13.Право приватне та публічне.

Поділ права на публічне і приватне відомий юриспруденції понад двох тисяч років.

Публічне право — це така правова сфера, в основі якої лежать державні інтереси, тобто сама побудова і діяль­ність держави як публічної влади, регламентація діяльності державного апарату, посадових осіб, державної служби, пе­реслідування правопорушників, карна та адміністративна від­повідальність тощо — інститути, що побудовані у вертикаль­ній площині, на засадах влади і підпорядкування, на принци­пах субординації. Ось чому для публічного права характер­ним є специфічний юридичний порядок, порядок «влади— підпорядкування», відповідно до якого особи, що мають вла­ду, мають право визначати поведінку інших осіб. Уся система владно-примусових установ силою примусу забезпечує повну і точну реалізацію приписів влади, а всі інші особи мають їм підкорятися.

Приватне право можна визначити як сукупність правил і норм, що стосуються визначення статусу і захис­ту інтересів окремих осіб, які не є фігурантами держави, не перебувають у відносинах влади—підпорядкування щодо одне одного, рівноправно і вільно встановлюють собі права й обов'язки у відносинах, що виникають з їх ініціативи.Приватне право разом з правом публічним у сукупності утворює єдину загальну (наднаціональну) систему об'єктив­ного права, що є складовою частиною цивілізації (культури).Таким чином, розподіл права на публічне і приватне є не просто класифікаційним розмежуванням, це — якісно різні сфери правового регулювання.

14.Юриспруденція класичного періоду.

Останнє століття республіки і перші два-три століття імперії були часом повного розквіту римської класичної юриспруденції. Іде в минуле юридичний формалізм. Одержують визнання принципи «рівності сторін», «справедливості», «доброї совісті».Авторитету Законів XII таблиць протиставляється авторитет «загальнонародного права», під яким почали розуміти сукупність настанов, загальних для багатьох народів. Активним поборником цих нових поглядів був перегринський претор.Не посягаючи на сам текст Законів XII таблиць, римські юристи винайшли ефективний спосіб їхігнорування. Обидва претори мали право видання едиктів, якими вони заявляли про свій вступ на посаду. У цих едиктах вони стали поступово проводити ідеї, які розходилися із Законами XII таблиць, і встановлювати правила, якими мали керуватися судді під час розгляду справ.

З часом преторський едикт стає в Римі найважливішим джерелом нового права, законотворчим актом. Кожен новий претор підтверджував за встановленим звичаєм едикт попередника, додаючи в разі необхідності щось нове, і в такий спосіб створювалося те, що називають «преторським правом».Тепер треба було змінити становище претора в цивільному процесі. З пасивного спостерігача його першої стадії претора потрібно було зробити справді суддею.Близько 150 р. до н. е. у цивільному судочинстві Риму відбувається справжній переворот. Як і раніше, існували дві стадії. Вирішення спору передавалося судді, призначеному наказом претора. Але суддя цей вже не був вільний у своєму рішенні.Воно передбачалося формулою претора. Звідси і назва самої форми процесу — формулярний.Формула-вказівка, яку претор надавав судді, могла містити прямий наказ зробити так, а не інакше, вона могла надати судді деяку і навіть повну свободу — усе залежало від обставин справи. Але щоразу суддя був зобов'язаний дотримуватися отриманої інструкції.«Коли виявиться, що Н. Н. винен А. А. 10 тис. сестерцій, то ти, суддя, присуди Н. Н. сплатити цю суму, якщо ні, то виправдай».Тут йдеться лише про одне: з'ясуй, чи винен Н. Н. певну суму грошей позивачу А. А. Якщо винен — нехай сплатить. Претор свідомо ухиляється від питання про те, чи були дотримані формальності, обов'язкові під час укладення договору позики. Його це не цікавить. Керуючись тим, що сумлінність вимагає повернення грошей, претор говорить: «Присуди».Коли рабів продавали великими партіями, обряд манципації здійснювали не настільки строго. Траплялося, що його зовсім не виконували. Недобросовісний продавець, посилаючись на це упущення, міг зажадати повернення рабів, залишивши собі всю отриману за них плату. Але на шляху його стояв претор. Оперуючи принципом доброї совісті, протиставляючи Законам XII таблиць свій власний едикт, претор практично відмовляв такому позивачу за допомогою занесеного у формулу заперечення, що позивач вчиняє недобросовісно. Захисту бонітарного (преторського) власника слугував і так званий публіціанівський позов, який дозволяв претору вдаватися до юридичної фікції, начебто відповідач проволодів річчю законний строк давності, а отже, може вважатися квіритським власником придбаної ним речі.У будь-якому іншому випадку претор міг зіткнутися з позовом еманципованого сина, який вимагає участі в батьківській спадщині. Закони XII таблиць відмовляли йому в цьому: еманципований, звільнений з-під влади батька, не агнат. Але претор вважав це несправедливим. І він пропонував судді ввести еманципованого сина в його частку спадщини.Відповідна формула зазначала: «Якби позивач А. А. був спадкоємцем, спірна земля належала б йому за квіритським правом, і ти, суддя, присуди цю землю А. А.».Так виникає нова форма власності, відмінна від квіритської. її називають преторською, або бонітарною (від слів «in bonis" — у майні). Охороняє її преторське право, захист претора.Наслідком нових порядків було стирання граней між відомими нам res manciрі і res non manсірі. Разом з ними зникає стара манципація.Крім преторських едиктів, джерелами нового римського права стали розпорядження імператорів, постанови сенату, консультації юристів.

15.Джерела Римського приватного права. Звичай та звичаєве право, Закон(Закони в буквальному розумінні цього слова в Римі приймалися народними зборами), Преторське право(едиктів магістратів), діяльність юристів(консультаційна робота, вироблення найчіткіших формул для різних юридичних актів, поради стосовно постановки позовів і процесуального ведення справи), Постанови сенату(постанови сенату), Імператорські конституції:

1) Edicta - загальні розпорядження, які були обов'язковими як для службових осіб, так і для населення;

2)Decreta - імператорські рішення в судових справах;

3)Mandata - інструкції чиновникам і правителям провінцій;

4)Rescripta - відповіді імператора на запитання службових і приватних осіб.

Звичай — це правило поведінки, що склалося внаслідок фактичного застосування протягом гриватого часу. Народні збори Стародавнього Риму вважались найвищим державним орга­ном. Вони приймали чи відміняли закони, оголошували війну та укладали мир, були верховною інстанцією, що розглядала апеляції і протести на рішення судових органів. . Те чи інше відношення до правотворчої діяльності мали едикти консулів, преторів, курульних едилів, правителів провінцій та інших магістратів. Однак найбільше проявилась правотворча діяльність преторів (як міського, так і перегрінського) Едикти магістратів, насамперед преторів, були джерелом утворення особливої системи правових норм, яка дістала назву преторського права. За часів принципату основною формою виразу волі рабо­власників були постанови сенату — сенатус-консульти, тоді ж дістає визнання діяльність юристів.Під час пізньої імперії (домінат) право виражається в формі волі імператорів — імпе­раторських конституцій. Постанови (установлення) імператс ра дістали назву кон­ституцій від римського слова сопвїііио — установляю.

16.Кодифікації. Кодифікація (від лат. codex — книга + facio — роблю) — спосіб удосконалення, систематизації нормативних актів, законодавства. Перша римська кодификація права з’являється з середини V сторіччя до н.е. Вона одержала назву «Законів XII таблиць». Протягом багатьох століть вони вважалися в Римі основним джерелом права. однак найбільше значення має робота, проведена в першій половині VI в. при Юстиніані. Юстиніан поставив перед собою задачу зібрати як імператорські закони (leges), так і твору класиків (jus). Для виконання кодификації призначалися особливі комісії. У 553 році був обнародуваний підручник римського права – Інституції, що одержав силу закону. Інституції Юстиніана складалися з 4 книг, розділених на титули; в основу їхнього змісту були покладені Інституції Гая. Паралельно Юстиніан дозволив у законодавчому порядку ряд найбільш спірних питань цивільного права ("50 рішень"). У 533 році комісією з кодификації jus був складений і обнародуваний збірник витягів із творів класичних юристів за назвою Digesta (зібране) чи Pandectae (усе що вміщає). Цей збірник, що одержав обов'язкову силу, складався з 50 книг, розділених на титули і фрагменти. Кодекс Юстиніана у першому виданні був складений спеціальною комісією вже до 529 року, однак до нас не дійшов. Після закінчення кодификації Юстиніан був виданий ряд законів, які відомі за назвою Новел (тобто нових законів). Новели об'єднані в збірник уже не Юстиніаном, а пізніше. Інституції, Дигести, Кодекс і Новели в сукупності одержали назва Corpus juris civilis (Звід цивільного права). Самі закони до нас не дійшли. Вони відомі лише в уривках, що збереглися у творах древніх авторів, особливо юристів, - Цицерона, Ульпіана, Гая й ін.