6. Філософія стародавнього Китаю.

Становлення філософської думки в Стародавньому Китаї спостерігається вже у VІІ ст.. до н.е. Найвпливовішим ідеалістичним напрямом було філософське вчення, яке дістало назву конфуціанства. Першим етапом у становленні конфуціанства була діяльність самого Конфуція. Центральне місце у його вченні посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сім’ї та управління державою. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини,благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високихморальних якостей та культури. Важливим поняттям вчення Конфуціяє поняття «жень» — гуманність. «Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком. Особливе місце займає концепція «сяо» — синівська повага до батьків. З точки зору Конфуція, життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. «Небо» — це прабатько світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людини.

Даосизм – вчення про "дао" чи "шляхи речей". Засновник – Лаоцзи – філософ, що призивав іти за природою, жити природним життям. Дао – це шлях, надбуття, це єдине, вічне, воно – основа всього сущого. Життя природи і людини підпорядковане закону „дао”. Згідноз цим законом будь-яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність. Даоси вчили підпорядкованості всієї життєдіяльності людини закону „дао”, неможливості діяти всупереч „дао”. Виходячи з космоцентричної концепції взаємозв’язку людини з природою, китайська філософія сповідувала захист природи, висувала принцип невтручання у її розвиток, наслідування її законів.

Отже, у більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов’язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоча ця філософія була малосистемна, але за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем.

7. Особливості кастового розподілу в Індії.

Кастовий лад є одним із характерних суспільних інститутів, властивих народам Індії. На початку I тисячоліття до н. е.. в Індії стали складатися варни - брахмани, кшатрії, вайш'ї і шудри, усередині яких в процесі подальшого поділу праці і росту професійної диференціації з'явилися касти.

Станово-кастовий розподіл древнього суспільства в Індії зберігався дуже довго і набув чіткі форми. Процес утворення варн був поступовим і тривалим, і початок його відноситься ще до періоду індо-іранської спільності. Коли остаточно склалася рабовласницька держава, розподіл всіх вільних на чотири варни було оголошено одвічно існуючим, результатом божественного промислу і було освячене релігією. Згідно з найбільш поширеною богословською версією, бог-творець всього сущого - Брахма-Праджапаті видихнув брахманів із своїх уст, кшатріїв створив з рук, вайшьев - з стегон і шудр - із ступень.

В зарубіжній історичній науці існує теорія • про расове походження давньоіндійських варн. За цією теорією, варни були створені переможцями - аріями, для того щоб перешкодити змішання з місцевими переможеними племенами. Аргумент, яким намагаються підкріпити цю теорію, це те, що одне із значень слова «варна» - «колір». Цей термін відноситься до кольору шкіри. В індійських джерелах зустрічається те, що білий колір властивий брахманам, червоний - кшатрія, жовтий - вайшьям, чорний – шудри. Але за традицією білий колір є кольором богині науки Сарасваті, червоний - кольором війни і крові, а жовтий - кольором золота і дозрілих полів; це явно вказує на заняття членів цих варн, а не на колір шкіри.

У системі варн існувала певна ієрархія. Вищою вважалася варна брахманів, потім кшатріїв, далі вайшьев і нарешті шудр. За проступки члена «вищої» варни по відношенню до «нижчого» було покарання, але воно було більш м'яке, ніж у протилежному випадку. Вбивство вайш'ї вважалося удвічі більшим гріхом, ніж вбивство шудри, кшатрія - вчетверо і брахмана - у шістнадцять разів більшим гріхом. У брахманів було привілейоване положення і воно пояснюється тим, що вони були хранителями давніх традицій, тлумачами священного закону і виконавцями ритуалу. Без ради і згоди брахмана - домашнього жерця (пурохита) цар не міг приймати ніяких рішень. Політично й економічно брахмани ніколи не панували; фактична влада завжди знаходилась в руках кшатріїв.