1. Мовознавство як наука. Предмет та розділи мовознавства. Зміст та основні завдання курсу «Вступу до мовознавства». Місце мовознавства в системі наук.

2. Методи вивчення та опису мов: основний, порівняльно-історичний, зіставний, структурний.

3. Мовознавство давньої Індії, Китаю, античне мовознавство. Мовознавство середніх віків та епохи відродження.

4. Порівняльно-історичне мовознавство. Мовознавство 19-поч.20 століття.

5. Проблеми мовозн. 20 століття. Актуальні напрями лінгвістики.

6. Природа і сутність мови. Мова і суспільство. Функції мови. Загальнонародна мова та її диференціації.

7. Структура мови. Основні та проміжні рівні, їх одиниці. Синхронія та діахронія.

8. Мова як знакова система. Специфіка мовного знака. Місце мови серед інших знакових систем.

9. Мова і мислення їх взаємозв’язок. Типи мислення. Мова і мовлення. Невербальне мислення.

10. Гіпотези походження мови ( донаукові та наукові ). Первісні центри виникнення мови.

11. Мова як історичне явище. Зовнішні і внутрішні фактори розвитку мов.

12. Мовні контакти. Субстрат, суперстрат, адстрат.

13. Основні процеси історичного розвитку мов. Специфіка і розвиток різних рівнів мовної структури.

14. Розвиток і функціонування мов у первісно-общинному, рабовласницькому та феодальному суспільствах.

15. Розвиток і функціонування мов у капіталістичному суспільстві. Поняття національної та літературної мов. Територіальні та соціальні діалекти.

16. Розвиток і функціонування мову тоталітарному соціалістичному суспільстві. Питання про перспективи розвитку мов у майбутньому.

17. Типи класифікації мов світу ( типологічна, генеалогічна, ареальна, функціональна, соціолінгвістична, фонологічна, синтаксична).

18. Мови світу, їх порівняльне вивчення. Генеалогічна класифікація мов.

19. Поняття типологічної класифікації мов.

20. Флективні мови синтетичної та аналітичної будови. Мови народів і народностей України.

21. Значення письма в історії суспільства. Предметне «письмо», піктографія, ідеографія.

22. Основні етапи розвитку фонографічного письма.

23. Поняття про графіку та орфографію. Принципи орфографії.

24. Фонетика. Поняття про звуки мови. Аспекти вивчення звуків. Акустичні властивості звука.

25. Артикуляційна характеристика звуків мови. Мовленнєвий апарат та його будова. Поняття про артикуляцію та артикуляційну базу.

26. Класифікація голосних.

27. Класифікація приголосних.

28. Фонетичне членування мовного потоку ( фраза, синтагма, склад, такт). Склад, типи складів. Монофтонги та поліфтонги.

29. Інтонація та її складові. Наголос та його види. Явище синклізи та проклізи.

30. Взаємодія звуків у потоці мовлення. Типи звукових змін. Позиційні зміни звуків.

31. Комбінаторні зміни звуків.

32. Живі та історичні фонетичні зміни. Звукові закони.

33. Поняття про орфоепію. Фонетична та фонематична транскрипція.

34. Фонологія. Учення про фонему. Відмінності між фонемою і звуком. Диференційні та інтегральні ознаки фонем.

35. Вчення про позиції фонем. Варіанти і варіації фонем. Опозиції фонем( Привативна, градуальна, еквіполентна, корелятивна).

36. Поняття фонологічної системи. Фонологічні школи.

37. Лексикологія, її розділи та предмет вивчення.

38. Слово як одиниця мови. Основні функції слова. Лексема. Словоформа.

39. Лексичне значення слова. Слово, поняття, концепт. Полісемія та омонімія.

40. Лексико семантичні категорії: синонімія, антонімія,гіперо-гіпонімія, конверсиви.

41. Лексико-семантична система мови. Словниковий склад мови( характеристика різних груп слів).

42. Поняття про етимологію. Принципи наукової етимології. «народна етимологія». Деетимологізація.

43. Історичні зміни словникового складу. Архаїзми, історизми, неолізми. Історична лексикологія.

44. Запозичена лексика. Різні види і шляхи лексичних запозичень.

45. Фразеологія. Види фразеологізмів.

46. Лексикографія. Основні типи словників.

47. Граматика, її розділи,предмет вивчення. Основні одиниці граматичної будови мови.

48. Лексичне і граматичне значення,відмінності між ними.

49. Морфема. Види морфем.

50. Морфологічна будова слова. Зміни у морфологічній будові слова. Основні способи словотворення.

51. Граматична форма слова. Способи вираження граматичних значень: афіксація, фузія,аглютинація.

52. Способи вираження граматичних значень: чергування, редуплікація, складення, наголос, суплетивізм.

53. Службові слова, порядок слів та інтонація як засіб вираження граматичних значень.

54. Поняття граматичної категорії. Класифікація граматичних категорій. Граматичні категорії та лексико-семантичні розряди.

55. Частини мови як лексико-граматичні розряди слів. Принципи класифікації частин мови.

56. Характеристика основних частин мови. Частини мови у різних мовах.

57. Поняття про словосполучення. Класифікація словосполучень.

58. Синтаксичні зв’язки слів у словосполученні та реченні.

59. Речення як основна комунікативна одиниця. Ознаки речення. Речення і судження.

60. Члени речення і частини мови. Актуальне членування речення.

1.Мово-во як наука.Предмет та розділи мово-ва.Зміст та осн завдання курсу мово-ва.місце мово-ва в системі наук. Мовознавство – наука про мову взагалі та окремі мови світу як її індивідуальніпредставники.Мовознавство – наука про мову, її природу й функції, її внутрішню структуру, закономірності існування та розвитку, а також реалізацію цих загальних рис у конкретних мовах. предметом мовознавства є мова як притаманний тільки людині засіб спілкування й окремі конкретні мови в їх реальному функціонуванні.Фонетика — вивчає звуковий склад мови.  Фонологія — вивчає структуру звукового складу мови (мовленнєві одиниці та засоби) і їхнє функціонування в мовній системі. Граматика — вивчає будову мови.  Морфологія — вивчає явища, що характеризують граматичну природу слова як граматичної одиниці мови. Синтаксис — вивчає словосполучення та речення, їх будову, типи й об'єднання в надфразні одиниці. Лексикологія—вивчає лексику (словниковий склад мови)  Фразеологія — вивчає лексично неподільні поєднання слів. Лексикографія — наука про укладання словників Ономастика — наука про власні назви. Етимологія — вивчає походження і історію слів мови. Семантика — вивчає значення слів і їх складових частин, словосполук і фразеологізмів. Основні завдання мовознавства: Розв*язання проблеми походження мови. З*ясування проблеми природи та суті мови. Осмислення проблеми співвідношення мови та мислення. Аналіз причин різноманітності мов та відображення в мові «картини світу». Усвідомлення механізму дії мови. Виявлення механізму впливу мови на мислення та поведінку людини. Вивчення внутрішньої структури мови та особливості мовних одиниць. Оскільки мовознавство належить до суспільних наук, то, природно, тіснішими є його зв'язки з гумані­тарними науками: історією, логікою, соціологією, етно­графією.

2.Методи вивчення і опису мов. Описовий метод — планомірна інвентаризація одиниць мови і пояснення особливостей їх будови та функціонування на певному (даному) етапі розвитку мови, тобто в синхронії.В описовому методі розрізняють такі послідовні етапи: 1) виділення одиниць аналізу (фонем, морфем, лексем, конструкцій тощо); 2) членування виділених одиниць (вторинна сегментація): поділ речення на словосполучення, словосполучення на словоформи, словоформи на морфеми, морфеми на фонеми, фонеми на диференційні ознаки; 3) класифікація й інтерпретація виділених одиниць. Порівняльно-історичний метод (компаративний,) — сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дослідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встановлення закономірностей їх розвитку. порівняння мовних явищ (причому для цього залучають тільки споріднені мови) і їх розгляд в історичному аспекті. Зіставний метод (типологічний)—сукупність прийомів дослідження й опису мови через її системнепорівняннязіншою мовою з метою виявленняїїспецифіки.Головнимйогопредметом є дослідження структури мови в її подібностях і відмінностях. Структурний метод — метод синхронного аналізу мовних явищ лише на основі зв’язків і відношень між мовними елементами. Мета структурного методу — вивчення мови як цілісної функціональної структури, елементи й частини якої співвіднесені й пов’язані строгою системоюлінгвальних відношень.

3.Мово-во давньої Індії,Китаю,античне мово-во.Мово-во серед віків та Відродження.

У Давній Індії мовознавство використовувалося го́ловно для аналізу і опису древніх гімнів («Веди»), що були написані санскритом, який у той час переважна більшість людей не розуміла. Індійські мовознавці вперше здійснили спробу класифікувати звуки за фізіологічним принципом, відкрили морфологічний закон словоформи як структури, розробили теоретичні проблеми лексико-морфологічного принципу класифікації слів на частини мови, виділивши імена і дієслова, а також багато іншого. Найвідомішим представником індійської філологічної школи вважають Паніні, який жив у 4 столітті до н. е.У Стародавн Китаї причина виникнення і розвитку мовознавства була приблизно такою ж, як і в Індії — потреба тлумачення древніх текстів. Мова китайськими лінгвістами розглядалася як продукт природи. На поч. 13 століття китайські мовознавці прагнули дослідити конкретні теоретичні питання у галузях: текстологія, ієрогліфіка,фонетика і діалектологія. Також у цей час велася активна лексикографічна робота. Було укладено словники рим, діалектичних синонімів, енциклопедичні словники, етимологічні тощо. У середньовіччі розвивалися дві основні лінгвістичні школи: латинська та арабсько-єврейська.Оскільки латинська мова стала мовою освіти, релігії і науки в Європі, на основі давньої лексикографічної традиції з 13 століття почали укладатися різні граматики та словники. У період середньовіччя та Відродження, як і в давньогрецькій науці, мова була проблемо обговорення у філософських та філологічних працях.З 16 століття європейська цивілізація починає відкривати для себе нові народи та мови, що зумовлює потребу укладання нових словників та граматик. У багатьох країнах проводиться велика лексикографічна робота(Іспанія, Франція, Англія, Московщина).У 1660 році було укладено граматику Пор-Рояля, що мала великий вплив на подальший розвиток мовознавчої науки і стала вельми популярною у Європі. Вона базувалася на декартівській філософії, згідно з якою основними принципами побудови граматики повинні бути:логічність (раціональність),універсальність (тобто повинна бути загальною для всіх мов).

4.Порів-істор мово-во.Мово-во 19 ст-поч 20ст. Порівняльно-історичне мовознавство (лінгвістична компаративістика) - область лінгвістики, присвячена перш за все спорідненості мов, яке розуміється історико-генетично (як факт походження від загального прамови). Порівняльно-історичне мовознавство займається встановленням ступеня спорідненості між мовами (побудовою генеалогічної класифікації мов), реконструкцією прамови, дослідженням диахронических процесів в історії мов, їх груп та сімей, етимологією слів. Порівняльно-історичне мовознавство з'явилося після відкриття європейцями санскриту, літературної мови давньої Індії. Початок порівняльно-історичного мовознавства було покладено в XVIII столітті Уїльямом Джонсом. Франц Бопп досліджував порівняльним методом відмінювання основнихдієсліву санскриті, грецькому, латинською і готській, зіставляючи як коріння, так і флексії. Третім основоположником порівняльного методу в мовознавстві був А. Х. Востоков. Він займався тільки слов'янськими мовами. Востоков перший указав на необхідність зіставлення даних, які полягають в пам'ятниках мертвих мов, з фактами живих мов і діалектів, що пізніше стало обов'язковою умовою роботи мовознавців в порівняльно-історичному плані.

5.Проблема мовознавства у 20 ст. структурна лінгвістика виникла і розвивалася у першій половині 20 стол.

на сучасному етапі розвику науки про мову чітко виділяється 4 різновидності лінгвістичного структуралізму: 1.копенгагентська школа(глосематика)

2.десприктивна школа(дистрибутивна)американського структуралізму 3.Празька( функціональна школа)

4.лондонська структуральна школа.

Ці школи хоч і мають суттєві відмінності,характеризуються і спільними рисами,а саме:

1.усі структуральні школи виступаои проти молодограматизму.

2. мовознавці усіх структуральних шкіл визнали єдиним об’єктом лінгвістики структурі різних видів мови.

3.представники усіх напрямів структуралізму вважали,що основним завданням лінгвістики є синхронне вивчення мов.

4.для усіх шкіл важлива формалізація лінгвістичного аналізу.

5. майже всі, за винятком празької школи, розгалуження структуралізму розглядають структуру як елемент іманентної системи,тобто такої системи що існує сама в собі і для себе.

Основи етнолінгвістики були вкладені Вільгельмом Гумбольдтом. Теоретично обґрунтовуючи порівняльно-історичний метод,він підкреслював:компаративістика матиме успіх тільки тоді,кол досліджуватиме мову не саму по собі,а одночасно з вивченням народного духу.

Під значним впливом цих думок Гумбольдта,як і його ідеї про мову,що маючи твірну силу,оточує звуковим ланцюжком певну етнічну групу.

Формуючи її світогляд,який може бути змінений тільки тоді,коли замінити цей звуковий ланцюг іншим,тобто коли змінити мову,виникло 2 цілком автономних напрями етнолінгвістики- європейський і американський.

6.Природа і сутність мови. Ф-ції мови. Мова і сус-во.Загальнонар мова та її диференціація. Мова, безумовно, не є біологічним явищем, бо вона не закладена в біологічній природі людини. Якщо б вона мала біологічну природу, то дитина, народившись, одразу б сама заговорила. Однак такого не буває. Дитину потрібно навчити мови. Про те, що мова не є біологічним явищем, свідчить і той факт, що межі мов і рас не збігаються. Мову не можна розглядати і як явище психічне. Оскільки психіка в кожної людини своя, неповторна, то за умови психічної природи мови на світі було б стільки мов, скільки людей.Мова - явище суспільне. Вона виникла в суспільстві, обслуговує суспільство, є однією з найважливіших ознак суспільства і поза суспільством існувати не може. Функції мови.Комунікативна: мова використовується як засіб спілкування.Номінативна: предмети і явища, пізнані людиною, одержують назву (завдяки цій функції кожну мову можна розглядати як окрему своєрідну картину світу).Мислетворча: мова є не тільки формою вираження і передачі думки, а й засобом творення самої думки.Гносеологічна (пізнавальна): людина пізнає світ не лише через власний досвід, а й через мову, бо в ній накопичено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ.Експресивна (виражальна): мова надає можливість розкрити світ інтелекту, почуттів та емоцій людини для інших людей, вплинути на них силою своїх переконань чи почуттів. Загальнонародна мова — це сукупність слів, граматичних форм, особливостей вимови й наголошення, що їх викорис¬товують люди, для яких українська мова є рідною. Загальнонародна мова охоплює діалекти, просторіччя, професійну лексику, жаргони тощо.

Вищою формою загальнонародної мови є літературна мова.

7.Стр-ра мови. Осн та проміжні рівні,їх од. Синхонія та діахронія.

 мова має чотирирівневу (чотириярусну) будову. Найнижчим рівнем є фонологічний, далі йде морфологічний, відтак лексико-семантичний, і найвищим рівнем є синтаксичний. Кожен рівень має свою одиницю: фонологічний - фонему, морфологічний - морфему, лексико-семантичний - лексему (слово), синтаксичний - речення. Усі названі рівні становлять собою окремі системи і вивчаються окремими лінгвістичними науками: фонологічний - фонологією, морфологічний - морфологією, лексико-семантичний - лексикологією і синтаксичний - синтаксисом.Мовні рівні не є автономними, незалежними. Вони взаємопов'язані. Із фонем будуються морфеми, з морфем - лексеми, з лексем - речення. Отже, мова складається з чотирьох систем, які утворюють загальну систему мови. Синхронія - 1) стан мови в певний момент її розвитку, в певну епоху; 2) вивчення мови в цьому стані (в абстракції від часового чинника).Діахронія -1) історичний розвиток мови; 2) дослідження мови в часі, в її історичному розвитку.Синхронія, таким чином, - це горизонтальний зріз (вісь одночасності), а діахронія - вертикальний зріз (вісь послідовності).