14. Філософія стоїцизму.

Стоїцизм — вчення однієї з філософських шкіл античності, заснованої близько 300 р. до н. е. Своє ім'я школа отримала від назви портика Стоя Пойкиле, де засновник стоїцизму, Зенон із Кітіона, вперше виступив в якості самостійного вчителя. Стоїки вважали логіку, фізику і етику частинами філософії. Відоме їх порівняння філософії з фруктовим садом, де логіка — садова огорожа, фізика — фруктове (фруктові) дерево(а), а етика — плоди дерева.

Стоїцизм закликав людину жити "згідно природі". Усі події, що відбуваються в природі і суспільстві, підпорядковані найсуворішій закономірності, яка виступає як необхідність. Усе у світі жорстко детерміновано. Бог також підпорядкований необхідності, він і є сама необхідність. Світогляд стоїків плягав у тому, що людина нічого не може змінити нормально. Ця думка приводить людей до пасивності і вони відмовляються від боротьби за своє щастя. Головний принцип етики стоїцизму: це жити згідно з природою, а оскільки природа, на думку стоїків, тотожна з розумом, поступати розумно. Хоча людина і не в змозі перешкодити ходу речей і подій, але вона може виробити до них певне відношення. Оцінка речей і подій завжди є за нами, а це найголовніше. Не речі бентежать людей, а їх думки про речі. Наприклад, у смерті немає нічого страшного. Страшна є думка, тому, що воно представляє смерть страшною. При неможливості жити і діяти розумно і морально стоїки вважали виправданим самогубство. Щастя людини знаходиться усередині нього і не залежить від ходу подій. Людина повинна правильно зорієнтувати себе. Від людини залежить тільки духовна свобода. Все інше не в силах людині. Істинна свобода полягає у духовній незалежності людини, і, щоб набути такої свободи, людина не повинна бажати того, що не знаходиться в її владі.

Представники: Сенека, Марк Аврелій, Епіктет.

15. Розвиток християнства у 1-4 ст..

Виникло в І ст. н.е. на території Римської імперії. В ІV ст.. н.е. воно розрослося у величезну релігійну течію, яка мала панівне становище спершу в Римі, а тоді на Сході, а згодом і в усій Європі. Виникнення й поширення ранньохристиянських громад проходило в умовах гострої загальної кризи античної цивілізації і кризи духовної культури. Основи християнства були затвердженні після попереднього відбору й отримали назву «Символи віри». Вселенські Собори доповнили Символ віри догматами про єдність божої та людської сутності Ісуса Христа, обов’язковість поклоніння іконам тощо.

Античне християнство у своєму розвитку пройшло три періоди: первісне християнство (від середини І ст. досередини ІІ ст.) раннє християнство (від середини ІІ ст. до початку IV ст.) пізнє християнство (від початку IV ст. до кінця V ст.)

Общини первісного християнства складалися з бідних елементів. Представників заможних класів були одиниці, і вони не відігравали особливої ролі в общинах. Таким чином, первісне християнство було релігією пригноблених. Церкви, як окремої будівлі для збирання членів общин не було. Збиралися або в приватних приміщеннях, або у печерах.

У період раннього християнства в общини почали вливатися заможні люди, які утворювали всередині общин особливий соціальний прошарок. Згодом вони захопили керівництво цими общинами. Християнські общини, які почали називатися парафіями, об'єдналися в єпископії на чолі з єпископами та митрополії на чолі з митрополитами. Це стало початком виникнення церковного духівництва.

У період пізнього античного християнства рабовласницький клас приєднався до християнської релігії. За імператора Костянтина християнська релігія перетворилася на державну. Єпископії та митрополії об'єднались у патріархії на чолі з патріархом. У першій половині IV ст. існували три патріархії — римська, олександрійська та антіохійська. У кінці IV ст. — єрусалимська.

Значною подією в історії християнської церкви був перший Вселенський собор. Це був з'їзд духовенства, який відбувся в 325 р. Собор був названий Вселенським тому, що на ньому було представлене вище духовенство всієї імперії тих часів. Скликання собору означало створення єдиної християнської церкви.