Правила побудови міркувань за аналогією:

Правило 1. Необхідно робити висновок на основі якомога більшої кількості схожих ознак уподібнюваних предметів.

Правило 2. Схожі ознаки мають бути різноманітними.

Правило 3. Схожі ознаки мають бути істотними для порівнянних предметів.

Правило 4. Має бути присутнім необхідний (закономірний) зв’язок між схожими ознаками і ознакою, що переноситься.

Вірогідність умовиводів за аналогією може коливатися досить суттєво. Якщо вона вкрай мала, говорять, що аналогія неспроможна. Аналогію можна вважати спроможною, тільки якщо перенесення ознаки, що була виявлена у одного з предметів на інший дійсно має підстави у загальних, істотних ознаках.

Спроможність аналогії корелюється з вірогідністю її висновків. Аналогія спроможна, якщо отриманий висновок є досить ймовірним для його практичної прийнятності. Далі йдеться вже про підвищення міри вірогідності висновку. Зазвичай до чинників, що підвищують його вірогідність, відносять: кількість загальних ознак, їх різноманітність, істотність, незалежність загальних ознак, однорідність або однопорядковість ознаки, що переноситься, із загальними. Усі ці чинники мають одну тенденцію і мету, про що треба завжди пам’ятати. Їх загальна тенденція – виділити серед загальних ознак ту з них, або таку сукупність ознак, від яких залежить ознака, що переноситься.

У тих випадках, коли можна з упевненістю сказати, що ознака, яка переноситься, випливає із загальних, ми отримуємо строгу аналогію. Зокрема, за строгою аналогією можна отримати висновок про неправильність силогізму: «Франція не є слаборозвиненою країною і ніколи не була колонією, отже, деякі слаборозвинені країни були колоніями» на тій підставі, що очевидно неправильним є наступний силогізм: «Я – не англієць і не китаєць, значить, деякі англійці – китайці», оскільки він має таку ж структуру, як і перший. У цьому міркуванні за аналогією порівнянними предметами є два силогізми, загальною ознакою яких є лише структура (модус), а ознакою, що переноситься, є неправильність їх спільного модусу. Хоча загальна ознака у них лише одна, аналогія є строгою, вона дає повністю достовірний висновок, оскільки відомо, що структура силогізму є достатньою підставою для його правильності або неправильності. Тобто, єдина загальна ознака у нашому прикладі цілком обґрунтовує ознаку, що переноситься.

Якщо ознака, що переноситься, не пов’язана закономірно з подібними ознаками, то висновок міркування за аналогією може виявитися помилковим. Крім того, необхідно пам’ятати, що висновки міркувань за аналогією мають лише ймовірний характер. Однак, аналогія іноді виступає незамінним засобом ілюстрації і роз’яснення якого-небудь складного матеріалу, є способом надання йому художньої образності, може надихати на наукові відкриття. Проте, дуже далекі аналогії можуть бути не просто не корисними, а навіть шкідливими, якщо вони замість пояснення надають пусті конструкції та симулякр (видимість) ясності та усвідомлення проблеми.

Найчастіше терміном «доведення» називають процес обґрунтування істинності певного судження, а спростуванням – процес обґрунтування хибності.

Досить поширеним є використання термінів «доведення» і «спростування» у ширшому сенсі, у сенсі будь-якого підкріплення (неповного обґрунтування) тези і критики тези. Проте частіше для процедур неповного обґрунтування і неповного спростування використовують терміни «аргументація» і «критика». Тому, розглядаючи доведення і спростування, ми матимемо на увазі і слабкіші їх різновиди: аргументацію і критику. Розрізняють також індуктивні та дедуктивні доведення/спростування. Це не що інше, як індуктивні та дедуктивні умовиводи.

Структура доведення (як і спростування):

1) теза – судження, для якого обґрунтовується та або інша істиннісна оцінка;

2) аргументи – судження, за допомогою яких можна обґрунтувати істиннісну оцінку тези і які є прийнятними для адресата доведення;

3) демонстрація – умовивід або ланцюжок умовиводів, який показує зв’язок аргументів із тезою, обґрунтовує її оцінку як істинного (вірогідного) або хибного (неймовірного) судження.

Доведення і спростування поділяються на генетичні і по суті. У генетичних доведеннях висновок про істинність тези випливає з аргументів, що показують походження тези і той шлях, яким теза до нас дійшла. Тому аргументи генетичного доведення не торкаються сутності змісту тези, а свідчать лише про те, що джерела і передавачі тези не викликають сумніву або, принаймні, викликають довіру. Демонстрація у генетичному доведенні – це міркування про те, що при названих джерелах і передавачах інформації, яка становить зміст тези, останню треба визнати істинною або достатньо обґрунтованою. Генетичні доведення використовуються частіше у тих випадках, коли немає можливості обґрунтувати тезу по суті. Генетичне спростування – це обґрунтування судження про те, що теза суперечить інформації, яка отримана з надійного джерела і що дійшла до нас надійним шляхом. У тих випадках, коли йдеться про використання у доведенні джерел, які викликають сумніви, надійне спростування отримати неможливо. Ненадійне або невдале генетичне доведення не може розглядатися як генетичне спростування.

У доведенія по суті аналізу піддається сам зміст тези, а не її походження. Аргументи у такому доведенні стосуються змісту тези, а демонстрація показує, що зміст аргументів імпліцитно містить у собі зміст тези або підтверджує її. Доведення по суті поділяються на прямі і непрямі. Відмінність між прямим і непрямим доведенням полягає не у різних типах аргументів, що використовуються, і не у способі демонстрації, а у спрямованості аргументації. Якщо аргументи і демонстрація спрямовані безпосередньо на тезу, тобто якщо демонструється зв’язок аргументів прямо із тезою, то у наявності пряме доведення. Якщо окрім тези у доведенні є ще одне або декілька суджень і процес демонстрації звертає аргументи до них, то таке доведення є непрямим.

Спростування по суті є повністю аналогічним доведенню. Різновиди спростування: пряме і непряме. Якщо аргументи спрямовані безпосередньо на обґрунтування хибності тези, то спростування пряме, а якщо вони звернені на інше судження, що є лише посередником, то спростування буде непрямим. Але слід зауважити, що непрямі спростування зустрічаються надзвичайно рідко, оскільки вони істотно складніші за прямі, адже продемонструвати істинність завжди важче, ніж показати хибність. Пряме спростування здійснюється тим способом, що і доведення від протилежного, а непряме спростування будується як пряме доведення, але аргументами підтверджується вже не теза, а антитеза.

Термін «спростування» нерідко вживають ще в одному сенсі, що не має вже нічого спільного з розглянутим. Це спростування у сенсі руйнування доведення, тобто демонстрація неспроможності приведеного ким-небудь аргументу. У теорії аргументації таке спростування називається критикою форми. При спростуванні доведення не треба шукати аргументи проти тези або обґрунтовувати свою тезу, несумісну з вихідною. Для спростування доведення досить показати, що наведений доказ має деякі недоліки, тобто що у ньому порушене хоча б одне з правил доведення. Виявивши у доведенні помилковий аргумент або необґрунтований аргумент, або помилку у демонстрації, можна вважати, що доведення є спростованим. Тезу після такої операції доводиться вважати необґрунтованою, її істиннісна оцінка, як і до будь-якого доведення, залишається невизначеною. Однак, спростування доведення не можна розглядати як спростування тези. Після спростування будь-якого доведення теза може бути доведеною іншими аргументами, а істинність її буде обґрунтованою.

Словник – мінімум

Аналогія – традуктивний умовивід, в якому на підставі подібності двох предметів в одних ознаках робиться висновок про подібність їх і в інших ознаках.

Доведення – це обгрунтування істиності одного положення (судження, гіпотези, концепції) з допомогою інших шляхом побудови відповідного міркування.

Теза – положення, що обгрунтовується.

Аргумент (логічна основа, підстава, довід, доказ) – положення, з допомогою якого обгрунтовується теза.

Демонстрація – форма логіяного зв’язку між тезою та аргументоми.

Пряме доведення – доведення, в якому з аргументів, пов’язаних за певною схемою міркування, безпосередньо випливає висновок, який повністю збігається з проголошеною тезою.

Непряме доведення – доведення в якому істиність тези обгрунтовується шляхом встановлення хибності антитези.

Спростування – обгрунтування хибності тези або невідповідності правилам доведення тези, аргументів чи демонстрації.

Контрольні питання

1. Що таке аналогія?

2. Чому аналогія дає лише йомовірні висновки?

3. Які види аналогії ви знаєте?

4. Як можна підвищити йомовірність висновків за аналогією?

5. Що ви можете сказати про термін “доведення” і “аргументація”?

6. Яка будова доведення?

7. Які ви знаєте види доведення?

8. Що таке спростування тези?

9. Що характерне для спростування шляхом обгрунтування істиності антитези?

10. Яка специфіка спростування шляхом зведення до абсурду?

11. Що характерне для спростування аргументів?

12. У чому полягає специфіка спрстування демонстрації?

13. Який вид спростувань є найсильнішим і чому?