Як друзі ведмедика провчили

В одному гарному лісі жив собі Ведмедик Тік. Коли йому виповнився один рочок, до нього, як і годиться, прийшли в гості знайомі звірятка. Вони вітали ведмедика з днем народження, вручали йому подарунки. Тікова бабуся спекла дуже смачний торт з моркви, а мама приготувала солодкий чай з медом і малиновим варенням. Звірята попили чаю, скуштували торта й пішли у ведмедикову кімнатку гратися. Кожний взяв якусь іграшку. І тут Тік показав себе.

— Не чіпай мого м'ячика! — кричить їжачкові.

— Віддай мій велосипед! — волає до зайчика.

• Ой, ой, ой, це мій паровозик! — гнівається на білочку.

Образилися звірята на ведмедика й пішли. Став Тік гратися сам, але м'ячик не хотів підлітати, велосипед не бажав їхати, а паровозик — гудіти. А на кухні сиділи зажурені мама з бабусею й навіть не дивилися на Тіка. Стало ведмедику сумно і побіг він до їжачка. А той каже: "Я з тобою гратися не хочу!". Пішов ведмедик до зайчика, а той говорить: "Я з тобою дружити не хочу!". Всіх звірят обійшов, але ніхто не погодився з ним гратися. Сів Тік на пеньок і гірко заплакав. Побачили звірята, що ведмедик плаче і стало їм його жаль. Підійшли вони до нього й кажуть: "Не плач! Ходімо з нами гратися! Тільки ніколи не ображай нас!". Тік дуже зрадів, що йому звірята пробачили і знову всі разом весело і дружно стали гратися. Більчина лялька танцювала і співала для всіх, зайчиків літачок літав високо—високо, їжачків кораблик плавав у кругосвітню подорож. А коли одного разу судно перевернуло, потерпілих рятував маленький Тіків велосипедик...

Не забувайте і ви, діти, визнавати свої помилки. Це дуже допоможе у спілкуванні з іншими.

Віра Оберемок

Л інива Оленка

Де сім господинь, там хата неметена - кажуть люди.

У нас в хаті небагато дівчаток. Тільки Оксана та Юля, та Марина, та Христя, та Катря, та Оля, та Ліна... Порахуйте, скільки їх? Мама каже:

- Оксано, хату підмети!

- Добре, - обзивається Оксана, та тільки мама за двері - кричить: - Юлько, хату підмети! Кому кажу!

А Юля відповідає:

- І не думаю. Хіба немає меншого за мене? Ось Христя. Чуєш, Христе? Хату підмети, мама сказала!

- А чого це мені підмітати? - розсердилася Христя. - Я ось і місяць тому підмітала, і ще раніше - влітку... І минулого року раз... Я не хочу. Я не маленька. Ось Катря без діла сидить. Чуєш, Катре, хату підмети!

- Еге, яка, - обізвалася Катря. - А ось і не підмету. То тобі Христя сказала, щоб підмітати. То ж можеш. Та й Олька у нас є. Чого це Ольці така полегкість, що вона ніколи й за віника не візьметься? А вже їй сім років. Чуєш, Олько, кидай свої ляльки. Віник бери. Хату підмітай!

- Оце ще мені лихо, - захлипала Оля. - Все Олько та Олько! Не хочу я підмітати. Ось Лінка ніколи нічого не робить. Кажуть, маленька. А яка вона маленька, коли їй уже п'ять років? Хай привчається, а то виросте за нашими спинами і не знатиме, як мамі допомагати. Чуєш, Лінко, віник бери!

Ліна не опиралася. Взяла віник і як почала підмітати! Кушпелу таку збила, що і в хаті нічого не видно. Зайшла мама. І взялася за серце.

- Лишенько моє, лишенько! Правду люди кажуть: де сім господинь, там хата неметена!

І.Сенченко