46.Захист права власності.

Три спеціальні позови: віндикаційний, негаторний і публіціанський. Усі вони об'єднуються загальною назвою - речові позови. Найважливішим серед них був, безсумнівно, віндикаційний позов (res vindicatio). Він пред'являвся в тих випадках-, коли одна особа стверджувала, що є власником речі, яка знаходиться у володінні іншої особи, і на цій основі вимагала, щоб річ була їй повернута. При цьому позивач повинен був довести своє право власності на цю річ. Якщо позивач доведе своє право власності, то відповідач зобов'язаний по­вернути річ з усіма прибутками від неї. При цьому недобросовісний володілець, крім самої речі, зобов'язувався повернути плоди, які приносила річ за весь час неправомірного володіння нею, тоді як добросовісний володілець повертав плоди, одержані лише з часу пред'явлення позову.

Негаторний позов застосовувався для усунення перешкод, що заважали власнику нормально здійснювати своє право власності. Звичайно відповіда­чем за негаторним позовом був той, хто домагався користуватись якоюсь мірою чужою річчю. У Римі це траплялося в тих випадках, коли через земель­ну ділянку однієї особи гнали до водопою худобу сусіда, який обґрунтовував це тим, що за ним нібито закріплене таке право прогону. Відповідальність за цим позовом зводилася до обов'язку порушника припинити неправомірні пе­решкоди.

Прогібіторний позов (action prohibitoria) можна також назвати «позовом про заборону на майбутнє». Він був подіб­ний до негаторного позову, однак відрізнявся від нього тим, що міг бути пред'явлений, якщо порушення права власності ще не відбулося, але відбудеться в майбутньому

До речових позовів належав також публіціанський. За змістом цей позов практично був подібний до вінди- каційного, але стосувався конкретних юридичних казусів. Зокрема, служив для захисту інтересів так званих бонітарних власників і посесорів, яким річ було передано на законних підставах, якщо у набувача не виникло права на цивільний позов.

47.Поняття, сутність і види прав на чужі речі.

Важливим речовим правом є право на чужі речі. У цьому випадку право власності належить одній особі, в той час як інша особа має на те саме майно таке ж (безпосереднє) речове право, тільки вужче за змістом. Сутність прав на чужі речі полягає в тому, що суб´єкт цього права має змогу користуватися чужою річчю або навіть розпоряджатися нею. Римське приватне право знало три види прав на чужі речі: а) сервітути; б) емфітевзис і суперфіцій; в) заставне право. Найдавнішим правом на чужі речі є сервітути. Емфітевзис і суперфіцій, а також заставне право — це породження пізніших часів.

Ідея визнання прав на чужі речі виникла у ті далекі часи, коли почалися трансформації відносин щодо землі. Земельні наділи, що передавалися у посідання окремій сім'ї, певна річ, не могли бути рівноцінними. Один наділ, наприклад, мав во­доймище або пасовище, а інший — ні, що істотно знижувало його цінність, якість. Тому виникала необхідність користу­вання чужою ділянкою для того, щоб реалізувати споживчі властивості ділянки власної.

Поки всі ділянки перебували у власності громади, а корис­тувачі були лише посесорами, особливих проблем не виника­ло. Однак з виникненням права приватної власності на землю власники сусідніх ділянок набули більшої автономності й значення нерівноцінності ділянок істотно зросло.

Отже, виникає право власника земельної ділянки, позбав­леної певних переваг, користуватися ними на сусідньому на­ділі незалежно від волі його власника. Таке право користу­вання чужою землею в одному якомусь відношенні почали називати сервітутом (servire — служити). Сервітутні відноси­ни виникали, як правило, між сусідами чи сусідніми земель­ними наділами, тому сервітутне право часто називають ще су­сідським.Сервітут зберігався й тоді, коли власники мінялися. Пізніше преторська практика створила нові форми права на чужі речі — емфітевзис і суперфіцій (про них йтиметься далі). Крім того, широкий розвиток дістало право застави —- один з різновидів прав на чужі речі. Однак воно не є правом користування чужою річчю, а полягає у праві розпоряджен­ня чужою річчю.

З припинен­ням права на чужу річ право власності поновлюється в пов­ному обсязі. Разом з тим, право на чулеу річ за обсягом до­сить обмежене порівняно з правом власності. Але це речеве право на річ, а не право вимагати певної поведінки від влас­ника цієї речі. Воно не залелеало від волі власника предмета сервітуту, який не міг його припинити або скасувати. Права на чужі речі із деякими застереженнями можна розділити на 2 групи:

1) права користування чужими речами.

Це, в основному, сервітути, які можуть бути особистими (персональними) і майновими (предіальними). З урахуванням можливості існування начебто подвійного права володіння і користування речами (різними особами, але щодо однієї і тієї ж речі) свого часу виникла теорія "розділеної власності";

2) права розпорядження чужими речами.

До них належить застава, зокрема, іпотека. Суть цього права в тому, що кредитор у випадку невиконання зобов'язання має право реалізації заставленого майна (чужої речі) для задоволення своїх майнових інтересів. Наприклад, іпотека - застава нерухомості - є правом на чуже майно, оскільки, хоча воно і залишається у власності боржника, кредитор-заставодержатель може витребувати його від будь-якої особи для того, щоб продати та захистити свої інтереси.

Сервітут - це право обмеженого користування чужими речами (майном).Відповідно до традиції, яка була закладена ще в римському праві (або навіть ще раніше - у Греції), сервітути поділяються на земельні і особисті. Суть розподілу полягає в тому, що земельні сервітути встановлюють право користування чужою річчю на користь власника сусідньої ділянки (це, начебто, "відносини між ділянками", оскільки особа власника не має значення), а особисті сервітути встановлюються на користь певної особи (і, отже, припиняються її смертю).

Емфітевзис - це довгострокове, відчужуване і успадковуване право користування чужою землею з метою сільськогосподарського виробництва. Характерною рисою емфітевзису є вимога використання чужого майна за цільовим призначенням, що становить обов'язок емфітевти (користувача).

Суть суперфіцію полягає в тому, що власник виділяє земельну ділянку або її частину в користування суперфіціарію - фізичній або юридичній особі - для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших будов або споруд безкоштовно або за відповідну винагороду. Як і емфітевзис, суперфіцій є довгостроковим, відчужуваним і успадковуваним правом, можливість здійснення якого обмежена використанням за цільовим призначенням.