ЗМІСТ:

1. Вступ.

2.Походження Українськї мов.

3. Походження літературної мови,

4.Зачинателі літературної мови.

5. Розиток літературної мови.

6. Українська літературна мова в наш час.

Використана література

1. Вступ

Стилістика - це розділ мовознавства, що вивчає стилі літературної мови та мовні засоби, які створюють їх особливості.

Назва стилістика (лат.stilus, stylus, від гр. Stylos - паличка для письма) утворилася від слова стиль, яким у стародавні часи та середні віки називали загострений стрижень з кісті, метала чи дерева, що ним писали на воскових дощечках або берестині.

Стилістику з певною мірою умовності можна назвати естетикою мови. Естетика глибоко проникає в спосіб нашого життя, щоденної праці, поведінки і, звичайно, мовного спілкування. Зробити щоденне спілкування точним, досконалим за змістом і мовною формою допомагає стилістика. Однак вона має ще й суто естетичне завдання — вивчати мистецтво слова і пропагувати його. Мова у кращих її зразках сама є мистецтвом і спроможна справляти художньо-естетичний вплив, формувати мовні смаки, виробляти норми. Стилістика української мови допомагає глибше пізнати матеріальну природу і суспільну сутність мови, зв'язок структурного і функціонального аспектів, особливості формування і тенденції розвитку функціональних стилів української літературної мови. Вона досліджує і показує світові невичерпну виражальну силу мови, її художньо-естетичну цінність, її віковічні надбання. З усіх лінгвістичних дисциплін тільки стилістика зосереджує увагу на тому, що можливості творчого використання мови закладені уже в ній самій. Проте реалізація її творчих можливостей залежить і від мовотворчої здатності мовця, від розвитку його особистості і багатства культури. В тому, що називається мовленням, текстом, постійно взаємодіють логічні, психологічні і лінгвістичні начала. Стилістика тримає в полі зору не тільки мову, а й мовців: тих, хто говорить, і тих, для кого говорять.

2. Походження Української мови.

Людина у своєму розвитку постійно прагнула до істини, до самовдосконалення, проходячи через терни, помиляючись.

Слов’янські мови входять у велику сім’ю індоєвропейських мов. Вона поділяється на українську, російську, білоруську мови, та інші.

Існують теорії, за якими українська мова виникла 5-20 тис. років тому. Тут слід розмежувати два поняття: поява живої народної української мови і виникнення української літературної мови. Звичайно, відколи на наших землях появилися предки українців (протоукраїнці), то й мали вони ту мову, яку пізніше наш народ назве українською. Безмовним народ не буває. Історики і археологи свідчать, що українці (вони в різний час мали кілька назв: поляни, анти, арії, руси) є автохтонними, тобто споконвічно жили на своїй території, і, отже, спілкувалися своєю мовою.

Офіційною думкою в радянській історії мовознавства була дата XIV ст., яка вважалася початком усіх трьох східнослов'янських мов.

За третьою версією - українська мова походить безпосередньо з південно-західних діалектів праслов'янської мови, які мають писані пам'ятки на усій території уже з ІX ст.

3. Походження літературної мови.

Для єдиної держави необхідна була загальнозрозуміла мова офіційних джерел, законодавства, церкви. Вважається, що початками літературної мови Київської Русі є київське койне – своєрідний конгломерат (суміш) різних діалектних рис племен, які заселяли Київську Русь.

У період Київської Русі виникла потреба розширення функцій мови, яка відтепер ставала і мовою документів державного рівня (договори русичів з греками), мовою законодавства ("Руська правда"), мовою державного управління. Зароджується княжий, боярський етикет ("Повчання Володимира Мономаха"). Українська мова стає мовою мистецтва і художньої літератури ("Слово"), мовою релігії і освіти ("Изборники Святослава", "Остромирове Євангеліє").

Аналізуючи літературу Київської Русі, ми можемо говорити про початки стилів мови: офіційно-ділового, публіцистичного, наукового (літописи), художнього конфесійного, або богословсько-дидактичного

Треба зазначити, що в період Київської Русі існували два типи літературної мови: книжна давньоукраїнська мова і книжна церковнослов’янська мова.

Наприкінці XII ст. Київська Русь була ослаблена, тому значні її землі стали здобиччю чужинців. Вона потрапила під владу Польщі та Литви.

З середини XVI ст. до XVII ст. українська літературна мова мала значне функціональне поширення на українських землях. Вона виступала у текстах різних стилів: ораторсько-проповідницької літератури, панегіричної, полемічної, художньої. З кінця XVI ст. на український народ посилюється наступ польської шляхти, що став особливо тяжким для усіх після Брестської унії 1596 р. Ця унія, по суті, наклала заборону на розвиток української культури і мови, тому що мовою церкви стала латинська мова, а церковні канони спиралися на римські, а не на грецькі засади, що суперечило усьому історичному розвитку української духовності. Цей період ознаменувався так званою полемічною боротьбою (полеміка - сперечатися, доводячи свою правоту). Полемічна боротьба відбувалася між прихильниками двох церков, а значить, – двох світоглядів, культур. Оскільки мовою католицької церкви була латинська мова, а православної – слов'яноруська мова, то це була і боротьба двох мов.

Кінець XVI - поч. ХVІІ ст. ознаменований заснуванням перших вищих шкіл на Україні. Зокрема у 1631 р. була заснована школа вищого типу у Києві на Подолі, яка цього ж року з'єдналася зі школою при Києво-Печерській лаврі, яку очолив Петро Могила. Спочатку вона називалась Києво-Могилянською колегією, а у 1701 р., за пропозицією гетьмана Івана Мазепи, було надано їй статусу академії.

Школи вищого типу потребували підручників, тому на цей період припадають початки українського книгодрукування. У 1574 р. у Москві був надрукований "Апостол" Іваном Федоровим. А з кінця XVI- поч. ХVІІ ст. в Україні активно виходять словники і граматики, що сприяє розвиткові української літературної мови, фіксації власне української лексики у словниках.

У XVII ст. жива розмовна мова найповніше представлена в історичних думах та піснях. Історичні думи писалися з метою музичного супроводу, і їх ритміка була близька до ритміки розмовного мовлення.

XVIII століття характеризується тим, що дві територіально найважливіші частини України стали розділені Дніпром між двома державами. Для Лівобережної України характерні міцніючі зв'язки з Росією. Для Правобережної – посилення впливу Польщі. Ставлення до української мови було недоброзичливе. Узаконювалися різноманітні обмеження та заборони. У школи вищого типу не допускалося викладання українською мовою, у Києво-Могилянській академії викладання велося російською мовою, у Львівських школах – польською, німецькою.

Зокрема, 1720 р. – цар Петро І видав указ про заборону на Україні друкувати книги, з церковних книг вимагалося вилучити тексти, писані українським наріччям.

1753 р. – заборона викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1769 р. – Синод розпорядився відібрати українські букварі.

У 1775 р. була знищена Запорізька Січ.

Козаки жили багатим духовним життям, і знищення Запорізької Січі – це замах на культурний і духовний розвиток українського народу.

Останнім представником старої української літературної мови був Григорій Сковорода (1722-1794) – видатний філософ, мислитель, мовознавець, культуролог, поет. У мові Г.Сковороди проступало кілька стильових струменів:

церковнослов'янський (філософські трактати);

латиномовний ;

російськомовний (“Басни Харьковские”);

україномовний (“Сад божественних песней”).

Практичне втілення знайшла нова українська літературна мова у художній, науковій практиці І.П.Котляревського, якого вважають її зачинателем .