50. Філософський аналіз твору д. Донцова «Дух нашої давнини».

Теоретичний бік учення Донцова, який можна пере­вести в систему логічно пов’язаних між собою та раціонально обґрунтованих тверджень. Однак не меншу роль у донцовізмі відігравав його ірраціональний, символічно-мітичний аспект, що дає підстави інтерпретувати чинний націона­лізм як новітню мітоло­гію та спробу творення політичної релігії. Парадокс по­лягає в тому, що й цей ірраціональний вимір свого вчення автор «Духу нашої давнини» формував, керуючись цілком раціональними мотивами.Донцов поставив собі за мету створити новий світогляд, перейнятий достоту релігійною вірою в єдиний абсо­лют – націю. Мислитель свідомо прагнув змінити символічний код українців, який, на його думку, «провансальці» засмітили дискурсом гуманізму й умиро­творення. Такий стан символічного універсуму українців не влаштовував Донцова та його однодумців, і вони докладали неабияких зусиль, щоб відродити символіку войовничости, сили, активности й боротьби, нібито властиву «духові нашої давнини». у праці Донцова «Дух на­шої давнини». У ній автор звертається до історії, але виклад побудовано за ло­гікою не історичного, а циклічного часу. Перед нами – класичний міт із три­членною структурою: «золота доба» з її ідеальним суспільним ладом – занепад – відродження «золотої доби» через апокаліптичну катастрофу та знищення старого, деґрадованого світу. «Золота доба» Донцова – це не ідилія загальної гармонії, не втрачений рай, а світ, де панує боротьба, в якій відповідно до найвищої справедливости перемагають і здобувають владу в суспільстві мудрі, шляхетні й відважні представники касти правителів, а народ, як йому й нале­жить, працює і кориться «луччим людям». Донцов зображує ідеальний суспіль­ний лад – «ієрархізоване суспільство» – як історичну, а насправді псевдоісто­ричну, форму народного життя, яка нібито існувала в Київській Русі та коза­цькій державі. Деякі її риси породжено інтересом Донцова до суспільної утопії Платона, змальованої в діялозі «Держава». Трагедія недавнього минулого по­лягала у зраді ідеалів української давнини демосоціялістичними псевдоелітами, що їх уособлює насамперед Драгоманов. Їм протиставлено людей давньої Укра­їни – князів, дружинників та козаків, нібито історичних, а насправді мітичних героїв, які потрібні автору, щоб розкрити відвічний «дух нашої давнини» та послужити моделлю ідеального майбутнього.

51. Філософський аналіз твору Лесі Українки «рРуфін і Прісцилла».

Найбільший свій твір – драму «Руфін і Прісцілла» – Леся Українка писала протягом 1906–1910 років. У «Руфіні і Прісціллі» вона розвінчала основи, теорію і практику християнства як релігії упокорення, соціально ворожої прогресові. двоєлюдей, які люблять одне одного. Але це вже подружжя. Почуття їхнє зазнає інакших випробувань. Не відстані, не підступ, не розлука, не ворожнеча родів, – ні, тут взаємна повага і довіра, але це люди, котрі живуть у страшну епоху, в переломний період. Державний корабель Римської імперії «в океані злочину й руїни» врізався в чорні рифи своїх проблем, людей хитнуло, і кожен ухопився за свій борт. Руфін бачить всю деградованість суспільства, не визнає цезарської влади, мріє про республіканський устрій, шукає виходу у філософських вченнях, у дотриманні законів, у розумних зусиллях чесних, благородних людей, які б розчистили авгієві конюшні імперії Прісцілла бачить порятунок у християнській вірі, в любові до ближніх, у молитві.Руфін поклоняється філософам. Прісцілла ходить у катакомби, до таємної громади християн.Прісцілла не могла зректися своєї віри, Руфін – своєї.Разом вони не могли зректися одне одного. Так вони і жили, не зробивши жодного неетичного вчинку. І на арену вийшли разом. Коло безвиході замкнулося в це гадюче кубло цирку, і мука їхня втонула в чорториях суспільної свідомості. Леся Українка знаходить дивовижне рішення: їх ковтає паща арени. Конфлікт у драматичній поемі Лесі Українки розгортається на філософському, естетичному,гуманістичному рівнях. Читаючи перший пласт чорнового автографу драми, бачимо інше спрямування думки письменниці, іншіхарактери героїв: Руфін “забуває”, що його дружина – християнка й ображає всіх християн Уфіналі драми бачимо обопільний крах сторін, загибель Руфіна і християн, що дозволяє піднестись надїхньою однобічністю (катарктична розв’язка)