4. 2. Залученість

В основному розділі своєї книги М. Дюверже приділяє значну увагу поняттям членства в партії, ступеню участі в партійних справах і природі цієї участі. Окремо ці теми продовжували привертати увагу багатьох дослідників, однак спроби їх інтеграції завершилися лише частковим успіхом. К. Джанда вважає їх складовими однієї проблеми, яку він називав залученістю. Це поняття можна визначити так – глибина психологічної ідентичності з партією і бажання сприяти досягненню її цілей шляхом участі в партійній роботі. Тобто йдеться не лише про звичайну ідентифікацію з партією, а про участь у партійних справах, яка вимагає певного ступеня активності (іншими словами не достатньо лише голосувати за партію). У порівняльній політології рівні залученості вимірювали за допомогою декількох типів змінних: строгості вимог до членів партії, участі рядових членів партії в її діяльності, наявності матеріальних та цільових стимулів такої участі. Дослідження показали, що всі ці змінні пов’язані між собою і можуть бути зведені воєдино на шкалі залученості.

4. 2. 1. Членство в партії. В американському розумінні поняття партійного членства є практично безпідставним, але воно важливе для з’ясування проблеми залученості. Як зауважив М. Дюверже, підпис у відомості про прийом у партію водночас символізує і зміцнює відданість партії. Для М. Дюверже поняття “людини з партійним квитком” відображало його уявлення про сучасну масову (як правило, ліву) партію. Вчений запровадив поняття “коефіцієнт членства” – як відношення кількості членів партії до кількості тих, хто за неї голосує. П. Меркл провів порівняльний аналіз членів партії, її виборців та лідерів, а С. Бартоліні проаналізував дані про чисельність партій і коефіцієнт членства протягом тривалого часу. С. Бартоліні висунув низку гіпотез (наприклад, про те, що чле-нство в партії більш стабільне, ніж голосування за неї), перевірив їх на матеріалі соціалістичних партій деяких європейських країн і дійшов висновку, що ступінь відповідності цих гіпотез істинному стану речей був вищим до війни, ніж у повоєнний період. Він також стверджує, що М. Дюверже базував свої висновки на застарілих даних і перебільшував як сучасну роль, так і перспективи масових партій. На противагу С. Бартоліні, який песимістично оцінював майбутнє політичних партій у сучасному світі, П. Селле і Л. Сваасанд у своєму дослідженні, яке проводили через десять років, виявили, що “загальні дані чисельності західноєвропейських партій не підтверджують тенденцію до зменшення”.

І все ж Р. Катц підрахував відношення чисельності партій до чисельності виборців і виявив таку тенденцію в 20 з 29 партій з 1945 по 1984 р.

Оскільки рядові члени партії відіграють стримувальну роль стосовно лідерів, Р. Катц, доходить висновку, що формальне членство втратило свою привабливість і для перших і для других. А це, на думку дослідника, змушує замислитися над тим, чи продовжують партії бути каналами зв’язку між елітою та масами. До скептичної відповіді на це запитання схиляється і К. Лоусон. Однак проведене Р. Долтоном дослідження 742 кандидатів, які представляли політичні партії на виборах в Європейський парламент 1979 р., дало підстави для висновку про відповідність між політичними установками лідерів і ря-дових членів партії (які були опитані того ж року). Загалом, Р. Долтон виявив, що “існує високий ступінь узгодженості між поглядами європейської спільноти і еліт”, притому, як вважає вчений, це значною мірою пояснюється саме “активним взаємозв’язком між виборцями і партіями”.

4. 2. 2. Вступ у партію та вихід з неї. Положення щодо вступу в партію або виходу з неї є важливими в теорії політичних партій, оскільки безпосередньо стосуються пи-тання можливостей участі в політичній діяльності.

З приводу виходу з партії важливо зазначити, що член партії може будь-коли вийти з неї. У політичних партіях встановлення певних термінів для попередження про вихід, як це робиться у спілках, неприпустимі. Вихід з партії може відбутися в будь-який час і без попередження шляхом подання односторонньої заяви (в тому числі усного повідомлення) члена партії. У науковій літературі головні пункти цих положень не викликають суперечок, на відміну від положень, які стосуються вступу.

Згідно із загальним правилом, заборона чи обмеження на вступ до партії неприпустимі. Це стосується і всіляких тимчасових заборон щодо прийому в партію. Однак в юридичній літературі обговорюються значення та припустимість заборони на відмову у вступі до партії. При цьому наводяться аргументи, що заборона на відмову у вступі до партії є порушенням принципу свободи партій. Відзначається, що це позбавляє права партії боронитися від проникнення до своїх лав антиконституційних угруповань чи окремих небажаних для неї елементів.

Якби заява про вступ до партії дійсно відхилялася, то претендент мав би змогу створити власну партію. В цьому плані внаслідок негативного рішення партії ніхто не відчув би утиску своїх демократичних прав. З іншого боку, заборона на вступ є надмірним засобом створення власної партії. Створення нової партії пов’язане зі значно більшими зусиллями та витратами, ніж членство у вже існуючій партії. Крім того, кожна нова партія приречена бути малозначущою, оскільки на практиці лише кільком партіям вдається здійснювати політичний вплив. Через те, що кожна з існуючих великих політичних партій становить самостійний політичний напрям, кожна з них утримує своєрідну монополію. За такої монополії свобода партій, подібно до цивільно-правової свободи укладання договорів, має підлягати обмеженню. Тому партії, в принципі, зобов’язані приймати всіх претендентів. Відмова має бути обґрунтованою в кожному окремому випадку. Це положення достатньо суперечливе, бо відповідно до нього виключення членів партії відбувається лише за певних обставин, а претендентам на вступ до партії можна відмовити з будь-яких причин.

Про обов’язок обґрунтовувати відмову претенденту на вступ до партії та про її відповідність закону партіям нагадують дедалі частіше. Однак, панує думка про те, що сво-бода партій допускає як відмову без підстав, так і заборону таких причин для відмови, які розрізняють претендентів за статтю, расою або класовою приналежністю.

4. 2. 3. Стимули партійної діяльності. Питання стимулів, які приваблюють партійних активістів (чи, говорячи словами М. Дюверже, про природу участі) вивчене достатньо добре. Першими до аналізу цієї проблематики вдалися П. Кларк та Дж. Уільсон, які провели різницю між матеріальними (економічними), цільовими (власне політичними) і солідарними (соціальними) стимулами. Стимулами участі у партійній діяльності є прагнення до досягнення особистої вигоди, до втілення в життя партійної програми чи до спілкування з однодумцями. Ранні емпіричні дослідження, особливо в США, мали на меті встановити, які з названих факторів переважають. Дж. Уільсон висловив думку, що ак-тивісти професійних партійних організацій (тобто організацій, які контролюють політичне життя даної місцевості) керуються переважно матеріальними стимулами, тоді як участь у непрофесійних організаціях має, як правило, цільову мотивацію. Однак, проведене Дж. Брюсом, Дж. Кларком і Дж. Кесселем дослідження лідерів Республіканської і Демо-кратичної партій США на рівні округу, які брали активну участь у президентській кампанії 1988 р. показало, що в обидвох партіях домінувала цільова орієнтація “істинно ві-руючих”.

У. Райт розвинув запропоновані Дж. Уільсоном відмінності, сформувавши концепцію раціонально-ефективної і партійно-демократичної моделей політичних партій. Аме-риканські партії швидше раціонально-ефективні – головна їхня турбота полягає в тому, щоб отримувати голоси і вигравати вибори. Навпаки, традиційні європейські соціалістичні партії “значною мірою орієнтовані на специфічну політику, ідеологізовані і стурбовані визначенням політичної лінії”. У. Райт вважає, що в багатьох конкретних партіях представлені дві ці моделі в тій чи іншій пропорції. Звідси його теза про те, що “розвитку дослідницької теорії і практики заважає сліпа відданість одній із моделей за принципом “або-або”.

У останні роки дискусія про стимули участі в партійній діяльності відродила інтерес до різниці між лідерами і рядовими членами партій, покладеної колись в основу “за-лізного закону олігархії”. Теорія Р. Міхельса в доступній формі пояснювала, яким чином лідери встановлюють особисту владу за рахунок інтересів своїх прихильників. Цей підхід знову з’явився в теорії раціонального вибору в інтерпретації Дж. Шлезінджера, згідно з якою лідери прагнуть здобути посади, які можна отримати лише за рахунок перемоги на виборах, в той час як партійні активісти здобувають “вигоди”, які не обов’язково пов’язані з такою перемогою. З погляду Дж. Шлезінджера, який бачить у лідерах людей, які прагнуть здобути посади, У. Райт абсолютно неправий – існують “не різні види партій, а однакові партії, суперечності між якими зумовлені конфліктуючими прагненнями до посад та вигод”. А ці прагнення нерівномірно розподіляються між лідерами та активістами.

Дж. Мей запропонував термін “криволінійна невідповідність” для позначення ситуації, за якої уявлення вищого керівництва і рядових членів партії про її цілі збігаються, тоді як керівники середньої ланки дотримуються інших поглядів. Зроблений Г. Кітшельтом аналіз “криволінійної невідповідності між політичними стимулами виборців, активістів і лідерів партій” показав, що така невідповідність спостерігається головно в двопартійних системах, причому “криволінійність як мікрополітична характеристика партійної організації” найменше проявляється у континентальній Європі.

Найскладнішим, для вивчення проблеми стимулів, залишається поставлене Дж. Шлезінджером питання про те, чи стимули є індивідуальними чи груповими. На думку Дж. Шлезінджера, Е. Даунс помиляється розглядаючи у відповідності до свого визначення партії як команди, націлені на отримання посад через участь у виборах, і дані амбіції притаманні команді загалом, а не окремим її членам. З погляду вченого, такий підхід не дає змоги правильно зрозуміти партійну організацію. Поняття партійної стратегії виявилося в центрі дослідження У. Райта власне внаслідок того, що увага вченого змістилася від мотиваційних стимулів окремих активістів до цілей партій загалом.

4. 2. 4. Визначальні фактори участі (партисіпації). Міркування про готовність до участі пов’язуються з питанням про визначальні фактори участі членів партії у внут-рішньопартійному житті. У даному контексті можна розрізняти три групи факторів впливу – ресурси, схильності та доцільності.

Ресурси охоплюють як соціальну структуру, так і ресурси індивіда, набуті внаслідок процесів соціалізації. Якщо провести аналіз праць, що вивчають питання про те, які змінні величини зі сфери ресурсів розглядаються як потенційні фактори, що визначають рішення взяти участь у партійній діяльності, то можна навести класичні соціально-структурні величини, як-от: стать, вік та озброєність соціально-економічними ресурсами (освіта, професія, прибутки), а також родинну політичну соціалізацію та участь у спілках та товариствах. Схильності утворюються різними структурами мотивів індивідів. Теорети-чні методи класифікації мотивів, що спонукають членів партії до членства у своїй партії, описані у працях класиків соціальної науки в царині політології, здебільшого орієнтова-ної на психологію, в межах дослідження партійних організацій та теорії соціології з питань організації. На базі теоретичних міркувань можна розробити схему класифікації, яка вирізняє експресивні та інструментальні мотиви прихильності, причому перші охоплюють емоційні та нормативні мотиви, а останні поділяються на політичні та матеріальні мотиви.

Дослідники партій довго нехтували емпіричним аналізом індивідуальних визначників внутрішньопартійної участі. Нові емпіричні дослідження дають змогу дійти виснов-ку, що їхнє підгрунтя утворюють передусім мотиви з соціально-структурної сфери (озброєність соціально-економічними ресурсами) та сфери соціалізації (соціальна партисіпація). Залежність участі у внутрішньопартійному житті від певних індивідуальних визначників пояснює проблему загального врівноваження двох явищ: розширення участі мас та скорочення олігархії. Складність полягає у тому, що розширення участі у процесі внутрішньопартійного формування волі призводить до збільшення прірви між активними та пасивними соціальними групами. Це означає, що рішення про розширену участь призводить до суперечливості постулату про рівні можливості участі. Позначена поняттям доцільності група визначальних факторів враховує той факт, що індивідуальну політичну участь не можна розглядати ізольовано від того контексту, до якого вона включена. Тому участь охоплює фактори як зі сфери партійної організації, тобто групового контексту, до якого включений член партії, так і з оточення організації. У сфері партійної організації маються на увазі специфічні партійні системи стимулювання, а в оточенні організації – соціально-політичні умови на різних рівнях специфічної політичної системи, в межах якої здійснюється індивідуальна участь у внутріпартійному житті.

Тут напрошується доцільна структуризація партійної організації, тобто розмаїття можливих специфічних стимулів партії, аналогічно до наведених вище розрядів мотивів зобов’язань. Подібна аналогічність, однак, має сенс лише за наявності специфічних стимулів, які стосуються лише одного розряду мотивів та підлягають, таким чином, поділу на емоційний, нормативний, політичний та матеріальний стимули.

Емоційними стимулами участі є винагороди в межах процесів взаємодії, сприяння соціально-інтеграційним груповим взаєминам та заходам до налагодження емоційного зв’язку членів партії з керівниками, які мають певну ауру.

Нормативні стимули спрямовані на систему норм та цінностей як фактори встановлення партійних зв’язків та внутрішньопартійної мобілізації членів партії до активної участі.

Системи ідейно-політичних цілей, запозичені (залежно від партії) у більш значущих цінностей утворюють базу для третьої категорії стимулів – політичних.

Матеріальні стимули у політичних партіях полягають передусім у можливості підтримання професійних контактів та у здійсненні професійної кар’єри у політичній та по-заполітичній сферах.

У спектрі партійно-організаційних стимулів проблема розширення участі та скорочення олігархії виступає в іншому світлі, коли наведені категорії стимулів виробляють-ся, управляються та контролюються партійним керівництвом, підвищують владу керівництва й можуть використовуватися з метою маніпуляції, в тому числі для генерування позірної участі.

Дотепер бракує емпіричних досліджень, які б систематично аналізували весь спектр специфічних стимулів партійної організації, вивчали б їхній вплив на внутрішньопартійну участь членів партії та намагалися б на цій підставі дати оцінку співвідношення специфічних стимулів участі та внутрішньопартійної демократії.

Вирішальне значення для стимулів, що впливають на участь членів партії з різними мотивами, має спосіб диференціювання внутріорганізаційних підсистем, тобто територіальних та функціональних підрозділів партій та утворення фракцій всередині партій. Що ж до територіальних розмірів організаційно-структурного диференціювання, то тут особливо впадають у вічі три ознаки: існування, ступінь та вимір автономії місцевих підрозділів партійних організацій. Коли завдяки повсюдній присутності політичних партій існує можливість діяльності “на місцях”, для членів партії це означає, що витрати на ресурси, необхідні для більшої участі, стають меншими, а участь пропонується у ширшому обсязі. Досить високий рівень автономії територіальних підрозділів стосовно центрального керівництва партії зміцнює можливості ідейно-політичної діяльності партійних організацій і з цієї причини може розглядатися як стимул для участі членів партії у роботі цих партійних організацій, хоча вона й містить можливу загрозу загальній організаційній інтеграції партії.

Розмір місцевої партійної організації – це та ознака територіальних масштабів організаційно-структурного диференціювання, якій, з огляду на можливий зв’язок з внутрішньопартійною участю членів партії, досі приділялася найбільша увага. Деякі емпірично-аналітичні праці спромоглися показати, що між участю у внутрішньопартійному житті та розміром місцевої партійної організації існує негативний зв’язок, тобто кількість активних членів партії та інтенсивність їхньої індивідуальної діяльності знижується в міру збільшення розмірів місцевого партійного підрозділу. Найбільш повно це теоретичне положення обґрунтував М. Ольсон.

Територіальним і ще більшою мірою функціональним моментом внутрішньопартійного структурного диференціювання можуть зачіпатися специфічні сектори оточення та соціальні групи. Через це функціональне диференціювання партійної організації може правити за внутріпартійну структуру стимулів для членів партії, які у своїй діяльності ототожнюють себе з інтересами та цілями цих сегментів оточення та соціальних груп.

Засобом внутрішньоорганізаційного диференціювання найчастіше є внутрішньопартійний фракціоналізм. Прибічники внутрішньопартійної організаційної моделі, яка ставить “участь окремої людини вище від конкуренції політичних груп, що протистоять, всередині партії”, дотримуються такої думки: “Хто прагне демократизації всієї організації, той повинен прагнути й утворення фракцій, якщо визнання у демократичних структурах не має перетворитися на суто зовнішнє представництво”.

Наскільки реальні форми внутрішньопартійної конкуренції груп різної спрямованості насправді правлять за фактори, що стимулюють членів партії до участі у внутрішньопартійному житті, – питання спірне. Емпіричні дослідження цієї проблеми дають різні результати.

Поряд з внутрішньопартійними системами стимулювання участі до даної структури належать також і фактори партійного оточення, існування або зміни яких опосередковано чи безпосередньо впливають на процеси участі у внутрішньопартійному житті. Соціально-економічна сфера охоплює структури й процеси, що, зокрема, впливають на соціально-структурний склад партій (система освіти та ринку робочої сили), соціально-культурна сфера охоплює зміни суспільних структур та загальні процеси зміни цінностей.

До структури мотивів участі у політико-інституційній сфері належать, зокрема, законні умови, тобто внутрішньопартійний устрій та його здійснення відповідно до статуту партії; а також фінансування партій, виборча система та способи партійної конкуренції.

Суттєві недоліки та проблеми наведених результатів дослідження внутрішньопартійної демократії полягають у тому, що в багатьох сферах замало або взагалі немає жодних нових емпіричних досліджень. Бракує, зокрема, праць які виходять за межі первинних досліджень діяльності місцевих або регіональних організацій окремих партій. Цей недолік можна пояснити не лише численними труднощами доступу до даних, а й поворотом дослідницького інтересу в бік аналізу функціональної кризи сформованих партій та їхнього зіткнення з партіями нового типу.