8.Речові права.

Сукупність правових норм, які надають суб'єкту права в особистих інтересах постійно і безпосередньо, повністю або частково юридично панувати над будь-якою річчю, називається речовим правом. Слід сказати, що визначення речового права римські юристі та джерела не містили. Однак існувало посилання, що приватне право поділяється на право, що стосується речей і право, що стосується позовів усяке речове право має характер абсолютного права в тому розумінні, що воно адресовано до всіх і у випадку порушення захищатиметься проти всіх. Речовому праву як абсолютному протиставляється зобов'язальне право як право відносне. Зобов'язальні вимоги адресуються тільки одній особі - боржнику, а тому вони є не jus in rem, a jus in personam; До речових прав римське право відносило такі інститути: володіння, право власності, сервітути та інші права на чужі речі; до зобов'язальних прав - договірне право, деліктне право, інші зобов'язання, які виникають з позадоговірних правомірних дій. Більшість речових прав термінами не обмежені: володіння, право власності, права на чужі речі - ці речові права набуваються назавжди, постійно. Усі зобов'язально-правові відносини - це тимчасові відносини, розраховані на певний строк. Права, які виникають з цих відносин, припиняються разом з припиненням зобов'язання. Якщо повернуто борг, то зобов'язання з договору позики припиняються.

9.Делікти. Римське право розрізняло два види правопорушення: приватні правопорушення (delictum pri­vatum) та публічні злочини (crimen publicum). Злочини — це ті правопорушення, що завдавали шкоди інтересам держави і суспільства в цілому. Приватні правопорушення, або як їх називали римляни, деліктні правопорушення завдавали шкоди правам та інтересам окремих приватних осіб, а тому й наслідком зазначених правопорушень був обов’язок того, хто його спричинив, відшкодувати заподіяну шкоду. Це відшкодування полягало у виплаті потерпілому суми вартості майна або інших об’єктів, що були знищені або пошкоджені, та у сплаті потерпілому відповідного штрафу. Система деліктних зобов’язань характеризувалася тим, що в Римі існував певний вичерпний перелік правопорушень, що вважалися деліктами. 1. Injuria — кривда (особиста образа) це посягання на тілесну недоторканність вільної людини 2. Furtum (крадіжка) це будь-яке протиправне корисливе посягання на чужий майновий інтерес.. 3. Rapina (грабіж). Це вилучення чужого майна із застосуванням сили. 4. Damnum iniuria datum (протиправне заподіяння майнової шкоди). Для настання деліктної відповідальності вимагалася наявність юридичного складу, до якого входили: а) шкода, заподіяна протиправними діями однієї особи іншій; б) протиправ- ність дій того, хто завдав шкоди; в) кваліфікація цієї дії законом як приватноправового делікту.

10.Договори. Договір (contractus) — двостороння угода, в якій висловле­но волю двох сторін, спрямована на досягнення певного пра­вового результату — виникнення, зміну або припинення прав і обов'язків. Іншими словами, договір є угодою двох або кіль­кох осіб про здійснення певної правової дії або про утриман­ня від здійснення певної дії. Розрізняли 2 види договорів: Контракти як формальні угоди визнавалися приватним правом і забезпечувалися позовним захистом. Пакти — це неформальні угоди, тобто саме ті, які були правовою формою дідового життя за межами кола контрактів. Вони не мали позовного захисту і безумовного юридичного значення: тут покладалися лише на совість контрагентів, на їхні моральні якості, а не на припис норми позитивного права. Невиконання пакту не тягло юридичної відповідальності. Контракти, своєю чергою, також поділялися на види:

• Вербальні (усні, наприклад, обіцянка посагу).

• Літеральні (письмові).

• Консенсуальні. Для укладення цих договорів достатньо лише згоди сторін. Передача речі або грошей може відбуватися пізніше (купівля-продаж, найм тощо).

• Реальні. Обмежені в часі. Виконувались в момент укладення. Передача речі або грошей відбувалася одразу ж після укладення (позика, застава).

Всі ці групи містили в собі чітко визначені переліки контрактів і контракти не могли переходити з однієї групи до іншої. Але траплялося, що виникали нові види контрактів, і їх необхідно було віднести до певної групи. Таким чином з’являється п’ята група контрактів — безіменні. Крім поділу договорів на пакти і контракти, вони також класифікувалися

• Договори суворого права — сторони зобов’язані чітко дотримуватися всіх вказівок договору.

• Договори доброї совісті — тут важливішим визнається не те, що сказано, а те, що сторони мали на увазі, коли укладали такий договір.

Договори поділялися на односторонні та двосторонні.

• Односторонні — коли одна сторона має тільки права, а інша тільки обов’язки (договір дарування);

• Двосторонні — всі сторони мають і права, і обов’язки. Розрізнялися платні і безоплатні договори.

11.Спадкування. Спадкуванням за римським правом називалися такі правовідносини за якими одна особа після смерті іншої особи отримувала певний обсяг прав та обов’язків, що переходили від останньої. В залежності від обсягу прав та обов’язків що переходили від спадкодавця до спадкоємця розрізнялося два види спадкування - універсальне та сингулярне.Універсальне спадкування (in universum ius) характеризувалося абсолютним переходом всіх прав та обов’язків до спадкоємця. Тобто, він ставав учасником всіх правовідносин, в яких брав участь спадкодавець до смерті. Особливістю сингулярного спадкування (in singulas res) було те, що до спадкоємця переходили лише окремі права (так звані легати). Спадкування в римському праві могло здійснюватися двома шляхами - за законом та за заповітом. За законом спадкування здійснювалося в тому випадку, якщо спадкодавець не залишив заповіту, якщо заповіт був визнаний недійсним або якщо спадкоємець за заповітом відмовився від спадщини. За заповітом спадкували особи, що були в ньому зазначені. Вони спадкували у тих частках, які були встановлені заповітом.Характерною особливістю римського приватного права була неможливість спадкувати одночасно і за законом і за заповітом. Тобто, неприпустимо було, щоб одна частина спадщини перейшла до спадкоємця за законом, а інша – за заповітом. Як говорили римляни: "Nemo pro parte testatus pro parte intestatus decedere potest" (ніхто не може спадкувати одну частину за заповітом, а іншу за законом).

12.Судочинство. Поступово у Стародавньому Римі склалося кілька форм карного процесу:

1) публічний процес у справах, що підлягали одноосібній юрисдикції магістрата. Тут справа про публічне правопору­шення розглядалася одноосібно уповноваженою на це поса­довою особою При розгляді справ одноосібно магістратом порядок судочинства не обмежувався формальними вимогами; фахівці-правознавці до участі у процесі не залучалися, допускався тільки самозахист звинувачуваного;

2)публічний процес у справах, що підлягали юрисдикції магістрата за участю народних зборів як обов' язкової апе­ляційної інстанції. Судове рішення, прийняте в результаті такого розгляду, спиралося на верховну владу римського на­роду. Цей процес застосовувався при розгляді найбільш тяж­ких публічних деліктів, вчинених римськими громадянами, надто тих, що передбачали у вигляді покарання страту. Ця форма процесу вимагала додержання кількох обов'язкових стадій: виклик до суду, аналіз обставин справи, вирок магіст­рату, звернення до народних зборів з проханням визначити остаточність вироку, рішення народних зборів. При цьому всі стадії процесу мали відбуватися з додержанням точно регла­ментованих формальних процедур.

3)процес у справах, що виникали із вчинення приватних деліктів. Відбувався він на різних етапах розвитку римсько­го права у різних формах: у вигляді легісакційного, форму­лярного, екстраординарного тощо провадження.

4)процес у справах, що підлягали юрисдикції колегії при­сяжних суддів. Судове рішення спиралося на делеговані повноваження «представників римського народу». Цей процес застосовувався для розгляду справ, які виникали із звинувачень магістратів у вчиненні посадових правопорушень, злочинів проти публічного правопорядку, вчинених римськими громадянами,

5) процес у справах, що підлягали одноосібній юрисдикції магістрати у провінції на підставі його спеціальних повно­важень, наданих йому щодо римських громадян та інших жи­телів провінції, що не є римськими громадянами. Він зводився, як правило, до затвердження рішень і вироків органів муніципального самоврядування.