48.Сервітут: поняття і види.

Сервітут (лат. servitutis — підлеглість) — це право обмежено­го користування чужою річчю, яке встановлювалося або для ство­рення певних вигод при експлуатації окремої земельної ділянки, або на користь певної особи. Положення щодо сервітутів були найбільш поширеними в давньому римському приватному праві. Сервітутні права первісно виникли із земельних правовідносин. Наявність деяких корисних властивостей і характеристик одних земельних ділянок, обумовлених їх географічним розташуванням (близькість водоймища, наявність пасовища, криниці, можливість прямого виходу на шлях загального призначення тощо), і неможливість (у разі потреби) їх ви­користання власником сусідньої ділянки обумовили необхідність у конструюванні сервітутних прав. З точки зору співвідношення сер­вітутних прав із правами власника земельної ділянки вони мали харак­тер певних обмежень прав власника, однак не настільки суттєвих, щоб набути значення правопорушення. Сервітути дозволяли враховувати не тільки інтереси власника, але і потреби інших осіб, а також суспіль­ства в цілому. Виходячи із загального призначення права на чужі речі, сервітутні права означали одночасну підпорядкованість однієї речі кільком особам — її власнику та іншому управомоченому суб’єкту. Останній набував права здобувати і вилучати корисні властивості речі, обумовлені її господарським призначенням у цивільному обороті, що певним чином обмежувало правові можливості щодо речі її власника. Управомочена особа могла набути сервітутного права в разі виникнення в неї необхідності у задоволенні власних потреб за рахунок здійснення обмеженого вилучення корисних властивостей, притаманних речам, які належать іншим особам. Відомі в римському приватному праві сервітути можна класифікувати таким чином. За підставами їх виникнення — законні, договірні, заповідальні й преторські. Підставою для їх виникнення були відповідно закон (lex), договір (contractus), заповіт (testamentum), преторське рішення. Залежно від суб’єкта, на користь якого може встановлюватися сервітут, вони поділялися на земельні (servitutes praediorum) і особисті (servitutes personarum). Земельний сервітут належав особі, як власнику так званої панівної земельної ділянки, тобто тієї ділянки, в інтересах використання якої встановлений сервітут. Земельний сервітут належав не особі, а ділянці (D. 8. 3. 20. 3). Отже, у разі зміни власника земельної ділянки, на користь якої встановлено сервітут, останній переходив до нового власника разом із правом власності на земельну ділянку. Особистий сервітут встановлювався на користь конкретно визначеної особи. Установлення сервітуту могло відбуватися, перш за все, на підставі договору або заповідального розпорядження (легату). Крім того, до сере­дини І ст. до н. е. сервітути могли набуватися за давністю (usucapio). Сервітутні права могли припинятись у таких випадках. По-перше, на підставі поєднання в одній особі власника, обтяженого сервітутом майна, і особи, в інтересах якої він був установлений. По-друге, у разі відмови від сервітуту управомоченої особи. По-третє, у разі закін­чення строку, на який він був установлений, або припинення обставиумови невикористання сервітутного права протягом певного строку. По-п’яте, у разі смерті особи, на користь якої було встановлено осо­бистий сервітут. Існували й інші підстави припинення сервітутних прав.