механізму, який би цьому перешкоджав. При лідері партії існують й інші органи, які вважаються також керівними – парламентська фракція, щорічна конференція. Лідер партії не є її вождем, він не має влади над партією, а лише керує нею. У американських політичних партіях лідер є президентом або лідером парламентської опозиції.

Немає окремих статутних приписів, які б давали змогу змінити лідера партії, але на практиці сильна внутрішньопартійна опозиція може змусити лідера відмовитися від своєї посади.

Насправді, на практиці немає одноосібного чи колегіального керівництва. Навіть у фашистських партіях лідер прислухається до думки свого найближчого оточення. Вод-ночас відомі приклади одноосібного керівництва в колегіальних партіях, наприклад, К. Аденауер у ХДС Німеччини. Визначну роль відіграють керівники партій в японських партіях, австралійській ліберальній партії.

Партії парламентського та позапарламентського типу керівництва. Другим можливим поділом партій згідно з критерієм типу керівництва є різниця між партіями парла-ментського та позапарламентського керівництва.

Якщо дослівно трактувати цей критерій стосовно існуючих політичних партій, то, очевидно, що до партій парламентського керівництва ми зачислили б невелику кількість партій – Великобританію та держави Британської Співдружності (Австралія, Нова Зеландія). Лише в цих партіях – в статуті чи на основі традицій – бачимо виразну перевагу парламентської фракції у керівництві партією. У інших партіях керівництво партією, право ухвалювати рішення мають окремі (від парламентської фракції) органи, тому їх треба зачисляти до партій з позапарламентським керівництвом. Однак, такий поділ був би надто спрощеним з огляду хоча б на те, що у позапарламентському керівництві партією є також парламентарі. Подібна ситуація типова для всіх великих політичних партій, які мають своє парламентське представництво.

Істотне те, чи в керівництві партією парламентарі відіграють домінуючу роль, якою була політична кар’єра партійних керівників. З одного боку, парламентар – кандидат у міністри, а з іншого – місцевий партійний функціонер, який займався організацією щоденного партійного життя – репрезентують два окремі типи партійного керівництва. Пе-рший – тип гнучкого, схильного до компромісів політика, другий – тип принципового, безкомпромісного революціонера. Хоча, звичайно, це не завжди так. Різниця між цими двома типами існує і, поза сумнівом, відіграє певну роль у політичному житті.

Коли політична організація є сильною, тоді парламентська діяльність вважається допоміжною формою реалізації політичних цілей партії, тоді парламентарі підпорядковані партійним функціонерам. Навпаки, партії, в яких переважає парламентське правління, є виборчими партіями, а партійна організація тоді виконує лише виборчі функції і слугує парламентській фракції. Ці дві відмінні концепції партії та її функцій суттєво впливають на формування стилю партійного керівництва.

Потреби та умови виборчої кампанії, а потім парламентської діяльності схиляють до більшої гнучкості та компромісів. Партія, яка не бере участі в урядовій діяльності, приречена на занепад – виборці відвернуться від неї. Умовою існування такої партії є праця в уряді, і це, своєю чергою, впливає на стиль партійного керівництва. Прикладом тут може бути перша голлістська партія – Об’єднання в підтримку Республіки – яка, незважаючи на значну популярність, не брала участі у формуванні уряду і скоро зазнала краху.

Навпаки, партія, яка має позапарламентські цілі, репрезентує соціальні інтереси, має сильну підтримку в розвиненій організації, не так сильно залежить від успіху на виборах. Вона не зобов’язана за всяку ціну дбати про успіх на виборах і участь в уряді. Положення партії досить часто залежить саме від її принциповості стосовно інтересів тієї соціальної верстви, яку вона репрезентує. Прикладом тут можуть слугувати комуністичні партії, особливо італійська та французька, сила і життєвість яких не залежать від результатів виборів.

Партії безпосереднього та опосередкованого членства. Існує також поділ політичних партій залежно від інституту партійного членства – на партії безпосереднього (інди-відуального) і опосередкованого (колективного) членства. Більшість сучасних політичних партій – це партії безпосереднього членства, коли члени партії належать до однієї з її первинних організацій. Існує також багато партій і з опосередкованим типом членства – наприклад, британська лейбористська партія, лейбористська партія Норвегії, бельгійська католицька партія. Членами партій тут є симпатики та колективні члени (профспілки, релігійні, громадські організації).

Принцип опосередкованого членства реалізується двома шляхами: 1) якщо хтось з членів профспілки, яка була колективним членом політичної партії, не хотів належати до партії, він повинен був написати про це заяву, і з нього не стягувалися партійні внески (contracting out); 2) кожний член профспілки повинен був написати індивідуальну заяву про вступ у партію (contracting in), і тільки тоді він ставав членом партії. Коли 1927 р. за-конодавчо була запроваджена друга система визначення членства (contracting in), чисельність Лейбористської партії скоротилася на третину, а коли 1946 р. знову відновили попередню систему обліку членів, її чисельність досягла попереднього рівня.

Однак, в цілому ряді партій практикується як індивідуальне, так і колективне членство. Так, у партії британських лейбористів, яку підтримують британські тред-юніони, налічується близько 800 тис. індивідуальних членів. Проблема ж полягає у тому, яка саме частина членів партії – індивідуальні чи колективні члени – визначають її політику.

Спочатку в партіях зовнішнього походження партійне керівництво рекрутувалося з числа керівників колективних членів (наприклад, профспілок). Однак, з часом ця практика змінюється на користь фахових партійних функціонерів.

Британська лейбористська партія і Норвезька партія праці допускають як колективне, так і індивідуальне членство, тоді як бельгійська християнсько-соціальна партія є лише федерацією колективних членів (католицьких профспілок, селянських католицьких профспілок, міських католицьких організацій) так само, як і Австрійська народна партія, яка складалася з профспілки селян, профспілки урядовців і об’єднання промисловців.