27. Особливості філософських поглядів у період Нового часу.

Доба Нового часу - основа становлення нового філософського напряму - раціоналізму. З ХУІ ст. по ХІХ ст в Європі закладаються підвалини раціоналістичної (класичної філософії) в основі якої лежить розум та впевненість в його всесильності. Необхідність появи раціоналістичної філософії - це заперечення релігійної віри як засобу пізнання дійсності, заперечення феодальної ідеології, як засобу осмислення світобудови та життєдіяльності людини. У кiнцi ХУ1-ХУП ст.уЗахiднiйЄвропi настає епоха раннiх буржуазних революцiй. Буржуазiя була зацiкавлена в розвитку продуктивних сил суспiльства, а отже, в розвитку науки i технiки. Філософія Нового часу-це філософія короткого (XVII - ХУШ ст.), але насиченого глибокими ідеями та видатними іменами періоду європейської філософії. На протязі цього періоду відбулись істотні зміни в баченні проблемного поля філософії. Схематично їх можна окреслити так - філософія Нового часу зосереджена на вияві та осмисленні умов можливості зміни статусу людини в світі, тобто перетворення її на володаря, господаря, майстра буття. Філософія Нового часу, завдяки рішучій діяльності її видатних творців, остаточно підірвала вплив на суспільне життя реакційної церковно-феодальної ідеології, розчистила шлях для встановлення нових буржуазних відносин, сприяла подальшому розвитку матеріалістичного світорозуміння.

Основні риси філософії Нового часу (ХVІІ – ХVІІІ ст.). На завершення теми, слід визначити основні риси, що притаманні філософії Нового часу. Ними є, принаймні, такі основні риси:

1. Зв’язок з наукою. Критика схоластики;

2. Впровадження в науку експериментальних і математичних методів дослідження;

3. Розробка і застосування в процесі пізнання методів індукції і дедукції.

4. Раціоналізм і емпіризм як визначальні напрямки філософії Нового часу;

5. Розробка вчення про людину і її невід’ємні права;

6. Просвітництво;

7. Розробка договірної теорії держави, вчення про її сутність та природне походження.

28. Філософія ф. Бекона

Ф. Бекон вважається засновником фiлософiї нового часу. На науку здійснювалося безліч нападів, і проаналізувавши їх – Бекон прийшов до висновку про те, що Бог  не забороняв пізнання природи. Бог дав людині розум, який постійно прагне пізнання Всесвіту. Люди ж повинні зрозуміти, що існують два види пізнання: 1) пізнання добра та зла; 2) пізнання речей, які створені Богом. Пізнання  добра та зла  людям заборонено.  Його  Бог дає  їм  через  Біблію. Але створені речі людина може пізнавати  при допомозі розуму. Наука повинна займати  гідне місце  у «царстві людини». 

Як стверджує  Бекон , в основі наукового пізнання  повинні  знаходитись індукція та експеримент. Він розділяє індукцію на повну  та неповну.  Повною індукцією він вважає таку,  що означає  регулярне повторення та невичерпність будь – якої  властивості  предмета на досліді, що  розглядається. Індуктивні узагальнення  виходять із пропозиції, що саме так  буде  йти справа в усіх  подібних випадках. Неповна  ж індукція включає  в себе узагальнення, що було зроблено на основі  дослідження  не усіх  випадків (висновки  згідно аналогії), як правило число усіх випадків  практично неоглядне, але теоретично доказати їхню чисельність  неможливо. А тому, намагаючись  створити  «істинну індукцію», Френсіс Бекон шукав не лише факти,  які підтверджують  визначений висновок,  але  й факти, які  спростовують   цей висновок.

Таким чином мислитель  озброїв  природознавство двома засобами дослідження:  перерахунком  та винятком.  Саме головне значення має виняток.

У своїй теорії  пізнання Бекон  приходить до думки,  що  істинне знання  випливає  із  досвіду.  І  така філософська  позиція  Бекона  отримала назву «емпіризм». Засновником  та послідовником  емпіризму  вважають  Френсіса  Бекона.

Згідно теорії Бекона,  стосуючись  теорії пізнання цього  геніального філософа, який робить висновок, що будь – який метод ,  який  отриманий  дослідно –індуктивним шляхом є одночасно як  дослідним так  і індуктивним. Мислитель розділяє  джерела людських помилок, які стоять на перешкоді до пізнання, ділить їх на чотири групи, які  він  назвав «ідолами»:

1)    Ідоли  роду  – витікають  із  самої людської природи,  не залежать  ні від культури, ні від  індивідуальної людини.

2)    Ідоли печери – це індивідуальні  помилки  людського сприйняття, можуть бути вродженими та набутими.

3)    Ідоли  площі або ринку –  як наслідок  суспільної природи  людини, спілкування,  і використання у спілкуванні мови.

4)    Ідоли театру – засвоєні людиною  від інших людей  неправдиві  уявлення  про устрій дійсності. Послідовниками тієї течії  у філософії  Нового часу стали:  Т.Гобс, Дж.Локк, Джордж Берклі, Д. Юм – в Англії, а також  Е. Кондільяк, К. Гельвенцій, П.Гольбах, Д. Дідро – у Франції.

Проповідником  емпіризму Френсіса  Бекона  став  словацький  філософ  Ян Байєр.

29. Філософія Р. Декарта.

Рене Декарт – автор дедуктивного методу пізнання і засновник раціоналізму. В історії Нової філософії перший розробив дуалістичне філософське вчення. Він побудував свою філософську систему на основі визнання одночасно самостійного існування свідомості і матерії, душі й тіла. З одного боку, субстанція, як начало, є об’єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого існування не потребує причини. Це – протяжна субстанція, реальне тіло. З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, “мислячу субстанцію”, котра існує незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав два незалежних начала – матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає його дуалізм. Людину він розглядав як механічне поєднання цих 2 субстанцій. Дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу, тому Декарт ввів третю субстанцію-Бога, яка зумовлювала їх єдність і можливість пізнання навколишнього світу.

Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно існують в розумі.Декарт сформулював чотири основні правила наукової дедукції:Перше правило – визначення принципів, начал. Друге правило – аналітичне вивчення природних явищ, тобто слід ділити складну проблему на простіші, і робити це доти, поки речі не стануть ясними і очевидними. Третє правило – мислити необхідно логічно, по порядку, починаючи з предметів найбільш простих і тих, що легко пізнаються, щоб перейти від них до складніших. Четверте правило – досягнення повноти знань, послідовність і ретельність дедуктивного виведення, докладний огляд всіх ланок.На думку Декарта, дотримання цих правил – гарантія того, що достовірні начала філософії будуть знайдені.

Декарт розробив вчення „вроджених ідей”, які, на його думку, приховані в глибині інтелекту й можуть бути усвідомлені лише інтуїтивно. Це ідея Бога, аксіоми математики тощо.

Декарт вважав, що пізнання не може ґрунтуватися на відчуттях, покази яких є обманливими. Єдиними, найдостовірнішим засобом пізнання, його критерієм може бути лише мислення, розум, інтелектуальна інтуїція. Він був засновником філософського раціоналізму – напрямку в теорії пізнання, згідно з яким його істини мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не емпіричний досвід, а розум. Раціональні, логічні ознаки достовірного знання, його загальність і необхідність, Декарт вбачав у математиці, її аксіомах. Ці ознаки не даються у досвіді і його узагальненні, а взяті з самого розуму, його ідей, котрі природжені йому. Це, безумовно, безпідставна точка зору. Бо вона заперечує пізнання в його єдності з чуттєвим досвідом, практикою. Раціоналізм фактично відкидає ту достовірну істину, що єдиним джерелом знань є чуттєвий досвід людини, вплив зовнішнього світу на її органи відчуттів.