16. Філософія апоголетиків.

Апологетика – один із напрямів у християнській філософії і теології, що виник на межі ІІ-V століть нашої ери, як виклик в захист християнського віровчення у боротьбі з язичництвом. Апологетика це частина християнської теології, яка містить аргументоване міркування для відстоювання християнської віри.

Виділяють  чотири функції апологетики:

1)  Апологетика як захист істини – полягала у відстоюванні вчення Ісуса Христа від зазіхання  на нього вчителів, які несуть в собі неправильні погляди, видаючи їх за істину Божу.

2)  Апологетика як викриття плутаниць – це викриття неправдивих поглядів, думок, міркувань.

3) Апологетика як проповідь божественної  істини – полягає у доказі того, що християнство єдиний шлях, тому людям необхідно йти за релігійною і моральною наукою Ісуса Христа.

4) Апологетика як стимул до пізнання істини – полягає у тому, що люди, які серйозно починають задумуються над своїм буттям стикаються з іншими поглядами та переконаннями.

Найбільш яскраві представники середньовічної апологетики: Юстин Філософ, Філон Олександрійський, Тертуліан, Іриней Ліонський. Вони розглядали важливі питання христологічного характеру, розробили ідейні основи і визначивши основні напрямки подальшого розвитку християнської філософії.

Загалом апологетика розділилася на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний і негативний.

Прихильники позитивного ставлення вважали, що грецькі філософи йшли шляхом істини, але не могли досягти її, бо вона ще не виявила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології.

Прихильники негативного ставлення до античної філософії засуджували її, і вважали, що греко-римська культура зіпсувала людину, задавила її природні нахили. Єдиний вихід зі скрути полягає у спрощенні і поверненні до природного - християнського стану. Досягти мети можна через віру в Ісуса Христа.

17. Філософія патристиків.

Патристика— загальна назва напряму, заснованого отцями церкви. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень I-VIII ст.ст., коли представники — Тертуліан, Климент Александрійський, Августин захищали християнську доктрину від філософії язичників, державної влади, тому що вона спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. Спочатку патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом . Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм та креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм — визнання надприродності, Бога, його влади над світом, який він створив з нічого, його благодаті та справедливості. Авґустин вважав, що взаємодія людини й Бога розпочинається з усвідомлення людиною своєї гріховності перед Богом. До гріхопадіння люди мали свободу волевиявлення, однак Адам та Єва неправильно її використали, чим осквернили весь навколишній світ, що призвело до самопожертви Ісуса Христа. Смерть Сина Божого мала подолати гріховність людей.

Людина в патристиці тлумачиться як споганена “першородним гріхом” Божа істота, а її тіло — як вічне джерело гріха. Головним для патристики є пізнання шляху до Бога. Мета життя на землі — щастя людини, яке можна отримати завдяки релігійній вірі й християнському самовдосконаленню.