Закон україни про інформацію

Відомості Верховної Ради (ВВР) 1992, N 48, ст.650)

Вводиться в дію Постановою ВР N 2658-12 від 02.10.92, ВВР 1992, N 48, ст. 651).

Із змінами, внесеними згідно із Законом N 1642-111 (1642-14) від 06.04.2000)

Цей Закон закріплює право громадян України на інформацію, за­кладає правові основи інформаційної діяльності.

Ґрунтуючись на Декларації про державний суверенітет України (55-12) та Акті проголошення її незалежності, Закон стверджує інформа­ційний суверенітет України і визначає правові форми міжнародного співробітництва в галузі інформації.

Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Визначення інформації

Під інформацією цей Закон розуміє документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.

Стаття 2. Мета і завдання Закону

Закон встановлює загальні правові основи одержання, використан­ня, поширення та зберігання інформації, закріплює право особи на ін­формацію в усіх сферах суспільного і державного життя України, а також систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інфо­рмаційних відносин, регулює доступ до інформації та забезпечує її охорону, захищає особу та суспільство від неправдивої інформації.

Стаття 3. Сфера дії Закону

Для цього Закону поширюється на інформаційні відносини, які ви­никають у всіх сферах життя і діяльності суспільства і держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації.

Стаття 4. Законодавство про інформацію

Законодавство України про інформацію складають Конституція України (888-09), цей Закон, законодавчі акти про окремі галузі, види, форми і засоби інформації, міжнародні договори та угоди ратифіковані Україною, та принципи і норми міжнародного права.

177

Стаття 5. Основні принципи інформаційних відносин

Основними принципами інформаційних відносин є: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації та свобода її обміну; об'єктивність, вірогідність інформації; повнота і точність інфор­мації; законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації.

Стаття 6. Державна інформаційна політика

Державна інформаційна політика — це сукупність основних напря­мів і способів діяльності держави по одержанню, використанню, поши­ренню та Зберіганню інформації.

Головними напрямами і способами державної інформаційної полі­тики є:

• забезпечення доступу громадян до інформації;

• створення національних систем і мереж інформації;

• зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, право­вих і наукових основ інформаційної діяльності;

- забезпечення ефективного використання інформації; -сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню націо­ нальних інформаційних ресурсів;

• створення загальної системи охорони інформації;

• сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і га­рантування інформаційного суверенітету України.

Державну інформаційну політику розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спе­ціальної компетенції.

Стаття 7. Суб'єкти інформаційних відносин

Суб'єктами інформаційних відносин є:

• громадяни України;

• юридичні особи;

• держава.

Суб'єктами інформаційних відносин відповідно до цього Закону можуть бути також інші держави, їх громадяни та юридичні особи, міжнародні організації та особи без громадянства.

Стаття 8. Об'єкти інформаційних відносин

Об'єктами інформаційних відносин є документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економі­ки, культури, охорони здоров'я, а також у соціальній, екологічній, між­народній та інших сферах. (Стаття 8 із змінами, внесеними згідно із Законом N 1642-111 (1642-14) від 06.04.2000.

178

Стаття 9. Право на інформацію

Всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення за­вдань і функцій.

Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особа­ми і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економіч­ні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інте­реси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. Кожному гро­мадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України.

Стаття 10. Гарантії права на інформацію

Право на інформацію забезпечується:

- обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та

прийняті рішення;

- створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації;

• вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистич­них даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів;

• обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінно­стей та особливими умовами їх збереження, що визначаються законо­давством; створенням механізму здійснення права на інформацію;

• здійсненням державного контролю за додержанням законодавст­ва про інформацію;

• встановленням відповідальності за порушення законодавства про

інформацію.

Стаття 11. Мова інформації

Мова інформації визначається Законом "Про мови в Україні" (8312-11), іншими законодавчими актами України в цій галузі, міжнародними договорами та угодами, ратифікованими Україною.

Розділ II. ІНФОРМАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Стаття 12. Визначення інформаційної діяльності

Інформаційна діяльність — це сукупність дій, спрямованих на задо­волення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави.

З метою задоволення цих потреб органи державної влади та орга­ни місцевого і регіонального самоврядування створюють інформаційні служби, системи, мережі, бази і банки даних.

179

Порядок їх створення, структура, права та обов'язки визначаються Кабінетом Міністрів України або іншими органами державної влади, а також органами місцевого і регіонального самоврядування.

Стаття 13. Основні напрями інформаційної діяльності

Основними напрямами інформаційної діяльності є: політичний, еко­номічний, соціальний, духовний, екологічний, науково-технічний, міжна­родний тощо.

Держава зобов'язана постійно дбати про своєчасне створення, на­лежне функціонування і розвиток інформаційних систем, мереж, банків і баз даних у всіх напрямах інформаційної діяльності.

Держава гарантує свободу інформаційної діяльності в цих напря­мах всім громадянам та юридичним особам в межах їх прав і свобод, функцій і повноважень.

Стаття 14. Основні види інформаційної діяльності

Основними видами інформаційної діяльності є одержання, викори­стання, поширення та зберігання інформації.

Одержання інформації — це набуття, придбання, накопичення від­повідно до чинного законодавства України документованої або публіч­но оголошуваної інформації громадянами, юридичними особами або державою.

Використання інформації — це задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави.

Поширення інформації — це розповсюдження, обнародування, реа­лізація у встановленому законом порядку документованої або публічно оголошуваної інформації.

Зберігання інформації — це забезпечення належного стану інфор­мації та її матеріальних носіїв.

Одержання, використання, поширення та зберігання документова­ної або публічно оголошуваної інформації здійснюється у порядку, пе­редбаченому цим Законом та іншими законодавчими актами в галузі інформації.

Стаття 15. Професійна освіта в галузі інформаційної діяльності

В Україні створюються умови для здобуття професійної освіти в галузі інформаційної діяльності через систему її навчальних закладів.

Порядок створення навчальних закладів інформаційного напряму (журналістики, статистики, бібліотечної та архівної справи, науково-інформаційної діяльності, інформатики та обчислювальної техніки то­що) та принципи їх діяльності визначаються Законом України «Про освіту» (1060-12) та іншими законодавчими актами.

180

Стаття 16. Організація наукових досліджень в галузі інформа­ційної діяльності

Для забезпечення успішного функціонування і розвитку національ­них систем інформації в Україні здійснюються пошукові фундаменталь­ні та прикладні наукові дослідження в галузі інформаційної діяльності.

З цією метою створюються наукові установи, науково-виробничі підрозділи, об'єднання, асоціації, центри нових інформаційних техноло­гій та інші формування, в тому числі за участю зарубіжних партнерів.

Фінансування пошукових і фундаментальних наукових досліджень, наукових програм, проектів державного значення у науково-дослідних установах і навчальних закладах здійснюється за рахунок бюджетних асигнувань, власних коштів та коштів замовників.

Фінансування прикладних досліджень, розробок здійснюється, як правило, на договірній або контрактовій основі, а їх результати можуть бути об'єктом товарних відносин.

Розділ III. ГАЛУЗІ, ВИДИ, ДЖЕРЕЛА ІНФОРМАЦІЇ ТА РЕЖИМ ДОСТУПУ ДО НЕЇ

Стаття 17. Галузі інформації

Галузі інформації — це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про відносно самостійні сфери життя і діяльно­сті суспільства та держави.

Основними галузями інформації є: політична, економічна, духовна, науково-технічна, соціальна, екологічна, міжнародна.

Стаття 18. Види інформації

Основними видами інформації є:

• статистична інформація; масова інформація;

• інформація про діяльність державних органів влади та органів мі­сцевого і регіонального самоврядування;

• правова інформація; інформація про особу;

• інформація довідково-енциклопедичного характеру; соціологічна інформація.

Стаття 19. Статистична інформація

Статистична інформація - це офіційна документована державна ін­формація, що дає кількісну характеристику подій та явищ, які відбувають­ся в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя України.

Державна статистична інформація підлягає систематичному відкри­тому публікуванню. Забезпечується відкритий доступ громадян, науко­вих закладів та інших зацікавлених організацій до неопублікованих ста­тистичних даних, які не підпадають під дію обмежень, встановлених Цим Законом.

181

Система статистичної інформації, її джерела і режим визначаються Законом України «Про державну статистику» (2614-12) та іншими пра­вовими актами в цій галузі.

Стаття 20. Масова інформація та ЇХ засоби

Масова інформація — це публічно поширювана друкована та аудіо­візуальна інформація.

Друкованими засобами масової інформації є періодичні друковані видання (преса) — газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем.

Аудіовізуальними засобами масової інформації є: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо.

Порядок створення (заснування) та організації діяльності окремих засо­бів масової інформації визначаються законодавчими актами про ці засоби.

Стаття 21. Інформація державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування

Інформація державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування — це офіційна документована інформація, яка створю­ється в процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади, органів місцевого і регіонального самоврядування.

Основними джерелами цієї інформації є: законодавчі акти України, інші акти, що приймаються Верховною Радою та її органами, акти Пре­зидента України, підзаконні нормативні акти, ненормативні акти держа­вних органів, акти органів місцевого і регіонального самоврядування.

Інформація державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування доводиться до відома зацікавлених осіб шляхом:

• опублікування її в офіційних друкованих виданнях або поширення інформаційними службами відповідних державних органів і організацій;

• опублікування її в друкованих засобах масової інформації або публічного оголошення через аудіо- та аудіовізуальні засоби масової інформації;

• безпосереднього доведення її до зацікавлених осіб (усно, пись­мово чи іншими способами); надання можливості ознайомлення з архі­вними матеріалами; оголошення її під час публічних виступів посадових осіб.

Джерела і порядок одержання, використання, поширення та збері­гання офіційної інформації державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування визначаються законодавчими актами про ці органи.

Законодавча та інші нормативні акти, що стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян, не доведені до публічного відома, не ма­ють юридичної сили.

Стаття 22. Правова інформація

Правова інформація — це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і бо­ротьбу з ними та їх профілактику тощо.

Джерелами правової інформації є Конституція України (888-09), інші законодавчі і підзаконні нормативні правові акти, міжнародні дого­вори та угоди, норми і принципи міжнародного права, а також ненор­мативні правові акти, повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи, інші джерела інформації з правових питань.

З метою забезпечення доступу до законодавчих та інших нормати­вних актів всім громадянам держава забезпечує видання цих актів ма­совими тиражами у найкоротші строки після набрання ними чинності.

Стаття 23. Інформація про особу

Інформація про особу — це сукупність документованих або публіч­но оголошених відомостей про особу.

Основними даними про особу (персональними даними) є: націона­льність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а також адре­са, дата і місце народження.

Джерелами документованої інформації про особу є видані на н ім'я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані державними органами влади та органами місцевого і регіональ­ного самоврядування в межах своїх повноважень.

Забороняється збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом.

Кожна особа має право на ознайомлення з інформацією, зібраною про неї.

Інформація про особу охороняється Законом.

Стаття 24. Інформація довідково-енциклопедичного характеру

Інформація довідково-енциклопедичного характеру — це система­тизовані, документовані або публічно оголошені відомості про суспіль­не, державне життя та навколишнє природне середовище.

Основними джерелами цієї інформації є: енциклопедії, словники, довідники, рекламні повідомлення та оголошення, путівники, картогра­фічні матеріали тощо, а також довідки, що даються уповноваженими на те державними органами та органами місцевого і регіонального само­врядування, об'єднаннями громадян, організаціями, їх працівниками та автоматизованими інформаційними системами.

Система цієї інформації, доступ до неї регулюється бібліотечним, архівним та іншим галузевим законодавством.

182

183

Стаття 25. Соціологічна інформація

Соціологічна інформація — це документовані або публічно оголо­шені відомості про ставлення окремих громадян і соціальних груп до суспільних подій та явищ, процесів, фактів.

Основними джерелами соціологічної інформації є документовані або публічно оголошені відомості, в яких відображено результати соці­ологічних опитувань, спостережень та інших соціологічних досліджень.

Соціологічні дослідження здійснюються державними органами, об'­єднаннями громадян, зареєстрованими у встановленому порядку.

Стаття 26. Джерела інформації

Джерелами інформації є передбачені або встановлені Законом но­сії інформації: документи та інші носії інформації, які являють собою матеріальні об'єкти, що зберігають інформацію, а також повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи.

Стаття 27. Документ в інформаційних відносинах

Документ — це передбачена законом матеріальна форма одержан­ня, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео- фотоплівці або на іншому носієві.

Первинний документ - це документ, що містить в собі вихідну ін­формацію.

Вторинний документ — це документ, що являє собою результат ана-літико-синтетичної та іншої переробки одного або кількох документів.

Стаття 28. Режим доступу до інформації

Режим доступу до інформації — це передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації.

За режимом доступу інформація поділяється на відкриту інформа­цію та інформацію з обмеженим доступом.

Держава здійснює контроль за режимом доступу до інформації.

Завдання контролю за режимом доступу до інформації полягає у забезпеченні додержання вимог законодавства про інформацію всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями, недопущенні необгрунтованого віднесення відомостей до категорії ін­формації з обмеженим доступом.

Державний контроль за додержанням встановленого режиму здій­снюється спеціальними органами, які визначають Верховна Рада Украї­ни і Кабінет Міністрів України.

У порядку контролю Верховна Рада України може вимагати від урядових установ, міністерств, відомств звіти, які містять відомості про їх діяльність по забезпеченню інформацією заінтересованих осіб (кіль­кість випадків відмови у наданні доступу до інформації із зазначенням мотивів таких відмов; кількість та обгрунтування застосування режиму

184

обмеженого доступу до окремих видів інформації; кількість скарг на неправомірні дії посадових осіб, які відмовили у доступі до інформації, та вжиті щодо них заходи тощо).

Стаття 29. Доступ до відкритої інформації

Доступ до відкритої інформації забезпечується шляхом: системати­чної публікації її в офіційних друкованих виданнях (бюлетенях, збірни­ках); поширення її засобами масової комунікації; безпосереднього її надання заінтересованим громадянам, державним органам та юридич­ним особам.

Порядок і умови надання громадянам, державним органам, юриди­чним особам і представникам громадськості відомостей за запитами встановлюються цим Законом або договорами (угодами), якщо надання інформації здійснюється на договірній основі.

Обмеження права на одержання відкритої інформації забороняєть­ся законом.

Переважним правом на одержання інформації користуються гро­мадяни, яким ця інформація необхідна для виконання своїх професій­них обов'язків.

Стаття ЗО. Інформація з обмеженим доступом

Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденціальну і таємну.

Конфіденціальна інформація — це відомості, які знаходяться у во­лодінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних або юриди­чних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.

Громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією професійно­го, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характе­ру, одержаною на власні кошти, або такою, які є предметом їх професій­ного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтере­су і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденціа-льної, та встановлюють для неї систему (способи) захисту.

Виняток становить інформація комерційного та банківського харак­теру, а також інформація, правовий режим якої встановлено Верхов­ною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України (з питань статистики, екології, банківських операцій, податків тощо), та інформа­ція, приховування якої являє загрозу життю і здоров'ю людей.

До таємної інформації належить інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, роз­голошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі.

Віднесення інформації до категорії таємних відомостей, які станов­лять державну таємницю, і доступ до неї громадян здійснюється відпо­відно до закону про цю інформацію.

185

Порядок обігу таємної інформації та її захисту визначається відпо­відними державними органами за умови додержання вимог, встановле­них цим Законом.

Порядок і терміни обнародування таємної інформації визначаються відповідним законом.

Стаття 31. Доступ громадян до інформації про них

Громадяни мають право:

• знати у період збирання інформації, які відомості про них і з якою метою збираються; як, ким і з якою метою вони використовуються;

• доступу до інформації про них, заперечувати її правильність, пов­ноту, доречність тощо.

Державні органи та організації, органи місцевого і регіонального самоврядування, інформаційні системи яких вміщують інформацію про громадян, зобов'язані надавати її безперешкодно і безкоштовно на ви­могу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом, а також вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу до неї. У разі порушень цих вимог Закон гарантує захист громадян від завданої їм шкоди використанням такої інформації.

Забороняється доступ сторонніх осіб до відомостей про іншу осо­бу, зібраних відповідно до чинного законодавства державними органа­ми, організаціями і посадовими особами.

Зберігання інформації про громадян не повинно тривати довше, ніж це необх дно для законно встановленої мети.

Всі організації, які збирають інформацію про громадян, повинні до початку роботи з нею здійснити у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку державну реєстрацію відповідних баз даних.

Необхідна кількість даних про громадян, яку можна одержати за­конним шляхом, має бути максимально обмеженою і може використо­вуватися лише для законно встановленої мети.

Відмова в доступі до такої інформації, або приховування її, або незаконн збирання, використання, зберігання чи поширення можуть бути оскаржені до суду.

Стаття 32. Інформаційний запит щодо доступу до офіційних документів і запит щодо надання письмово)' або усної інформації

Під інформаційним запитом (надалі — запитом) щодо доступу до офіційних документів у цьому Законі розуміється звернення з вимогою про надання можливості ознайомлення з офіційними документами. За­пит може бути індивідуальним або колективним. Він подається у пись­мовій формі.

Громадянин має право звернутися до державних органів і вимагати надання будь-якого офіційного документа, незалежно від того, стосу­ється цей документ його особисто чи ні, крім випадків обмеження, пе­редбачених цим Законом.

186

Під запитом щодо надання письмової або усної інформації у цьому Законі розуміється звернення з вимогою надати письмову або усну ін­формацію про діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади України, їх посадових осіб з окремих питань.

Громадяни України, державні органи, організації і об'єднання гро­мадян (надалі — запитувачі) подають запит відповідному органу зако­нодавчої, виконавчої та судової влади, його посадовим особам.

У запиті повинно бути зазначено прізвище, ім'я та по батькові за­питувача, документ, письмова або усна інформація, що його цікавить, та адреса, за якою він бажає одержати відповідь.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади України, їх по­садові особи зобов'язані надавати інформацію, що стосується їх діяль­ності, письмово, усно, по телефону чи використовуючи публічні виступи своїх посадових осіб.

Стаття 33. Термін розгляду запиту щодо доступу до офіційних документів

Термін довдення запиту на предмет можливості його задоволення не повинен перевищувати десяти календарних днів.

Протягом вказаного терміну державна установа письмово доводить до відома запитувача, що його запит буде задоволений або що запиту­ваний документ не підлягає наданню для ознайомлення.

Задоволення запиту здійснюється протягом місяця, якщо інше не передбачено законом.

Аналогічний термін розгляду встановлюється і щодо запиту про надання письмової інформації.

Стаття 34. Відмова та відстрочка задоволення запиту щодо до­ступу до офіційних документів

Відмова в задоволенні запиту доводиться до відома запитувача у письмовій формі з роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рі­шення.

У відмові має бути зазначено:

1. посадову особу державної установи, яка відмовляє у задоволен­ні запиту;

2. дату відмови;

3. мотивовану підставу відмови.

Відстрочка задоволення запиту допускається в разі, якщо запитуваний документ не може бути наданий для ознайомлення у місячний термін. По­відомлення про відстрочку доводиться до відома запитувача у письмовій формі з роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення. У повідомленні про відстрочку має бути зазначено: 1) посадову особу державної установи, яка відмовляє у задоволен­ні запиту у визначений місячний термін;

187

2. дату надсилання або видачі повідомлення про відстрочку;

3. причини, з яких запитуваний документ не може бути видано у встановлений цим Законом термін;

4. термін, у який буде задоволене запит.

Відмова та відстрочка задоволення запиту щодо надання письмової інформації здійснюються в аналогічному порядку.

Стаття 35. Оскарження відмови і відстрочки задоволення за­питу щодо доступу до офіційних документів

Відмову або відстрочку задоволення запиту може бути оскаржено.

У разі відмови в наданні документа для ознайомлення або відстро­чки задоволення запиту запитувач має право оскаржити відмову або відстрочку до органу вищого рівня.

Якщо на скаргу, подану до органу вищого рівня, дається негативна відповідь, запитувач має право оскаржити цю відмову до суду.

У разі, коли запитувач звернувся до суду, обов'язок доводити за­конність відмови чи відстрочки задоволення запиту покладається на відповідача — державну установу.

Суд має право для забезпечення повноти та об'єктивності розгляду справи запитати офіційні документи, у можливості ознайомлення з яки­ми було відмовлено, і, вивчивши їх, прийняти рішення про обгрунтова­ність (або необґрунтованість) дій посадових осіб державної установи.

Якщо відмову або відстрочку визнано необгрунтованою, суд зобо­в'язує державну установу надати запитувачу змогу ознайомитися з офі­ційним документом і постановляє окрему ухвалу щодо посадових осіб, які відмовили заявнику.

Необгрунтована відмова у наданні змоги для ознайомлення з офі­ційними документами або порушення визначеного терміну її надання без поважних причин тягнуть за собою дисциплінарну або іншу відпові­дальність посадових осіб державних установ у порядку, встановленому законами України.

Офіційні документи, надані на запити органами законодавчої, ви­конавчої та судової влади України, можуть публікуватися.

Запитувачі мають право робити виписки з наданих їм для ознайом­лення офіційних документів, фотографувати їх, записувати текст на ма­гнітну плівку тощо. Власник документів має право за відповідну плату виготовляти за бажанням запитувача копії запитуваних документів.

Не підлягає оплаті робота по пошуку офіційних документів.

Оскарження відмови і відстрочки задоволення запиту щодо надан­ня письмової інформації здійснюється в аналогічному порядку.

188

Стаття 36. Порядок відшкодування витрат, пов'язаних із задо­воленням запитів щодо доступу до офіційних документів і надан­ня письмової інформації

Запитувачі повинні повністю або частково відшкодувати витрати, пов'язані з виконанням запитів щодо доступу до офіційних документів та наданням письмової інформації.

Порядок оплати копій запитуваних документів встановлюється державними установами.

Кабінет Міністрів України або інші державні установи визначають порядок і розмір оплати робіт по збиранню, пошуку, підготовці, ство­ренню і наданню запитуваної письмової інформації, який не повинен перевищувати реальних витрат, пов'язаних з виконанням запитів.

Стаття 37. Документи та інформація, що не підлягають надан­ню для ознайомлення за запитами

Не підлягають обов'язковому наданню для ознайомлення за інфо­рмаційними запитами офіційні документи, які містять у собі:

- інформацію, визнану у встановленому порядку державною таємницею; -конфіденціальну інформацію;

• інформацію про оперативну і слідчу роботу органів прокуратури, МВС, СБУ, роботу органів дізнання та суду у тих випадках, коли її роз­голошення може зашкодити оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню, порушити право людини на справедливий та об'єктивний су­довий розгляд її справи, створити загрозу життю або здоров'ю будь-якої особи;

• інформацію, що стосується особистого життя громадян;

• документи, що становлять внутрівідомчу службову кореспонден­цію (доповідні записки, переписка між підрозділами та інше), якщо во­ни пов'язані з розробкою напряму діяльності;

• установи, процесом прийняття рішень і передують їх прийняттю;

• інформацію, що не підлягає розголошенню згідно з іншими зако­нодавчими або нормативними актами. Установа, до якої звернено за­пит, може не надавати для ознайомлення документ, якщо він містить інформацію, яка не підлягає розголошенню на підставі нормативного акта іншої державної установи, а та державна установа, яка розглядає запит, не має права вирішувати питання щодо її розсекречення;

- інформацію фінансових установ, підготовлену для контрольно- фінансових відомств.

Стаття 38. Право власності на інформацію

Право власності на інформацію — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження інформацією.

Інформація є об'єктом права власності громадян, організацій (юри­дичних осіб) і держави. Інформація може бути об'єктом права власності

189

як у повному обсязі, так і об'єктом лише володіння, користування чи розпорядження.

Власник інформації щодо об'єктів своєї власності має право здійс­нювати будь-які законні дії.

Підставами виникнення права власності на інформацію є:

• створення інформації своїми силами і за свій рахунок;

• договір на створення інформації;

• договір, що містить умови переходу права власності на інформа­цію до іншої особи.

Інформація, створена кількома громадянами або юридичними осо­бами, є колективною власністю її творців. Порядок і правилі користу­вання такою власністю визначаються договором, укладеним між спів­власниками.

Інформація, створена організаціями (юридичними особами) або придбана ними іншим законним способом, є власністю цих організацій.

Інформація, створена на кошти державного бюджету, є державною власністю. Інформацію, створену на правах індивідуальної власності, може бути віднесено до державної власності у випадках передачі її на зберіган­ня у відповідні банки даних, фонди або архіви на договірній основі.

Власник інформації має право призначати особу, яка здійснює во­лодіння, використання і розпорядження інформацією, і визначати пра­вила обробки інформації та доступ до неї, а також встановлювати інші умови щодо інформації.

Стаття 39. Інформація як товар

Інформаційна продукція та інформаційні послуги громадян та юри­дичних осіб, які займаються інформаційною діяльністю, можуть бути об'єктами товарних відносин, що регулюються чинним цивільним та ін.-шим законодавством.

Ціни і ціноутворення на інформаційну продукцію та інформаційні послуги встановлюються договорами, за винятком випадків, передбаче­них Законом.

Стаття 40. Інформаційна продукція

Інформаційна продукція — це матеріалізований результат інформа­ційної діяльності, призначений для задоволення інформаційних потреб громадян, державних органів, підприємств, установ і організацій.

Стаття 41. Інформаційна послуга

Інформаційна послуга — це здійснення у визначеній законом формі інформаційної діяльності по доведенню інформаційної продукції до споживачів з метою задоволення їх інформаційних потреб.

190

Розділ IV. УЧАСНИКИ ІНФОРМАЦІЙНИХ ВІДНОСИН, ЇХ ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ

Стаття 42. Учасники інформаційних відносин

Учасниками інформаційних відносин є громадяни, юридичні особи або держава, які набувають передбачених законом прав і обов'язків у процесі інформаційної діяльності.

Основними учасниками цих відносин є: автори, споживачі, поширю­вачі, зберігачі (охоронці) інформації.

Стаття 43. Права учасників інформаційних відносин

Учасники інформаційних відносин мають право одержувати (вироб­ляти, добувати), використовувати, поширювати та зберігати інформацію в будь-якій формі з використанням будь-яких засобів, крім випадків, передбачених законом.

Кожний учасник інформаційних відносин для забезпечення його прав, свобод і законних інтересів має право на одержання інформації про:

• діяльність органів державної влади;

• діяльність народних депутатів;

• діяльність органів місцевого і регіонального самоврядування та місцевої адміністрації;

• те, що стосується його особисто.

Стаття 44. Обов'язки учасників інформаційних відносин

Учасники інформаційних відносин зобов'язані:

- поважати інформаційні права інших суб'єктів;

- використовувати інформацію згідно з законом або договором (угодою);

забезпечувати додержання принципів інформаційних відносин, пе­редбачених статтею 5 цього Закону;

• забезпечувати доступ до інформації усім споживачам на умовах, передбачених законом або угодою;

• зберігати її в належному стані протягом встановленого терміну і надавати іншим громадянам, юридичним особам або державним орга­нам у передбаченому законом порядку;

• компенсувати шкоду, заподіяну при порушенні законодавства про інформацію.

Розділ V. ОХОРОНА ІНФОРМАЦІЇ. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ІНФОРМАЦІЮ

Стаття 45. Охорона права на інформацію

Право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує

191

всім учасникам інформаційних відносин рівні права і можливості досту­пу до інформації.

Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом.

Суб'єкт права на інформацію може вимагати усунення будь-яких порушень його права.

Забороняється вилучення друкованих видань, експонатів, інформа­ційних банків, документів із архівних, бібліотечних, музейних фондів та знищення їх з ідеологічних чи політичних міркувань.

Стаття 46. Неприпустимість зловживання правом на інформацію

Інформація не може бути використана для закликів до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, на­ціональної, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини.

Не підлягають розголошенню відомості, що становлять державну або іншу передбачену законодавством таємницю.

Не підлягають розголошенню відомості, що стосуються лікарської таємниці, грошових вкладів, прибутків від підприємницької діяльності, усиновлення (удочеріння), листування, телефонних розмов і телеграф­них повідомлень, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 47. Відповідальність за порушення законодавства про інформацію

Порушення законодавства України про інформацію тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну від­повідальність згідно з законодавством України.

Відповідальність за порушення законодавства про інформацію не­суть особи, винні у вчиненні таких порушень, як:

• необгрунтована відмова від надання відповідної інформації;

• надання інформації, що не відповідає дійсності;

• несвоєчасне надання інформації;

• навмисне приховування інформації;

• примушення до поширення або перешкоджання поширенню чи безпідставна відмова від поширення певної інформації;

• поширення відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність особи;

• використання і поширення інформації стосовно особистого життя громадянина без його згоди особою, яка є власником відповідної ін­формації внаслідок виконання своїх службових обов'язків;

• розголошення державної або іншої таємниці, що охороняється законом, особою, яка повинна охороняти цю таємницю;

• порушення порядку зберігання інформації;

• навмисне знищення інформації;

192

- необгрунтоване віднесення окремих видів інформації до категорії відомостей з обмеженим доступом.

Стаття 48. Порядок оскарження протиправних діянь

В разі вчинення державними органами, органами місцевого і регіо­нального самоврядування та іх посадовими особами, а також політич­ними партіями, іншими об'єднаннями громадян,засобами масової інфо­рмації, державними організаціями, які є юридичними особами, та окре­мими громадянами протиправних діянь, передбачених цим Законом, ці ції підлягають оскарженню до органів вищого рівня або до суду.

Скарги на протиправні дії посадових осіб подаються в органи ви­щого рівня, яким підпорядковані ці посадові особи.

У разі незадоволення скарги, поданої до органу вищого рівня, за­інтересований громадянин або юридична особа мають право оскаржити протигравні дії посадових осіб до суду.

Стаття 49. Відшкодування матеріальної та моральної шкоди

У випадках, коли правопорушення завдають громадянам, підприєм­ствам, установам, організаціям та державним органам матеріальної або моральної шкоди, особи, винні в цьому, відшкодовують її на підставі рішення суду. Розмір відшкодування визначається судом.

Розділ VI. МІЖНАРОДНА ІНФОРМАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ. СПІВРОБІТНИЦТВО З ІНШИМИ ДЕРЖАВАМИ, ЗАРУБІЖНИМИ І МІЖНАРОДНИМИ ОРГАНІЗАЦІЯМИ В ГАЛУЗІ ІНФОРМАЦІЇ

Стаття 50. Міжнародна інформаційна діяльність

Міжнародна інформаційна діяльність полягає в забезпеченні гро­мадян, державних органів, підприємств, установ і організацій офіційною документованою або публічно оголошуваною інформацією про зовніш­ньополітичну діяльність України, про події та явища в інших країнах, а також у цілеспрямованому поширенні за межами України державними органами і об'єднаннями громадян, засобами масової інформації та громадянами всебічної інформації про Україну.

Громадяни України мають право на вільний і безперешкодний до­ступ до інформації через зарубіжні джерела, включаючи пряме телеві­зійне мовлення, радіомовлення і пресу.

Правове становище і професійна діяльність акредитованих з Украї­ні іноземних кореспондентів та інших представників іноземних засобів масової інформації, а також інформаційна діяльність дипломатичних, консульських та інших офіційних представників' зарубіжних держав в Україні регулюються законодавством України, відповідними міжнарод­ними договорами, укладеними Україною.

193

Створення і діяльність спільних організацій в галузі інформації за участю вітчизняних та іноземних юридичних осіб і громадян регулю­ються законодавством України.

Якщо міжнародним договором встановлені інші правила, ніж ті, які містяться в законодавстві України, що регулює відносини в галузі ін­формації, то застосовуються норми міжнародного договору, укладено­го Україною.

Стаття 51. Міжнародні договори

Міжнародне співробітництво в галузі інформації з питань, що ста­новлять взаємний інтерес, здійснюється на основі міжнародних догово­рів, укладених Україною та юридичними особами, які займаються ін­формаційною діяльністю.

Державні органи та інші юридичні особи, які займаються інформа­ційною діяльністю, можуть безпосередньо здійснювати зовнішньоеко­номічну діяльність у власних інтересах, а також в інтересах індивідуа­льних і колективних споживачів, яких вони обслуговують і яким гаран­тують одержання зарубіжної інформації.

Стаття 52. Експорт та імпорт інформаційної продукції (послуг)

Експорт та імпорт інформаційної продукції (послуг) здійснюється згідно з законодавством України при зовнішньоекономічну діяльність.

Стаття 53. Інформаційний суверенітет

Основою інформаційного суверенітету України є національні інфо­рмаційні ресурси.

До інформаційних ресурсів України входить вся належна їй інфор­мація, незалежно від змісту, форм, часу і місця створення.

Україна самостійно формує інформаційні ресурси на своїй терито­рії і вільно розпоряджається ними, за винятком випадків, передбачених законами і міжнародними договорами.

Стаття 54. Гарантії інформаційного суверенітету України

Інформаційний суверенітет України забезпечується:

- виключним правом власності України на інформаційні ресурси, що формуються за рахунок коштів державного бюджету;

- створенням національних систем інформації;

встановленням режиму доступу інших держав до інформаційних ресурсів України;

- використанням інформаційних ресурсів на основі рівноправного співробітництва з іншими державами.

Голова Верховної Ради України Л. КРАВЧУК

м. Київ, 2 жовтня 1992 року № 2657- II,

194

Додаток З

ЗАКОН УКРАЇНИ ПРО БІБЛІОТЕКИ ТА БІБЛІОТЕЧНУ СПРАВУ

(Відомості Верховної Ради (ВВР) 1995, № 1, ст. 45) (Вводиться в дію Постановою ВР N 33/95-ВР від 27.01. (5 ВВР 1995, № 1, ст. 46)

(В редакції Закону № 1561-111 (1561-14) від 16.03.2000)

Цей Закон визначає статус бібліотек, правові та організаційні заса­ди діяльності бібліотек і бібліотечної справи в Україні. Цей Закон гара­нтує право на вільний доступ до інформації, знань, залучення до цінно­стей національної та світової культури, науки та освіти, що зберігають­ся в бібліотеках.

Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Визначення термінів

У цьому Законі терміни вживаються в такому значенні:

• бібліотека — інформаційний, культурний, освітній заклад, ще) має упорядкований фонд документів і надає їх у тимчасово користування фізичним та юридичним особам;

• бібліотечні ресурси — упорядковані фонди документі я на різних носіях інформації, довідково-пошуковий апарат, матеріально-технічні засоби опрацювання, зберігання і передача інформації;

• бібліотечна система України — розгалужена мережа бібліотек рі­зних видів, пов'язаних взаємодією і взаємовикористанням бібліотечних ресурсів;

• бібліотечна справа галузь інформаційної, культурної, освітньої ді­яльності суспільства, що включає створення і розвиток мережі бібліо­тек, формування та обробку бібліотечних фондів, організацію бібліоте­чного, інформаційного та довідково-бібліографічного обслуговування користувачів бібліотек, підготовку бібліотечних кадрів, наукове та ме­тодичне забезпечення розвитку бібліотек;

• бібліотечний фонд — упорядковане зібрання документів, що збе­рігається в бібліотеці;

• документ — матеріальна форма одержання, зберігання, викорис­тання і поширення інформації, зафіксованої на папері, магнітній, кіно-, фотоплівці, оптичному диску або іншому носієві;

• депонування — форма збирання і розповсюдження рукописних Робіт, переважно наукових;

• інформаційні ресурси — сукупність документів у інформаційних системах (бібліотеках, архівах, базах даних тощо);

195

• користувач бібліотеки — фізична чи юридична особа, яка зверта­ється до послуг бібліотеки;

• міжбібліотечний абонемент форма бібліотечного обслуговування, заснована на взаємному використанні бібліотечних фондів і довідково-пошукового апарату бібліотек;

• централізована бібліотечна система — об'єднання бібліотек у єди­не структурно-цілісне утворення, куди входить центральна бібліотека.

Стаття 2. Законодавство України про бібліотеки і бібліотечну справу

Законодавство України про бібліотеки і бібліотечну справу базу­ється на Конституції України (254к/9б-ВР) і складається з Основ зако­нодавства України про культуру (2117-12), цього Закону, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та інших нормативно-правових актів.

Якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України про бібліотеки і бібліотечну справу, то застосовуються правила міжнародного договору.

Стаття 3. Сфера дії Закону

Дія цього Закону поширюється на мережу діючих бібліотек усіх форм власності та підпорядкування і організацію бібліотечної справи.

Розділ II. ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА В ГАЛУЗІ БІБЛІОТЕЧНОЇ СПРАВИ

Стаття 4. Державна політика в галузі бібліотечної справи

Основою державної політики в галузі бібліотечної справи є реалі­зація прав громадян на бібліотечне обслуговування, забезпечення зага­льної доступності до інформації та культурних цінностей, що збирають­ся, зберігаються та надаються в тимчасове користування бібліотеками.

Держава:

• підтримує бібліотечну справу та її розвиток шляхом гарантовано­го фінансування бібліотек, пільгової податкової, кредитної та цінової політики;

• фінансує створення інформаційних мереж і телекомунікаційних систем для інформаційного обміну, входження у світові глобальні ком­п'ютерні мережі, об'єднання та забезпечення доступності розподілених бібліотечних ресурсів;

• стимулює взаємовикористання бібліотечних ресурсів через систе­му міжбібліотечного абонемента, зведених каталогів, депозитаріїв, об­мінних бібліотечних фондів, інтеграцію бібліотек України у світовий інформаційний простір;

196

• координує діяльність бібліотек усіх форм власності, регулює: дія­льність бібліотек, що є в державній і комунальній власності, на основі кооперації;

• забезпечує розвиток бібліотечного обслуговування соціальне не-захищених верств населення;

• розробляє програми розвитку бібліотечної справи та забезпечує їх цільове фінансування;

• створює умови для міжнародного співробітництва бібліотек.

Розділ III. БІБЛІОТЕЧНА СИСТЕМА УКРАЇНИ

Стаття 5. Основи організації та функціонування бібліотечної системи України

Бібліотечна система України функціонує на основі скооперованого комплектування фондів та обробки документів, довідково-пошукового апарату, взаємовикористання бібл отечних ресурсів, а також організації науково-дослідної, науково-бібліографічної та науково-методичної роботи.

Стаття б. Види бібліотек

За значенням бібліотеки поділяються на:

• всеукраїнські загальнодержавного значення (національні, державні);

• республіканські (Автономної Республіки Крим);

• обласні;

• міські;

• районні;

• селищні;

• сільські.

За змістом бібліотечних фондів бібліотеки є:

• універсальні;

• галузеві;

• міжгалузеві.

За призначенням бібліотеки поділяються на:

• публічні (загальнодоступні);

• спеціальні (академій наук, науково-дослідних інститутів, навчаль­них закладів, підприємств, установ, організацій);

- спеціалізовані (для дітей, юнацтва, осіб з фізичними вадами). Публічні, спеціальні та спеціалізовані бібліотеки можуть об'єднува­ тися у централізовані бібліотечні системи.

Стаття 7. Національна бібліотека України

Національна бібліотека України провідний державний культурний, освітній, науково-інформаційний заклад, що виконує функцію методичного та координаційного центру з питань бібліотекознавства, бібліографознавс­тва, документознавства, бере участь у розробленні державної політики в галузі бібліотечної справи та реалізує її.

197

Національна бібліотека України володіє потужним фондом вітчиз­няних і найважливіших науково значущих зарубіжних документів і за­довольняє найрізноманітніші потреби суспільства, сприяє розвиті-у нау­ки, освіти, культури, здійснює міжнародне співробітництво у формуван­ні та використанні світових бібліотечних ресурсів.

Бібліотечний фонд національної бібліотеки України є національним культурним надбанням Українського народу, невід'ємною складовою частиною культурної спадщини та перебуває під охороною

Загальнодержавне спрямування діяльності національної бібліотеки України забезпечується спеціально уповноваженим центральним орга­ном виконавчої влади у сфері культури.

Національна бібліотека України має право на одержання обов'яз­кового безоплатного примірника документів згідно із законом.

Статус національної надається державній бібліотеці згідно із зако­нодавством.

Стаття 8. Державна бібліотека

Державна бібліотека — бібліотека загальнодержавного значення, що здійснює бібліотечне, бібліографічне, інформаційне обслуговування користувачів і виконує функцію всеукраїнського науково-дослідного, методичного та організаційного центру бібліотек відповідної галузі або категорій користувачів.

Державна бібліотека може бути універсальною, спеціальною, спе­ціалізованою.

Державна бібліотека має право на одержання обов'язкового безо­платного примірника документів згідно із законом.

Стаття 9. Центральні бібліотеки

Центральні бібліотеки — головні бібліотеки регіонів, які зобов'язані формувати, зберігати та наладнати в користування найбільш повне зі­брання документів у межах своєї території, організовувати взаємо ви­користання бібліотечних ресурсів і надавати методичну допомогу біблі­отекам різних видів відповідних територій.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування по­винні забезпечувати пріоритетне додаткове бюджетне фінансування центральних бібліотек відповідно до обсягів їх діяльності.

Центральні бібліотеки беруть участь у розробленні та реалізації державних і регіональних програм у межах своєї компетенції та про­грам розвитку бібліотечної справи, створенні інформаційних мереж на основі єдиних стандартів обробки документів і обміну даних.

Стаття 10. Організація взаємодії бібліотек

Для більшого задоволення потреб користувачів бібліотек в інфор­мації, раціонального використання бібліотечних ресурсів органи держа-

вної влади та органи місцевого самоврядування стимулюють взаємодію бібліотек і створюють умови для розвитку міжбібліотечного абонемен­та, зведених каталогів автоматизованих баз даних, депозитаріїв.

Забезпечення взаємодії бібліотек різних видів покладається на центральні бібліотеки відповідних територій, якими є:

- на загальнодержавному рівні — національні та державні бібліотеки;

• в Автономній Республіці Крим — Республіканська універсальна наукова бібліотека імені І. Франка;

• на обласному рівні — обласні універсальні наукові бібліотеки;

• На міському рівні — міські публічні бібліотеки або центральні біб­ліотеки міської централізованої бібліотечної системи;

• на районному рівні — районні бібліотеки або центральні бібліоте­ки районної централізованої бібліотечної системи.

Стаття 11. Взаємодія бібліотек України з підприємствами, установами та організаціями

Бібліотеки України є складовою частиною інформаційної системи держави.

З метою забезпечення раціонального використання бібліотечних ресурсів як складової частини інформаційних ресурсів держави бібліо­теки взаємодіють з підприємствами, установами та організаціями, які мають бази даних та діяльність яких пов'язана із створенням, збиран­ням, обробкою, накопиченням та збереженням інформації.

Взаємодія бібліотек з підприємствами, установами та організаціями може здійснюватися в рамках державних і регіональних програм у ме­жах своєї компетенції та програм розвитку бібліотечної справи, а також на основі укладених угод.

Розділ IV. ПОРЯДОК СТВОРЕННЯ, РЕОРГАНІЗАЦІЇ ТА ЛІКВІДАЦІЇ БІБЛІОТЕК

Стаття 12. Створення бібліотек

Бібліотеки створюються з урахуванням соціально-економічних, на­ціональних, культурно-освітніх і виробничих потреб суспільства згідно з соціальними нормативами, встановленими відповідними органами дер­жавної влади.

Бібліотеки можуть створюватися на основі усіх форм власності, передбачених законами України. Засновниками бібліотек можуть бути органи державної влади, органи місцевого самоврядування, самоврядні організації, фізичні та юридичні особи, у тому числі іноземні, в поряд­ку, передбаченому законом.

Бібліотека може не мати статусу юридичної особи та перебувати у складі підприємства, установи або організації.

198

199

Бібліотека, що входить до складу централізованої бібліотечної сис­теми, може мати статус юридичної особи.

Бібліотека діє на основі статуту (положення), що затверджується її засновником (засновниками). У статуті (положенні) бібліотеки визнача­ються її статус, форма власності, джерела фінансування, вид і профіль діяльності.

Стаття 13. Реєстрація бібліотек

Реєстрація бібліотек незалежно від форм власності проводиться за місцем їх знаходження органами місцевого самоврядування у порядку, встановленому законодавством.

Бібліотека набуває статусу юридичної особи з дня її реєстрації.

Свідоцтво про реєстрацію бібліотеки є підставою для відкриття ра­хунків в установах банків.

Бібліотеки, що не є юридичними особами, реєстрації не підлягають.

У разі зміни форми власності або назви бібліотеки її перереєстра­ція здійснюється у порядку, встановленому законодавством.

Відмова в реєстрації бібліотеки може бути оскаржена до суду в порядку, встановленому законом.

Стаття 14. Реорганізація та приватизація бібліотек

Реорганізація бібліотек здійснюється відповідно до законодавства України.

Бібліотеки, що є юридичними особами, не підлягають приватизації.

У разі приватизації будівель, споруд, приміщень, в яких розміщені бібліотеки, що є у державній або комунальній власності, та відмови нового власника надавати в користування займані бібліотеками будівлі, споруди, приміщення органи, що приймають рішення про приватизацію цих будівель, споруд, приміщень, забезпечують бібліотеки будівлями, спорудами, приміщеннями, збудованими за спеціальними проектами, або іншими упорядкованими приміщеннями, що відповідають умовам обслуговування користувачів бібліотек і зберігання бібліотечних фондів.

У разі приватизації майна юридичної особи, в складі якої перебуває бібліотека, одночасно з зазначеним майном можуть бути приватизовані бібліотечні фонди та майно, необхідне для її діяльності, за наявності зобов'язання нового власника продовжити подальше функціонування бібліотеки протягом десяти років. У разі відсутності такого зобов'язання зазначене майно не підлягає приватизації, а рішення щодо подальшого його використання приймається відповідно до законодавства.

Стаття 15. Ліквідація бібліотек

Бібліотеки ліквідуються за рішенням: власника; засновника — за згодою власника; в інших випадках, передбачених законодавством.

У разі ліквідації державних та комунальних підприємств, установ,

200

організацій, у складі яких перебувають бібліотеки, бібліотечні фонди та майно, необхідне для діяльності бібліотеки, передаються до бібліотек, що є у державній та комунальній власності, згідно з рішенням відповід­них органів виконавчої влади та органі я місцевого самоврядування.

Доцільність реорганізації та ліквідації бібліотек, що є у державній та комунальній власності, визначається відповідними органами виконав­чої влади та органами місцевого самоврядування за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері культури.

Розділ V. БІБЛІОТЕЧНІ ФОНДИ

Стаття 16. Бібліотечні фонди

Бібліотечні фонди формуються відповідно до значення, складу ко­ристувачів бібліотеки та виду бібліотеки як упорядковане зібрання до­кументів.

Державний бібліотечний, фонд України складається з фондів біб­ліотек, що є у державній і комунальній власності, фондів бібліотек са­моврядних організацій, взаємопов'язаних скооперованим комплектуван­ням, єдиним довідково-пошуковим апаратом сисдепозитарного збері­гання, перерозподілу та взаємо використання фондів і відображає нау­ковий, культурний, інформаційний потенціал суспільства.

Особливо цінні, рідкісні документи та колекції включаються до державного реєстру національного культурного надбанню України згід­но з положенням, яке затверджується Кабінетом Міністрів України.

Архівні документи, зібрані в бібліотеці, входять до складу Націо­нального архівного фонду України згідно з Законом України «Про На­ціональний архівний фонд і архівні установи» (3814-12).

Для документів, що внесені або підлягають внесенню до Держав­ного реєстру національного культурного надбання України, та докумен­тів, що с унікальними пам'ятками Національного архівного фонду Укра­їни і зберігаються в бібліотеках, встановлюється особливий режим охо­рони, зберігання та використання.

У разі, якщо бібліотека не забезпечує необхідні умови для збері­гання та використання документів, внесених до Державного реєстру національного культурного надбання України, вони можуть бути пере­дані іншим бібліотекам згідно з рішенням відповідних органів виконав­чої влади за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері культури.

Стаття 17. Комплектування бібліотечних фондів

Комплектування бібліотечних фондів здійснюється шляхом отри­мання обов'язкового примірника документів у порядку, встановленому законом, документів, що випускаються за цільовими програмами книго-

201

видання, придбання документів за готівковий і безготівковий рахунки, документообігу, отримання в дарунок, депонування та іншого безкош­товного одержання документів.

Маловживані, але цінні в науковому та художньому відношенні до­кументи передаються в бібліотеки-депозитарії. Порядок передачі зазна­чених документів у бібліотеки-депозитарії визначається спеціально упо­вноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері культури.

Стаття 18. Облік, зберігання та використання документів

Облік, зберігання та використання документів, що знаходяться в бібліотечних фондах, здійснюються відповідно де правил, затверджених спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері культури, та встановлених стандартів, технічних умов, інших нор­мативних документів.

Власник (засновник) бібліотеки зобов'язаний забезпечувати належ­ні матеріально-технічні умови для зберігання та використання бібліоте­чних фондів.

Вилучення з бібліотечних фондів документів, у тому числі тих, що втратили актуальність, наукову та виробничу цінність або які мають де­фект, дублетних здійснюється у порядку, визначеному спеціально упов­новаженим центральним органом виконавчої влади у сфері культури. Вилучення документів з бібліотечних фондів за ідеологічними чи полі­тичними ознаками забороняється.

Документи, що не входять до Державного реєстру національного культурного надбання України, можуть бути передані безкоштовно із фондів одних бібліотек іншим або реалізовані.

Розділ VI. ОБОВ'ЯЗКИ ТА ПРАВА БІБЛІОТЕК

Стаття 19. Обов 'язки бібліотек

Бібліотеки своєю діяльністю забезпечують реалізацію прав грома­дян на бібліотечне обслуговування, встановлених цим Законом.

Бібліотеки обслуговують користувачів бібліотеки згідно правилами користування бібліотекою, розробленими на основі типових правил, затверджених спеціально уповноваженим центральним органом вико­навчої влади у сфері культури.

Використання бібліотеками відомостей про користувачів бібліотеки та їх інтереси з будь-якою метою, крім наукової, без їх зроди не попу­скається.

Бібліотеки, незалежно від форм власності, що мають у своїх фон­дах особливо цінні та рідкісні видання, колекції, віднесені до націона­льного культурного надбання, забезпечують їх належне зберігання і несуть відповідальність за їх облік, включення до автоматизованих баз даних, а також державну реєстрацію.

202

Бібліотеки, незалежно від форм власності, не мають права вилуча­ти та реалізовувати документи, віднесені до цінних і рідкісних видань, унікальних документальних пам'яток, крім випадків, передбачених за­конодавством.

Бібліотеки зобов'язані звітувати про свою діяльність перед своїми засновниками та громадськістю.

Бібліотеки, незалежно від форм власності та підпорядкування, зо­бов'язані виконувати відповідні норми та правила, встановлені в галузі бібліотечної справи.

Стаття 20. Права бібліотек

Бібліотеки в порядку, передбаченому їх статутами (положеннями), мають право самостійно:

• визначати зміст, напрями та форми своєї діяльності; здійснювати го­сподарську діяльність, відкривати з порядку, визначеному законодавством, рахунки в установах банків, у тому числі валютні, встановлювати перелік платних послуг; визначати джерела комплектування своїх фондів;

• встановлювати пільги для окремих категорій користувачів бібліотеки;

• визначати при наданні користувачам бібліотеки документів розмір коштів, що передаються бібліотеці як забезпечення виконання зобов'я­зань щодо повернення одержаних у бібліотеці документів у випадках, передбачених правилами користування бібліотеками; визначати види та розміри компенсації шкоди, задіяної користувачами бібліотек, у тому числі пені за порушення термінів користування документами; визначати умови використання бібліотечних фондів на основі договорів з юридич­ними та фізичними особами; вилучати та реалізовувати документи із своїх фондів відповідно до нормативно-правових актів;

• здійснювати у встановленому порядку співробітництво з бібліоте­ками та іншими установами і організаціями іноземних держав, вести міжнародний документообіг, бути членом міжнародних організацій, брати участь у реалізації державних і регістральних програм у межах своєї компетенції та програм розвитку бібліотечної справи; здійснювати іншу діяльність, спрямовану на виконання статутних завдань, яка не суперечить законам.

Бібліотека має право на захист створених нею баз даних, інших об'єктів інтелектуальної власності бібліотеки згідно із законодавством.

Розділ VII. ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ГРОМАДЯН,

ПІДПРИЄМСТВ, УСТАНОВ І ОРГАНІЗАЦІЙ НА БІБЛІОТЕЧНЕ ОБСЛУГОВУВАННЯ

Стаття 21. Права громадян, підприємств, установ і організацій на бібліотечне обслуговування

Громадяни України незалежно від статі, віку, національності, осві-

203

ти, соціального походження, політичних та релігійних переконань, місця проживання мають право на бібліотечне обслуговування, яке може бути у формі:

• абонемента (у тому числі міжбібліотечного);

• системи читальних залів;

• дистанційного обслуговування засобами телекомунікації;

• бібліотечних пунктів;

• пересувних бібліотек.

Громадяни України, підприємства, установи та організації мають право вільного вибору бібліотек відповідно до своїх потреб.

Права громадян України, підприємств, установ і організацій на біб­ліотечне обслуговування забезпечуються створенням мережі бібліотек та різноманітністю їх видів, безкоштовністю основних бібліотечних по­слуг. Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами на бібліотечне обслуговування, що і громадяни України.

Стаття 22. Права користувачів бібліотеки

Доступ до документів та надання бібліотечних послуг користувачам бібліотек здійснюються з додержанням вимог щодо забезпечення охо­рони державної таємниці, забезпечення зберігання фондів бібліотек, а також відповідно до статутів (положень) бібліотек, правил користування бібліотеками.

Користувачі бібліотек мають право:

• безоплатно користуватися інформацією про склад бібліотечних фон­дів через довідково-пошуковий апарат (крім комерційних баз даних);

• безоплатно отримувати консультаційну допомогу в пошуку та ви­борі джерел інформації;

• безоплатно отримувати у тимчасове користування документи із фондів бібліотеки, крім документів, придбаних за кошти, одержані від господарської діяльності бібліотеки;

• одержувати документи або їх копії по міжбібліотечному абонементу;

• одержувати інформацію з інших бібліотек, користуючись канала­ми зв'язку;

• користуватися іншими видами послуг, у тому числі на платній основі;

• брати участь у роботі бібліотечних рад.

Користувачі бібліотек з вадами зору мають право на одержання документів на спеціальних носіях інформації через мережу спеціалізо­ваних та інших загальнодоступних бібліотек.

Користувачі бібліотек дитячого та юнацького віку мають праве па бібліотечне обслуговування у загальнодоступних тг. спеціалізованих бібліотеках.

204

Стаття 23. Обов'язки користувачів бібліотек

Користувачі бібліотек зобов'язані:

• дотримуватися правил користування бібліотеками;

• замінювати втрачені (пошкоджені) документи, одержані з фондів бібліотек, рівноцінними або відшкодовувати їх ринкову вартість у роз­мірах, встановлених правилами користування бібліотекою.

Розділ VIII. УПРАВЛІННЯ БІБЛІОТЕЧНОЮ СПРАВОЮ

Стаття 24. Державне управління бібліотечною справою

Загальне методичне керівництво бібліотеками та координацію їх роботи здійснює спеціально уповноважений центральний орган вико­навчої влади у сфері культури.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері культури:

• формує єдину державну політику щодо бібліотечної справи в Україні;

• розробляє та реалізує державні програми в межах своєї компете­нції та програми розвитку бібліотечної справи;

• сприяє централізованому комплектуванню і використанню бібліо­течних фондів;

• здійснює координацію робіт щодо об'єднання бібліотек в єдину бібліотечне-інформаційну систему;

• організує підготовку та перепідготовку бібліотечних кадрів, під­вищення їх кваліфікації;

• здійснює контроль за діяльністю бібліотек, що є у державній і кому­нальній власності,, збереженням ними бібліотечного фонду України;

• сприяє науковим дослідженням, методичному забезпеченню біб­ліотечної справи;

• організує розробку державних бібліотечних стандартів, інструк­цій, положень, інших нормативних документів;

• може заохочувати працівників бібліотечних закладів згідно з за­коном.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні бібліотеки, здійснюють керівництво підвідом­чими їм бібліотеками.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні бібліотеки, реалізують державну політику в галузі бібліотечної справи, визначають систему управління мережею підпорядкованих їм бібліотек, забезпечують координацію їх діяльності з бібліотечною системою спеціально уповноваженого центрального ор­гану виконавчої влади у сфері культури.

Стаття 25. Участь громадськості у бібліотечній справі

Громадяни та їх об'єднання мають право брати участь у фінансу-

205

ванні програм розвитку бібліотечної справи, підтримці творчих починань у діяльності бібліотек, вирішенні соціальних і побутових проблем біб­ліотечних працівників.

Це право реалізується шляхом створення читацьких та наглядових рад бібліотек, благодійних організацій, розвитку спонсорства, меценат­ства, інших форм благодійництва.

Розділ IX. ФІНАНСУВАННЯ, МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНЕ

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТА МАЙНОВІ ПРАВА БІБЛІОТЕК

Стаття 26. Фінансування бібліотек

Основними джерелами фінансування бібліотек державної і комуна­льної форм власності є кошти відповідно державного та місцевих бю­джетів; бібліотек, заснованих на інших формах власності, — кошти за­сновників.

За рахунок коштів державного та місцевих бюджетів здійснюються фінансування розробки і реалізації програм розвитку бібліотечної справи, будівництво та реконструкція бібліотечних будівель, споруд, приміщень, розвитку дистанційного обслуговування засобами телекому-нікацій, інших форм обслуговування жителів віддалених районів, осіб з фізичними вадами.

Суми витрат на поповнення бібліотечних фондів у Державному бю­джеті України та місцевих бюджетах виділяються окремим рядком.

Додаткове фінансування бібліотек може здійснюватися за рахунок коштів фізичних та юридичних осіб, у тому числі іноземних, за рахунок коштів, одержаних бібліотеками від господарської діяльності, надання бібліотеками платних послуг, пожертвувань та інших джерел, не забо­ронених законодавством. Розмір коштів, що надходять з додаткових джерел фінансування, не підлягає обмеженню, ці кошти не можуть бути вилучені на кінець бюджетного року, не враховуються при визначенні обсягів бюджетного фінансування на наступний рік і повинні викорис­товуватися виключно на здійснення статутної діяльності бібліотеки (при­дбання літератури, технічних засобів тощо).

Фінансування приватних бібліотек здійснюється за рахунок коштів власника та інших джерел, не заборонених законодавством.

Стаття 27. Матеріально-технічне забезпечення бібліотек

Забезпечення бібліотек будівлями, спорудами, приміщеннями, збу­дованими за спеціальними проектами, або іншими упорядкованими приміщеннями, що відповідають умовам обслуговування користувачів бібліотек, зберігання бібліотечних фондів, відповідними засобами ме­ханізації та автоматизації бібліотечних процесів, розмножувальною тех­нікою, іншим обладнанням та транспортом здійснюється їх власником (засновником).

206

Забороняється переміщення бібліотек без надання рівноцінного упорядкованого приміщення для обслуговування користувачів бібліоте­ки, роботи працівників, зберігання бібліотечних фондів.

Стаття 28. Майнові права бібліотек

Держава гарантує захист майнових прав бібліотек усіх форм власності.

Земельні ділянки, на яких розташовані бібліотеки, що є у держав­ній і комунальній власності, передаються їм у безстрокове користуван­ня відповідно до земельного законодавства.

Бібліотечний фонд, будівлі, споруди, приміщення, обладнання та інше майно, що є державною або комунальною власністю та передане засновником бібліотекам державної і комунальної форм власності, на­лежить їм на праві оперативного управління.

Будівлі, споруди, приміщення, майно, бібліотечні фонди, закріплені за державними бібліотеками на праві оперативного управління, є дер­жавною власністю, незалежно від місця їх знаходження.

Стаття 29. Господарська діяльність бібліотек

Бібліотеки здійснюють господарську діяльність відповідно до зако­нодавства та їх статутів (положень).

Бібліотеки мають право самостійно розпоряджатися відповідно до законодавства доходами від господарської діяльності, у тому числі від надання платних послуг, і майном, придбаним за рахунок цих доходів.

Бібліотеки, що безкоштовно надають основні бібліотечні послуги, в порядку, передбаченому законом, звільняються від оподаткування до­ходів, отриманих від надання платних послуг.

Розділ X. СОЦІАЛЬНІ ГАРАНТІЇ ПРАЦІВНИКІВ БІБЛІОТЕК

Стаття ЗО. Соціальні гарантії працівників бібліотек

На працівників бібліотек, незалежно від форм власності та статусу бібліотеки, поширюються гарантії, встановлені законодавством про працю, соціальне страхування, пенсійне забезпечення.

Працівникам бібліотек, які працюють у селах і селищах, а також пенсіонерам, які раніше працювали у бібліотеках у цих населених пунк­тах і проживають у них, держава відповідно до законодавства забезпе­чує безоплатне користування житлом з опаленням і освітленням у ме­жах встановлених норм.

Працівникам бібліотек можуть встановлюватися надбавки та допла­ти в межах затвердженого фонду оплати праці працівників бібліотек.

Підприємства, установи та організації за рахунок власних коштів можуть в колективних договорах встановлювати працівникам бібліотек додаткові пільги.

Працівники бібліотек мають право на доплату за вислугу років у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

207

Розділ XI. МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО В ГАЛУЗІ БІБЛІОТЕЧНОЇ СПРАВИ

Стаття 31. Міжнародне співробітництво в галузі бібліотечної справи

Міжнародне співробітництво в галузі бібліотечної справи здійснюєть­ся на основі міжнародних договорів України, Основ законодавства Укра­їни про культуру, цього Закону та інших нормативно-правових актів.

Розділ XII. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ

ЗАКОНОДАВСТВА ПРО БІБЛІОТЕЧНУ СПРАВУ

Стаття 32. Відповідальність за порушення законодавства про бібліотечну справу

Особи, винні в порушенні законодавства про бібліотечну справу, несуть відповідальність згідно з законом.

Розділ XIII. ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ

Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.

До приведення законів України, інших нормативно-правових актів у відповідність із нормами цього Закону, вони діють у частині, що не су­перечить цьому Закону.

Кабінету Міністрів України протягом трьох місяців з дня набрання чинності цим Законом:

• підготувати та подати до Верховної Ради України пропозиції про внесення змін до законів України, що випливають із цього Закону;

• розробити та привести у відповідність із цим Законом свої норма­тивно-правові акти;

- забезпечити перегляд і скасування міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів, що суперечать цьому Закону.

Пункт 5.1 статті 5 Закону України « Про податок на додану вар­тість «( 168/97-ВР ) (Відомості Верховної Ради України, 1997 p., N 21, ст. 156, N 51, ст. 305; 1998 p., N 10, ст. 37, N 18, ст. 95, N 33, ст. 224; 1999 р., N 35, ст. 302, N 38 ст. 340, N 39, ст. 35; із змінами, внесеними Законом України від 17 лютого 2000 року N 1460-111 (1460-14) доповни­ти підпунктом 5.1.23 такого змісту: надання бібліотеками, що є у дер­жавній і комунальній власності, платних послуг фізичним і юридичним особам».

Президент України Л. КУЧМА

м. Київ, 27 січня 1995 року № 32/95-ВР

208

Додаток 4

ЗАКОН УКРАЇНИ ПРО НАУКОВО-ТЕХНІЧНУ ІНФОРМАЦІЮ

Цей Закон визначає основи державної політики в галузі науково-технічної інформації, порядок її формування і реалізації в інтересах науково-технічного, економічного і соціального прогресу країни. Метою Закону є створення в Україні правової бази для одержання та викори­стання науково-технічної інформації.

Законом регулюються правові і економічні відносини громадян, юридичних осіб, держави, що виникають при створенні, одержанні, використанні та поширенні науково-технічної інформації, а також ви­значаються правові форми міжнародного співробітництва в цій галузі.

Дія Закону поширюється на підприємства, установи, організації не­залежно від форм власності, а також громадян, які мають право на одержання, використання та поширення науково-технічної інформації. Дія Закону не поширюється на інформацію, що містить державну та іншу охоронювану Законом таємницю.

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Визначення термінів

У цьому Законі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні:

• науково-технічна інформація — це документовані або публічно оголошувані відомості про вітчизняні та зарубіжні досягнення науки, техніки і виробництва, одержані в ході науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності;

• науково-інформаційна діяльність сукупність дій, спрямованих на задоволення потреб громадян, юридичних осіо і держави у науково-технічній інформації, що полягає в її збиранні, аналітично-синтетичній обробці, фіксації, зберіганні, пошуку і поширенні;

• інформаційні ресурси науково-технічної інформації — це системати­зоване зібрання науково-технічної літератури і документації (книги, бро­шури, періодичні видання, патентна документація, нормативно-технічна документація, промислові каталоги, конструкторська документація, звітна науково-технічна документація з науково-дослідних і дослідно-конструк­торських робіт, депоновані рукописи, переклади науково-технічної літератури і документації), зафіксовані на паперових чи інших носіях;

209

• д овідково-інформаційний фонд — це сукупність упорядкованих первинних документів і довідково-пошукового апарату, призначених для задоволення інформаційних потреб;

• довідково-пошуковий апарат — це сукупність упорядкованих вто­ринних документів, створюваних для пошуку першоджерел;

- інформаційні ресурси спільного користування — це сукупність інформаційних ресурсів державних органів науково-технічної інформації, наукових, науково-технічних бібліотек, а також комерційних центрів, фірм, організацій, які займаються науково-технічною діяльністю із власниками яких укладено договори про їх спільне використання;

• аналітично-синтетична обробка науково-технічної інформації - це процес обробки інформації за методом аналізу і синтезу змісту доку­ментів з метою одержання необхідних відомостей, а також шляхом їх класифікації, оцінки, співставлення і узагальнення;

• інформаційний ринок — система економічних, організаційних і правових відносин щодо продажу і купівлі інформаційних ресурсів, технологій, продукції та послуг.

Стаття 2. Об'єкт відносин у сфері науково-технічної інформації

Об'єктом відносин у сфері науково-технічної інформації є докумен­тована на будь-яких носіях або публічно оголошувана вітчизняна і за­рубіжна науково-технічна інформація.

Науково-технічна інформація охоплює отримувані в процесі науко­во-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виро­бничої та громадської діяльності результати, зафіксовані у формі, яка забезпечує їх відтворення, використання та поширення.

Науково-технічна інформація є суспільним надбанням, необхідною умовою продуктивної інтелектуальної діяльності, зокрема наукової і технічної творчості.

Науково-технічна інформація, що є продуктом інтелектуальної творчої праці, становить об'єкт права інтелектуальної власності, а відносини щодо її придбання, зберігання, переробки, використання і поширення регулюються чинним законодавством.

Стаття 3. Суб'єкти відносин у сфері науково-технічної інфор­мації

1. Суб'єктами відносин, що регулюються цим Законом, є державні органи, органи місцевого і регіонального самоврядування, юридичні особи та громадяни України, міжнародні організації, іноземні юридичні особи і громадяни та особи без громадянства.

2. Фізичні та юридичні особи у сфері дії цього Закону виступають як творці і накопичувачі науково-технічної інформації, власники, вироб­ники, зберігачі і споживачі інформаційної продукції та послуг, а також як посередники у сфері науково-інформаційної діяльності.

210

Стаття 4. Законодавство України у сфері науково-технічної інформації

Відповідно до Конституції, законодавство України у сфері науково-технічної інформації складається з Закону України "Про інформацію", цього Закону та інших актів законодавства.

РОЗДІЛ II. ПРАВОВИЙ РЕЖИМ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Стаття 5. Право на науково-технічну інформацію

1. Усі громадяни України, юридичні особи, державні органи, орга­ ни місцевого і регіонального самоврядування відповідно до Конституції України і цього Закону мають право на відкриту науково-технічну інфо­ рмацію, що передбачає можливість вільного її одержання, зберігання, використання і поширення під час здійснення наукової, науково- дослідної, виробничої, громадської та іншої діяльності, що не заборо­ няється чинним законодавством.

2. Режим доступу до відкритої науково-технічної інформації та інформації з обмеженим доступом регулюється чинним законодавством.

Стаття 6. Право власності на науково-технічну інформацію

1. Науково-технічна інформація відповідно до чинного законодав­ства є об'єктом права власності.

2. Підставою виникнення права власності на науково-технічну ін­формацію є створення науково-технічної інформації своїми силами і за свій рахунок; виконання договору про створення науково-технічної ін­формації; виконання будь-якого договору, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи.

3. Право власності на науково-технічну інформацію, створену кількома громадянами або юридичними особами, визначається догово­ром, укладеним між творцями цієї інформації.

4. Право власності на науково-технічну інформацію, створену на кошти державного бюджету, визначається державою як прийняттям загальних рішень, так і встановленням форм договорів між фінансу­ючим державним органом і виконавцем робіт по створенню науково-технічної інформації.

Науково-технічна інформація, що є об'єктом права приватної або інших форм власності, може переходити в державну власність в разі передачі її до відповідних державних банків даних, фондів з архівів на договірній основі. Може використовуватись форма передачі інформації на зберігання або використання без передачі прав власності в повному обсязі.

211

С таття 7. Відносини між власниками науково-технічної інформації, її споживачами і посередниками

1. Споживач науково-технічної інформації несе відповідальність за дотримання прав власника цієї інформації. Він не має права передачі одержаної науково-технічної інформації третій особі, якщо це не обу­ мовлено договором між власником і споживачем науково-технічної інформації.

Якщо споживач науково-технічної інформації одержав від її влас­ника або через посередника інформацію, що не відповідає умовам до­говору між ними, він має право вимагати від власника або посередника безплатного усунення недоліків у погоджений термін.

У разі відмови власника або посередника добровільно задовольнити законні вимоги споживача спір розв'язується в суді або арбітражному суді.

2. Власник здійснює своє право щодо науково-технічної інформації самостійно або через посередника. Відносини між власником і посе­ редником регулюються договором.

РОЗДІЛ III. НАЦІОНАЛЬНА СИСТЕМА НАУКОВО-ТЕХНІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Стаття 8. Визначення та склад національної системи науково-технічної інформації

1. Основною метою національної системи науково-технічної інформації є задоволення потреб громадян, юридичних осіб і держави в науково-технічній інформації.

Національна система науково-технічної інформації - це організаційно-правова структура, за допомогою якої формується державна інформаційна політика, а також здійснюється координація робіт по створенню, користу­ванню, зберіганню та поширенню національних ресурсів науково-технічної інформації з урахуванням інтересів національної безпеки.

2. Національна система науково-технічної інформації складається з:

- спеціалізованих державних підприємств, установ, організацій, державних органів науково-технічної інформації, наукових і науково- технічних, бібліотек, об'єднаних загальносистемними зв'язками та обов'язками;

- підприємств будь-яких організаційно-правових форм, заснованих на приватній чи колективній власності, предметом діяльності яких є інфор­ маційне забезпечення народного господарства і громадян України.

Діяльність складових частин національної системи науково-технічної інформації здійснюється на основі договірно-обумовленого поділу праці в її збиранні, накопичуванні, переробці, зберіганні, поширенні та викорис­танні.

3. Структура національної системи науково-технічної інформації, завдання і функції її основних інформаційних ланок щодо виконання

212

загальносистемних зобов'язань, їх права і обов'язки визначаються по­ложеннями, що затверджуються спеціально уповноваженим централь­ним органом державної виконавчої влади, який здійснює управління у сфері науково-технічної інформації.

4. Відносини між національною системою науково-технічної інфор­мації України та системами науково-технічної інформації інших держав будуються на основі угод і договорів.

Стаття 9. Основні завдання національної системи науково-технічної інформації

Основними завданнями національної системи науково-технічної інформації є:

- формування на основі вітчизняних і зарубіжних джерел довід­ ково-інформаційних фондів, включаючи бази і банки даних, та інфор­ маційне забезпечення юридичних та фізичних осіб;

- одержання, обробка, зберігання, поширення і використання інформації, одержаної в процесі науково-дослідної, дослідно-конструк­ торської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності юридичних та фізичних осіб;

- організація надходження до України, обробка, зберігання поши­ рення зарубіжної науково-технічної інформації на основі, вивчення світового інформаційного ринку;

- підготовка аналітичних матеріалів, необхідних для прийняття державними органами, органами місцевого і регіонального самовряду­ вання рішень з питань науково-технічного, економічного соціального розвитку країни;

- аналітично-синтетична обробка першоджерел, реферування опублікованих і не опублікованих на території України джерел науково- технічної та економічної інформації, створення на цій основі і поши­ рення інформаційної продукції та послуг;

• розроблення і впровадження сучасних технологій в науково-інформаційну діяльність;

• організація пропаганди і сприяння широкому використанню до­сягнень науки і техніки, передового виробничого досвіду;

• створення загальнодоступної мережі бібліотек, інформаційних центрів громадського користування як бази для освіти, виробництва та наукових досліджень, системи реалізації прав громадян на культурний та фаховий розвиток.

Стаття 10. Інформаційні ресурси національної системи науко­во-технічної інформації

1. Інформаційні ресурси національної системи науково-технічної інформації становлять сукупність довідково-інформаційних фондів з необхідним довідково-пошуковим апаратом і відповідними технічними

213

з асобами зберігання, обробки і передачі, що є у володінні, розпоря­дженні, користуванні державних органів і служб науково-технічної ін­формації, наукових і науково-технічних бібліотек, комерційних центрів, підприємств, установ і організацій.

2. Інформаційні ресурси науково-технічної інформації, що є власні­стю держави, визнаються державними ресурсами науково-технічної інформації, їх розподіл між різними державними органами, службами, установами та порядок обміну може регулюватися на рівні загально­державних та відомчих рішень через уповноважені на те структури.

3. У поповненні інформаційних ресурсів національної системи нау­ково-технічної інформації беруть участь фізичні і юридичні особи Укра­їни незалежно від форм власності. При цьому законодавством України можуть встановлюватись обов'язкові норми їх участі (крім тієї, що реалізується на договірних засадах). Використання органами і служба­ми науково-технічної інформації, переданих їм підприємствами і організаціями матеріалів і технічної документації, провадиться на умо­вах, встановлюваних підприємствами і організаціями — власниками цих матеріалів, крім випадків, коли законодавством не передбачено інше. Органи і служби науково-технічної інформації, яким передається така інформація, гарантують захист прав інтелектуальної власності, додер­жання комерційної таємниці, захист законних інтересів юридичних та фізичних осіб-творців інформації про науково-технічні досягнення.

4. Використання в процесі створення ресурсів науково-технічної інформації творів літератури, мистецтва і науки допускається за умов додержання авторського права. Це положення поширюється також на програмне забезпечення обчислювальної техніки і автоматизованих інформаційних систем.

Стаття 11. Державна реєстрація, облік і використання результатів науково-технічної діяльності

1. Результати науково-дослідної, дослідно-конструкторської, прое­ ктно-технологічної та іншої науково-технічної діяльності, фінансування якої повністю або частково здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, підлягають обов'язковій реєстрації та обліку.

Порядок реєстрації та обліку визначається спеціально уповноваже­ним центральним органом виконавчої влади, що здійснює управління в сфері науково-технічної інформації.

2. Результати науково-дослідних, дослідно-конструкторських, про­ ектно-технологічних та інших робіт, що проводяться за рахунок власних коштів юридичних та фізичних осіб, є їх власністю і реєструються ними на добровільних засадах в державному органі науково-технічної інформації з наступним поширенням звітних матеріалів самостійно або через відповіднії служби науково-технічної інформації на договірній основі.

214

3. Відомості про всі зареєстровані в Україні результати науково-технічної діяльності з зазначенням місцезнаходження звітної докумен­тації та умов їх передачі розповсюджуються за запитом зацікавлених осіб та організацій органами і службами науково-технічної інформації, відповідальними за реєстрацію цих результатів, крім випадків обмежень, пов'язаних із державною чи комерційною таємницями.

Стаття 12. Організація надходження та використання зару­біжної науково-технічної інформації

Придбання зарубіжної науково-технічної літератури і документації, баз і банків даних, необхідних для формування державних ресурсів науково-технічної інформації, здійснюється як за безвалютним обміном, так і за рахунок інвалютних коштів органів і служб науково-технічної інформації. Для створення ресурсів зарубіжної науково-технічної інфо­рмації державних органів і наукових організацій, що фінансуються з бюджету, валютні кошти щорічно передбачаються в державному бю­джеті цільовим призначенням.

РОЗДІЛ IV. РИНОК НАУКОВО-ТЕХНІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Стаття 13. Науково-технічна інформація як об'єкт товарних відносин

Інформаційна продукція та послуги органів науково-технічної інформації, а також підприємств, організацій, установ, окремих грома­дян, які здійснюють науково-інформаційну діяльність, можуть бути об'єктами товарних відносин, що регулюються чинним законодавством.

Ціни на інформаційну продукцію та послуги встановлюються дого­ворами, за винятком випадків, передбачених цим Законом.

Стаття 14. Формування ринку науково-технічної інформації

1. Органи науково-технічної інформації, підприємства, організації, громадяни, що здійснюють науково-інформаційну діяльність і вільно реалізують свою інформаційну продукцію та інформаційні послуги, є товаровиробниками, які беруть участь створенні ринку на загальних підставах незалежно від форм власності.

2. Товаровиробник має право вчиняти будь-які дії стосовно реалізації своєї продукції, що не суперечать чинному законодавству.

3. Підприємства, установи і організації незалежно від форм влас­ ності, що здійснюють науково-інформаційну діяльність, вільні у виборі постачальників інформації, форм відносин з ними, методів і видів інфо­ рмування, а також номенклатури інформаційної продукції та послуг, крім випадків, коли власники цих підприємств, установ і організацій встановлюють певні вимоги щодо номенклатури продукції, сфери інфо­ рмаційного обслуговування тощо.

215

Стаття 15. Умови надання інформаційної продукції та послуг

1. Державні органи та служби науково-технічної інформації, які ор­ганізують використання державних ресурсів науково-технічної інформа­ції, здійснюють її пошук і передачу на безприбуткових засадах. У нау­кових і науково-технічних бібліотеках, які фінансуються з бюджету, науково-технічна інформація, що не потребує спеціального тематичного пошуку або копіювання, надається безплатно.

2. Огляди, аналітичні і фактографічні довідки, інші види інформа­ційної продукції, що готуються на основі аналізу, оцінки та узагальнен­ня науково-технічної інформації (за винятком державних замовлень), реалізуються на комерційних засадах.

Без отримання прибутку здійснюється репродукування друкованих творів у галузі науки і техніки в наукових, навчальних і освітніх цілях відповідно до чинного законодавства.

3. Державні органи та служби науково-технічної інформації, інші ін­формаційні центри, фірми, підприємства, установи і організації, які фор­мують ресурси науково-технічної інформації за рахунок власних коштів, надають інформаційну продукцію і послуги на комерційних засадах.

4. У ході здійснення купівлі-продажу інформаційної продукції по­винні гарантуватись охорона прав інтелектуальної власності, державної та комерційної таємниці, законні права та інтереси власника і виробни­ка інформаційної продукції і послуг.

На контрактній (договірній) основі можуть також здійснюватись ін­формаційне забезпечення, наукові дослідження і розробки для органів державної влади, крім випадків, коли діючими законами передбачено безплатне надання інформації цим органам.

Розрахунки з зарубіжними партнерами здійснюються на договірних умовах і в порядку, встановленому законодавством.

РОЗДІЛ V. ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА В СФЕРІ