Як дівчинка побачила себе

Одного разу маленька Соня завередувала. Їй хотілося йти гуляти, а мама говорила: спочатку поснідай, а потіму гуляти йди. От вона і розплакалася.

Вона думала, що мама буде просити: "Мила донечко, йди, поснідай, будь ласка". Але мама не стала просити. Вона сказала:

- Ну, що ж, не хочеш їсти - йди, гуляй. Але до обіду нічого їсти не будеш.

Сказавши це, мама вийшла з кімнати. Соня ще більше розрюмсалась. Раптом крізь сльози вона побачила себе в маленькому дзеркалі, що стояло на столі. Спочатку Соня не зрозуміла: що це за дівчинка в дзеркалі? Чому в неї обличчя, так скривилося, з червоними очима, чому по щічках розмазані сльози? Від подиву Соня перестала плакати і здогадалася: це ж її відображення в дзеркалі.

Соні стало соромно. Невже це вона?

Соня оглянулася: чи не бачить мама, яка вона негарна в сльозах?

Мами не було. Соня скоріше витерла сльози.

З тієї пори вона ніколи більше не вередувала. Їй іноді хотілося покапризувати: вже і губки в неї кривилися, і на очах були сльози, але раптом вона згадувала про дзеркало, і їй ставало соромно.

Так дзеркальце допомогло Соні побачити себе.

У люблена лялька

Серед звичайнісіньких, невеликих ляльок - одна була моя найулюбленіша.

Звали її Тася,- як і мене.

Вона була в нас дуже давно: ступні на обох ногах у неї були відбиті, посеред лоба дірка. Доводилося голову хусточкою запинати, щоб не видно було. А все ж таки я люблю її найдужче.

От настала весна, і ми зібралися їхати на дачу. Мама укладала в чемодани все, що треба взяти із собою, - одяг, білизну, посуд. Одягла я свою Тасю як слід: гарне плаття, пальто, панчішки й черевички на обламані ніжки, капелюшок на пробиту голівку... І понесла до мами, щоб теж покласти в чемодан.

- Ні, - сказала мама, - навіщо брати з собою старий мотлох? Цю ляльку ми не візьмемо.

Я похнюпилася, сіла в куток і стала думати.

Бідна моя Тася! Як же вона залишиться сама в місті, в спустілій квартирі? Я гулятиму собі в садку, збиратиму ягоди й гриби в лісі, гратимусь на піщаному березі озера, а вона тут буде сумувати й плакати невидимими нікому сльозами... І докоряти мені за те, що я її покинула? Ні, це неможливо! Треба щось зробити...

Вранці я нишком прослизнула в дитячу кімнату. Тася напоготові, зодягнена по-дорожньому, сиділа в куточку. Я швидко схопила її й сунула собі під пальто. Ніхто не побачив...

- Сідай скоріше, чого ти забарилася? - каже мама.

Я обережно,- щоб лялька не випала з-під пальта, - зайшла в автобус. От і вокзал.

- Беріться за руки, діти, беріться за руки! - клопоталася мама.

Вона боялася, щоб ми не розгубилися у вокзальній юрбі.

Я миттю примостилася так, щоб стати .скраю: у мене ж одна рука була зайнята - тримала ляльку крізь пальто... Зараз подадуть поїзд... і. Тут я повинна розповісти, яка я була боягузка: я страшенно боялася паровозів. Коли підходив паровоз, пихкав і гудів, я з жахом заплющувала очі і ховалася за чиюсь спину. Аля потім мама сміялася з мене й казала:

- А ти й не бачила, не бачила! На паровозі сидів верхи машиніст і підганяв батіжком!

І я вірила, що це й справді так було.

...Та от нарешті поїзд спинився, грюкнули вагони, і ми стали залазити. Усі почали розміщуватися по своїх місцях, скидати пальта, прощатися з батьком, який, провівши нас, мав іти на роботу. А я забилася в куток і боялася зняти пальто: що, як побачать мою Тасю й батько забере її назад, у порожню квартиру?

І тільки тоді, коли поїзд рушив, батько залишився на пероні й усі стали махати йому руками й гукати "до побачення!", я гордо витягла з-під пальта свою любу ляльку! Мама не розсердилася. Вона тільки здивувалася, засміялася й сказала:

- Ну що ж, це непогано, що ти так любиш своїх давніх друзів!

Отака була подія з моєю улюбленою лялькою.

Н.Забіла