35.В чому полягає сутність соціології дозвілля?

Соціологія дозвілля – це наукова дисципліна, що систематизує досягнення у сфері дозвілля і розглядає: дефініції дозвілля (вільний час, дозвіллєва діяльність, індустрія дозвілля, хобі, рекреація); зміст дозвілля як синонім якості життя та здоров’я, а не просто як “час відпочинку”; взаємозв’язок дозвілля і тих змін, що відбуваються у світі; організацію дозвіллєвої діяльності (її форми, методи, принципи); дозвіллєву специфіку на різних етапах людського життя (у період дитинства, юності, зрілості); дозвіллєві розбіжності між статями (“типово жіноче” і “типово чоловіче” дозвілля); сімейне дозвілля (потреби членів сім’ї у спілкуванні, відпочинку, творчості); дозвілля осіб похилого віку (дозвілля як активність і творчість, спокій та відпочинок, проблемність та конфлікт); дозвілля в умовах безробіття як час, який необхідно заповнити змістом та діяльністю; психолого-соціологічні про блеми і дозвілля (стреси, смуток, самотність, фізичні та розумові вади); прогнозування та проектування дозвіллєвих процесів.

36.Чим пояснити ту увагу, яка надається питанням дозвілля в зарубіжних країнах?

37.В чому полягає сутність культурної політики?

Французький дослідник Жирард А. розглядає культурну політику як динамічний процес, що вимагає постійного пере­гляду культурних цілей суспільства, його пріоритетів, конкрет­них завдань, розподілу засобів для досягнення бажаних резуль­татів. Вчений виділяє дві моделі управління культурою: зусил­лями незалежних організацій (США) та безпосередньо владою міністерств (Франція, Швеція). Для ефективної реалізації цих завдань культурна політика має оптимально поєднувати цілі, завдання та ресурси (кадри, фінанси, законодавство, розумну організацію).

Малкахі К. (Луїзіана, США) вважає за доцільне класифіку­вати культурну політику за такими адміністративними зразка­ми: міністерство культури (за французькою традицією); міністерства культури окремих земель (згідно з німецькою сис­темою); "централізована децентралізація" (Норвегія); ради з мистецтва (Канада) [9, C. 53].

Драгічевич-Сесич М. (Словенія) вважає перспективними такі моделі культурної політики.

Модель ліберальної політики (США), що передбачає при­ватне володіння засобами виробництва та розповсюдження культурних товарів. Провідна роль при цьому належить індустрії культури та її культурним продуктам, що задовольняють масо­вий попит. Вирішальний вплив на розвиток культурної політи­ки здійснюють культурно-мистецькі приватні фонди.

38.Які є загальноприйняті моделі культурної політики? в чому їх специфіка?

Драгічевич-Сесич М. (Словенія) вважає перспективними такі моделі культурної політики.

Модель ліберальної політики (США), що передбачає при­ватне володіння засобами виробництва та розповсюдження культурних товарів. Провідна роль при цьому належить індустрії культури та її культурним продуктам, що задовольняють масо­вий попит. Вирішальний вплив на розвиток культурної політи­ки здійснюють культурно-мистецькі приватні фонди.

Модель державної бюрократичної або просвітницької куль­турної політики (колишні соціалістичні країни, Франція, Шве­ція), що уособлює домінування держави, контролює сферу куль­тури шляхом матеріальної та фінансової підтримки (Франція, Швеція) або створення так званого "соціального замовлення", що надає культуротворчій діяльності відповідного змісту, ніве­люючи та не допускаючи при цьому креативно-інноваційних змін (СРСР).

Модель національно-визвольної культурної політики (країни Східної Європи), що моделює розвиток національної самосвідо­мості як крайні прояви «шовінізму», націоналізму, «закритості культури», неприйняття творів мистецтва попередніх епох, куль­тури національних меншин, альтернативного та експерименталь­ного мистецтва, орієнтацію на популістські культурні гасла.

Модель культурної політики перехідного періоду (Сербія), сутність якої полягає в реалізації будь-яких культурних ініціа- тив за допомогою державних структур, не здатних відмовитися від командно-бюрократичної системи управління. Суперечливі наслідки такої моделі відмежовують культуру від світової спільноти, наголошуючи на націоналістичних началах.

Культурна політика, на думку Драгічевич-Сесич М., це - сукупність продуманих дій, спрямованих на досягнення со­ціально прийнятних цілей [8, С. 60]. Для реалізації культурної політики державами застосовуються економічні (субсидії, гран­ти, кредити, податки), політично-правові (нормативно-юридич­не регулювання) та морально-ідеологічні (громадський осуд, соціальне неприйняття, заохочення) інструменти.

Німецький культуролог Візанд А. виділяє дві основні мо­делі розвитку культурної політики.

Модель традиційної громадської підтримки мистецтва та культури. Вона передбачає: підтримку владою переважно тради­ційних закладів культури (музеїв, театрів, бібліотек, культур­них центрів); встановлення владними структурами інституцій- ного балансу між культурою та мистецтвом; фінансування за рахунок центрального уряду та громадського сектора; реаліза­цію культурної політики на національному рівні, неприпус­тимість в культурній політиці регіональних відмінностей, роз­виток міжнародних культурних зв'язків лише в межах дипло­матичної діяльності; активізацію населення як вдячного гляда­ча, який повинен підтримувати культуру; діяльність в різних сферах культури художніх рад. Така модель не дозволяє реалізу­вати культурні інновації, забезпечити культурний розвиток ре­гіонів, гнучкість культурного планування і призводить до ад­міністративного управління, в якому творче начало зводиться до мінімуму.

Ринкова модель вимагає: діяльності за ринковими прави­лами майже всіх секторів культурного життя, пріоритетності еко­номічного розвитку, усунення перепон між масовою та висо­кою культурами, менеджменту мистецтва (розробки організа­ційної системи культурного життя, планування культурного розвитку, управління закладами культури, адекватних форм міжнародної культурної співпраці), особливої уваги до розвит­ку місцевої культури, врахування запитів та інтересів клієнта. В ринковій моделі культурної політики переважають критерії рен­табельності, постійне недофінансування культурних заходів, за­лежність художника від інтересів спонсора, орієнтація на міжна­родні стандарти лише у сфері індустрії розваг